СЕНЕКА, Луцій Анней


(бл. 4 p. до н. е. – 65)

СЕНЕКА, Луцій Анней (Seneca, Lucius Annaeus – бл. 4 p. до н. е., Кордуба (Кордова), Іспанія – 65 p., Рим) – римський філософ і письменник.

Сенека народився в іспанському місті Кордуба (сучасне Кордова) у старовинній родині вершників. Його батько, Сенека Старший, був досить відомим літератором, прищепив синові любов до філософії. Луцію особливо подобалося піфагорійське вчення (певний час був навіть вегетаріанцем), захоплювався він також епікурейством і філософією Платона. Сенека здійснив подорож у Єгипет, а після повернення почав адвокатську діяльність, згодом увійшов у сенат. Блискучі виступи Сенека викликали спробу заздрісного Калігули розправитися з ним. Дивом урятувавшись, усе ж потрапив на заслання на о. Корсика. Отже, придворні інтриги не обминули його, до того ж, набув розголосу зв’язок Сенека із сестрою Калігули – Юлією Лівіллою.

Сім років заслання перетворили Сенеку на розчарованого в державній політиці філософа, котрий мріяв лише про самітність. Проте подальші події повернули його до реальності. Була вбита Мессаліна, перша дружина Клавдія, її місце заступила Агрипина, сестра Лівілли та мати Нерона, майбутнього імператора. Вона запросила Сенеку бути наставником її 11-річного сина. Через п’ять років Агрипина отруїла Клавдія, і до влади прийшов Нерон. На цей час погляди Сенека розійшлися з мораллю імператорського


двору. Але практично разом зі своїм другом, преторіанцем Бурром, він став керівником Імперії. Імператор нагородив його величезними багатствами та почестями. Діяльність Сенека на певний час послабила деспотію режиму. У трактаті “Про милосердя” він малює образ ідеального монарха, який у своєму правлінні поєднує м’якість і суворість.

Проте консульство Сенека (56 p.), зростання його казкових багатств (сягали 300 мільйонів сестерціїв), обвинувачення у лихварських операціях і присвоєнні конфіскованих у патриціїв коштів, активна участь у придворних інтригах і сприяння аморальним схильностям самого Нерона, зокрема послання Сенека сенату з виправданням убивства Агрипини сином-імператором (59 p.), викликали дедалі сильніше обурення як патриціату, так і вершників. Водночас вплив Сенека на Нерона зменшився, а після отруєння Бурра (62 р.) взагалі зійшов нанівець.

Сенека спробував піти у відставку та повернути Неронові всі подаровані багатства, але отримав відмову. І все ж письменникові вдалося усамітнитися і відійти від державних справ. За останні роки він написав кілька трактатів (“Про блаженне життя”, “Про спокій душі”, “Про швидкоплинність життя”, “Про благодіяння”), а також велику книгу “Моральні листи до Луцілія” (“Epistolae ad Lucilium”), у якій підсумував прожите життя і розгорнув найголовніші принципи стоїчної філософії. Розуміючи нездійсненність своїх ідеалів в умовах імператорського Риму, розчарований Сенека шукав нових шляхів і впритул підійшов до деяких постулатів блаженного Августина.

Для Нерона він перетворився у постійний живий докір, втіливши собою певну норму поведінки, якої розбещений і жорстокий за натурою імператор дотримуватися не міг. Скориставшись безперспективною змовою Пісонів і напевне знаючи, що Сенека був до неї непричетний, Нерон усе ж обвинуватив філософа у зраді і наказав самому обрати форму смерті. Письменник-філософ, котрий виправдовував самогубство в разі втрати людиною моральних основ або свободи, розрізав собі вени разом із дружиною Помпеєю Пауліною. Утім, її за наказом імператора врятували.

Світогляд Сенека значною мірою зумовлений тією неспокійною епохою, за якої йому довелося жити. Певною послідовністю та системністю його погляди не вирізнялися. Обгрунтовуючи філософію стоїків, він звертав головну увагу не на теоретичний, а на практичний аспект учення. Але насправді воно так і лишилося умоглядним. Першочерговим завданням мислителя Сенека вважав навчання людей основних правил життя і при потребі – гідного прийняття смерті. Низку положень він запозичив із філософії Епікура, зокрема ідею про необхідність цілковитого примирення з долею з огляду на її абсолютну залежність від навколишнього світу, змінити який людині не дано. Звідси – заклик до усамітнення та занурення у сферу суто інтимного життя.

Римські патриції не мали сил опиратися політиці імператора, і Сенека підказав їм інший шлях – шлях внутрішнього вдосконалення, в результаті якого можна знайти в собі нові сили для пасивної опозиції деспотії. Проте всі ці настанови Сенека мали суто теоретичний характер, і практика його особистого життя розходилася з ними і часто їм суперечила. Так, він засуджував прагнення людини до влади і пропонував їй шукати розради в особистому житті, але сам був при цій владі, часом навіть як неофіційний її проводар, а відмовився од неї лише перед лицем смертельної небезпеки. Суперечливим є і ставлення Сенека до багатства, від якого він не відмовляється, але готує себе до його втрати, щоб уникнути страждань від цього. Засуджуючи бажання досягти збагачення, він сам нагромаджував величезні кошти. Мудрець “не любить багатства, але вважає за краще його мати. Не віддає йому своєї душі, але приймає його в дім. Має його, але не перетворюється на його раба” (тут і далі пер. Н. Пащенко).

Сенека проповідує і рівність між людьми: “Вони – раби. Ні, люди! Вони – раби. Ні, товариші по рабству! Вони – раби. Ні, скромні люди” (“Моральні листи до Луцілія”, 47, 1). Проте ця сентенція, як і загалом творчість філософа, адресована винятково аристократії. С. – прихильник компромісів, і він доводить це на власному досвіді. Людина, на його думку, завжди має враховувати зовнішні обставини і діяти відповідно до них, керуючись водночас метою досягнення душевного спокою і власним сумлінням. Людина має служити суспільству, але може відмовитися від цього обов’язку у випадку, якщо зовнішні умови цьому перешкоджають. Людина повинна вчитися в природи, яка виховує в ній інстинкти як споглядальної пасивності, так і активної діяльності. Окремі постулати стоїчної філософії, розвинуті Сенекою, близькі до постулатів християнського вчення.

Сенека відкидав стиль Ціцерона, його досить розлогі мовні періоди, що давно стали класичними зразками. Сам він пише короткими фразами, які не з’єднані сполучниками, його речення складаються з сентенцій та афористичних висловів. Саме цього вимагав “рубаний” азіатський стиль, новаторство якого не всім припало до смаку і навколо якого велися запеклі суперечки. Серед інших прийомів С. слід назвати широке використання антитези, парадоксів, нагромадження метафор. Ось кілька характерних зразків його стилю:

“Це має поєднуватися: і любителям спокою слід діяти, і діяльному – відпочити. Спитай поради в природи: вона відповість тобі, що створила день і ніч” (“Моральні листи до Луцілія”, 3, 6); “Ти спитаєш, чого я досяг? Став сам собі другом! Досяг він чимало, бо тепер ніколи не лишається самотнім” (6, 7); “Життя дурня безрадісне і сповнене страху, бо він усе відкладає на майбутнє” (15, 9); “Усе, що сказане добре, – моє, хоч би ким воно було сказане” (16, 7); “Що благо, те завжди необхідне, що необхідно, те не завжди благо, адже й найцінніші речі бувають необхідними” (46, 12); “Мудрець нічого не робить проти волі та йде геть з-під влади необхідності, добровільно виконуючи те, до чого вона примушує” (54, 7); “Гроші нікого не зробили багатим – навпаки, вони кожного перетворюють у скнару” (120, 9).

Серед художніх творів Сенека важливе місце посідають дев’ять його трагедій, що грунтуються на традиційних міфологічних сюжетах, – “Медея”, “Федра”, “Едіп”, “Агамемнон”, “Фієст” тощо. Очевидно, вони були написані автором не для театральних вистав, а для декламаційного виконання. Характерна ознака всіх трагедій полягає в тому, що вони насичені кривавими ефектами, сценами вбивств і злочинів, моральними повчаннями. Як і філософські твори Сенека, його трагедії не мають логічно розвинутого сюжету, дії героїв не зумовлені тонкими психологічними мотивуваннями. Самі герої сповнені пристрастями, що роблять їх жорстокими і невмолимими. У розлогих монологах вони розповідають про причини своїх жагучих почуттів і спонукані цими почуттями дії. Монологи змінюються або жвавими діалогами, у яких персонажі обмінюються словесними ударами, або довгими хоровими партіями – роздумами про причини конфлікту і долю героїв.

Чудово знаючи творчий спадок грецьких трагічних поетів та їхніх послідовників, Сенека обрав свій шлях. Він насичує свої трагедії риторичними прийомами, але ці сталі, позбавлені експресивності конструкції аж ніяк не пасують драматизмові ситуацій. Холодність оповіді часом поєднується з натуралізмом, який жахав слухачів. Так, у “Федрі” вісник докладно розповідає, а Тесей, потім і хор, нагадують про пошматоване тіло Іпполіта, частини якого збирають слуги. Розповідь про величну і жорстоку смерть Пріама в устах старої Гекуби, його дружини, звучить як холодна риторична промова (“Троянки”). У цій самій трагедії Андромаха після розповіді про жахливий вигляд тіла Гектора байдуже зазначає, що і в такому стані їй приємно було його побачити. Звістку про смерть сина Астіанакса, котрий кидається з башти і розбивається, вона зустрічає холодною констатацією: “той, хто це допустив, став найгіршим з тиранів”.

Образи героїв у Сенека значно примітивніші за їхні грецькі аналоги, хоча митці його часів були вже здатні зобразити психологічний світ людини. Сенека уникає цієї проблеми, залишаючи своїм персонажам роздуми про долю, життя і смерть, непевне майбутнє людини. Мабуть, це не було випадковістю. Адже Сенека-стоїк засуджував надмірні пристрасті, так само як і спроби людини боротися з долею, підкреслюючи приреченість людини і її неспроможність здобути свободу власної волі.

Його герої часто вагаються, але їхні сумніви не супроводжуються психологічним аналізом, тому сприймаються як поверхові, такі, що не торкаються глибин людської душі. Часом Сенека відмовляється від канонів класичної трагедії. Зокрема, у класичній трагедії заборонялося показувати смерть людини на очах глядачів. У Сенека Федра, наприклад, прилюдно уражає себе мечем і помирає, досить спокійно промовляючи:

Що зробиш, коли вбитий син, – у мачухи.

Вчись, батьку…

(1199-1200)

Іокаста, переконана словами сліпого Едіпа, також убиває себе (“Едіп”). Божевільний Геркулес у присутності Амфітріона і глядачів розправляється з сином, а потім із дружиною Мегарою.

Дія “Медеї” Сенека відбувається у місті Коринф після вигнання Медеї та Ясона з Іолка, але їхню передісторію автор не згадує, адже міф був добре відомий. У першому ж монолозі Медея обіцяє жорстоко помститися за зраду Ясона. Тобто вже на початку трагедії героїня, у котрої жага помсти переборює всі інші почуття, постає такою, якою мала би стати у кінці – мстивою, лютою і невблаганною. Отже, маємо сталий образ, позбавлений будь-якої динаміки.

Звертаючись до підземних богів, Медея благає допомогти їй:

Прийдіть, такі ж ви грізні, як приходили

Колись у шлюбну ніч до мене – й надішліть

Цареві, нареченій і нащадкам смерть.

(16-18)

Чаклунка ще не знає, якою буде її помста, але готує себе до найстрашнішого вчинку. А хор, ніби не чуючи похмурих промов героїні, співає шлюбну пісню, вихваляє наречену, бажає щастя молодим. Проте у наступному монолозі Медея раптом починає вагатися:

То що ж Ясон зробити міг, коли над ним

Тепер чужая влада? Меч встромити в груди

Повинен був! Змирись, образа гнівная!

Не треба злих промов. Якщо можливо, хай

Живе він, мій, як і раніш. Коли ж то ні,

Хай пам’ята Медею, дар зберігши свій.

Креонт в усьому винний: він розбив мій шлюб…

Все зруйнував. Тепер хай сплатить весь

Свій борг.

(137-143, 146)

Отже, про Ясона Медея вже говорить як про майже безневинну людину, для неї тепер головним злом стає Креонт, який скоро побачить “вогонь і дим” над своєю оселею. Вона просить у царя дозволу зачекати до ранку, коли виїде з міста, але сама думає про помсту йому. Проте розмова з Ясоном знову змінює її плани, Медея нагадує невірному чоловікові все, чим для нього пожертвувала:

…мого брата,

Вітчизну, батька і дівочість мою також.

То ж поверни вигнанниці цей посаг весь!

(475-477)

У кінці ж діалогу обвинувачує Ясона в усьому, що сталося з нею:

Так, ти. Кому ж на користь злочин той гидкий?

Злочинцю лиш. То ж захищай жону свою,

Якщо її образять: безневинною

Я маю буть, заради тебе, винною.

(500-503)

Після відмови Ясона віддати дітей жінці вона розуміє, що він їх дуже любить (“Попався! Знаю місце більш ніж болюче!”, 550), і вирішує цим скористатися. Медея вдає, що замирюється з Ясоном, а сама починає готуватися до помсти. Годувальниця докладно розповідає, як Медея збирає отруйні рослини, що “цвітуть квітками смертоносними”, а потім і сама чаклунка у розлогому монолозі знайомить слухачів із таємницями свого похмурого ремесла. Врешті вона здійснює свій задум, передавши з дітьми нареченій Ясона Креусі отруєні плащ і шлюбний вінець.

З’являється вісник, який дуже стисло повідомляє про страшну смерть Креуси та її батька, котрі згоріли разом із палацом. Виходить Медея і в останньому монолозі говорить, що її помста ще не завершена, натякаючи на дітовбивство: “Посеред лиха дар мій вже зміцнів. Медея я” (910). Невдовзі Медея згадує смерть розчленованого нею брата, заклинає власний дух припинити вагання і вбиває одного з синів. Після приходу Ясона з озброєними коринфянами вона піднімається на дах і, тішачись стражданнями чоловіка, тамуючи “образу помстою неспішною”, заколює й другого. Залишивши мертвих дітей Леонові, вона відлітає на колісниці. А той обмежується напівбайдужою фінальною сентенцією:

Лети серед простору безбережного,

Всім доведеш ти, в небі вже богів нема.

(1026-1027)

Порівняно з трагедією Еврипіда п’єса Сенека сприймається як значно примітивніша, образ героїні – спрощеним і однолінійним. Те ж саме можна сказати і про ідейну сторону твору Сенека. Еврипід заклав у свою трагедію досить сміливі думки про роль і місце жінки в суспільстві (скарги Медеї коринфським жінкам), про надання їй більших прав і свобод у громадському житті, він критикує застарілу мораль тощо. Ці проблеми С. не турбували, тому дії його героїв і героїнь спонукуються, як правило, гіпертрофованими почуттями, вибухами пристрастей.

Головним прийомом створення атмосфери трагічного у Сенека стає нагромадження жахів. Так, у підготовану Медеєю отруту увійшли “плоть Тіфона”, “кров Несса”, “головня Алфеї”, “попіл з Етейського вогнища”, пір’я Гарпій і стімфалійських птахів, тобто компоненти, запозичені з семи самостійних і часом маловідомих міфів. Подібні асоціативні добірки міфів засвідчували вченість поета і вимагали неабиякої підготовленості слухачів.

“Медея” Сенека досить статична, як і образ самої героїні. Можливо, дався взнаки розрахунок на прилюдне читання, рецитацію, коли сценічна гра акторів поступалася місцем словесним описам. Пісні хору мало пов’язані з розвитком дії й виконують в основному морально-виховні функції. У кінці трагедії хор навіть прославляє перетворення світу в єдиний дім, натякаючи на встановлення влади Римської імперії в усіх захоплених державах, і пророкує відкриття нових земель, коли “Фула не буде вже краєм землі” (мабуть, під Фулою мали на увазі Ісландію чи Норвегію). В епоху Відродження це віщування тлумачилося як відкриття Америки.

Крім згаданих творів, Сенека на замовлення Нерона написав ще сатиру “Огарбузення” (“Ароkolokyntosis Claudii”), що уїдливо висміювала покійного Клавдія. У цьому творі, написаному прозою та віршами різних розмірів як пародії на звичай обожнювати померлих імператорів, ідеться про долю Клавдія після смерті. На раді богів під керівництвом Августа Клавдія засуджують до перебування у потойбічному царстві, де він має вічно збирати кістки та кидати їх у бездонну склянку. Клавдій у цій пародії перетворюється не на божество, а на гарбуз, вічний символ глупоти.

С. також приписували єдину претексту (тобто п’єсу з історії Риму), що дійшла до нас, – “Октавію”. У ній ідеться про вбивство Нероном своєї першої дружини Октавії для того, щоби побратися з другою – Поппеєю. Одним із персонажів є сам С Очевидно, трагедію створив хтось із послідовників С вже після його смерті.

Стоїчна філософія Сенека, впливова за його життя, не втратила свого значення і в пізніші часи. За Середньовіччя гуманістичні сентенції Сенека входили до своєрідних хрестоматій з християнської моралі. Відгуки думок Сенека про життя, зневагу людини до смерті можна знайти у п’єсах В. Шекспіра. Сенека захоплювався М. Монтень, в епоху класицизму його наслідували Ж. Расін і особливо П. Корнель, на окремі думки філософа спирався А. Шопенгауер.

Українською мовою твори Сенека перекладав А. Содомора.

В. Пащенко, Н. Пащенко



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


СЕНЕКА, Луцій Анней

Categories: Біографії

Links