Селянство в повісті “Дубровский”

У тім, що прості люди Пушкіну симпатичні, ми переконуємося не раз. Взяти хоч би Єгорівну, няньку Володимира Дубровского, – з якою любов’ю описує її автор і як захоплюється нею! Ніколи що не вчилася ніяким наукам, однак прекрасно почуває багатство російської мови, стара селянка бачиться нам хоч і наївної, але посвоему розумної – жінкою. Відразу зміркувавши, чим може закінчитися сварка її пана із Троекуровым, Єгорівна, уживши все своє “дипломатичне” майстерність, просить Володимира приїхати: своїм материнським і жіночим чуттям селянка вгадала, що принесе зараз її панові найбільшу радість і спокій. Турбувалася вона й про душ юного Володимира,- не хотіла, щоб все життя, що залишився, її вихованець картався в егоїзмі стосовно батька. Єгорівні властив почуття подяки. Все життя з відданістю служившая одному панові, що ростив чужого сина, як свого, стара селянка не залишає своїх благодійників у важкі для них часи. Вихована в дусі любові до ближніх, Єгорівна призиває не заподіювати зла нікому, якими б поганими не були люди. Вона теперішня християнка.

Пушкіну, без сумніву, легко було малювати портрет Єгорівни. Читаючи рядка, присвячені цій жінці, навряд чи хто засумнівається в існуванні реального прототипу – Орисі Родіонівни, няньки поета й друга його дитинства.

Те, що Андрій Гаврилович Дубровский із вдячністю ставився до Єгорівни, безсумнівно.

Але він встановив теплі стосунки й з іншими селянами, інакше вони не сприйняли б лихо свого пана як свою особисту, а смерть його – як втрату близької й рідної людини: на похоронах старого Дубровского “баби голосно вили; мужики зрідка втирали сльози кулаком”.

Знаючи жорстокість і суворість, з якими ставився до своїх селян Троекуров, люди Дубровского геть-чисто відмовляються підкоритися йому, вони готові краще вмерти, чим потрапити під владу деспота й тирана. Чиновники, що виконують волю Кирилы Петровича, для них теж вороги. Тому-Те з такою злістю поставилися до них кистеневцы, тому не здригнулася рука Архипа, коваля, коли він замикав двері. Сказати, що Архип – людин бездушної, прагнучої крові, не можна: сльози розчулення викликає епізод з порятунком кішки. “Чому смеетеся, бісенята… Бога ви не боїтеся: божия тварина гине, а ви. сдуру радуєтеся”, – говорить людина, що ще недавно з такою байдужістю відправив на те світло людей. І пояснення цьому є: несправедливість і нелюдське відношення більшості поміщиків до простих селян привели до того, що селяни перестали сприймати їх як “божиих тварин”.

Селяни йдуть за молодим Дубровским, вони побачили в ньому наявність тих чеснот, який відрізнявся і його батько. Вони готові мстити всім, хто стане в них на шляху. Вони – бунтарі. Цього чи хотів для селян і для свій країни Пушкін? Немає. Він мріяв про скасування кріпосного права, що принижує людини, але без крові, шляхом мирних реформ. Тому-Те й скаже він вустами головного героя Володимира Дубровского: “Ви розбагатіли під моїм начальством, кожний з вас має вигляд, з яким безпечно може пробратися в яку-небудь віддалену губернію й там провести інше життя в чесних працях і удосталь”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Селянство в повісті “Дубровский”

Categories: Нові твори

Links