Самотність як наслідок насилля, як причина, як засіб протистояти йому – головна тема творчості Г. Г. Маркеса


МІФ, РЕАЛЬНІСТЬ, ЛІТЕРАТУРА X. Л. БОРХЕС, І. КАЛЬВІНО, А. БАРІККО, Г. МАРКЕС, X. КОРТАСАР, А. КАРПЕНТЬЄР

Самотність як наслідок насилля, як причина, як засіб протистояти йому – головна тема творчості Г. Г. Маркеса

Габрієль Гарсіа Маркес (нар. 1928 р.)

Габріель Гарсіа Маркес – лауреат Нобелівської премії 1982 року з літератури “за романи й оповідання, в яких фантастичні й реалістичні елементи поєднані заради створення щедрого уявного світу, в якому відбито життя й суперечності Латиноамериканського континенту”.

Народився письменник у 1928 році в провінційному містечку Аракатаці на березі Карибського моря. Хлопчика виховували бабуся і дід. Бабуся стала для нього джерелом казок, легенд, різноманітних фантастичних історій, а дід – реалістичних історій про події громадянської війни. У подальшому житті майбутнього письменника таке виховання сприяло належності до літературного напряму “магічний реалізм”, у якому органічно поєдналися елементи дійсного та уявного, реального та фантастичного, побутового та міфологічного.

Після смерті діда (1936 рік) Гарсіа Маркес певний час навчався в єзуїтській школі в Барранкільї, а, набувши трохи знань, відвідував навчальний заклад у місті Зіпакіра, де й здобув ступінь, який відповідав диплому випускника коледжу в Сполучених Штатах. У 1947 році вступив на юридичний факультет Колумбійського університету.


Захоплювався літературою. Тоді ж у газеті “Спостерігач” була надрукована його перша повість “Третя відмова”.

У 1948 році зчинився черговий заколот, який переріс у тривалу громадянську війну, що охопила на той час багато латиноамериканських країн. Університет було закрито. Маркес переїхав до Картахена, де продовжив свою юридичну освіту, і через два роки став репортером у “Геральді”. На цей час він уже був автором кількох оповідань, а у 1951 році розпочав роботу над повістю “Опале листя”, дія якої відбувалася в Макондо, що, здається, просто таки списано з рідної Аракатаки. Один з критиків написав, що автор позбавлений літературного хисту, і порадив йому знайти собі іншу справу.

У 1954 році Маркес переїхав до Боготи і став працювати репортером “Спостерігача”. Коли газету закрили, залишився без засобів для існування. У 1955 році побачили світ кілька оповідань, повість “Опале листя”. Помітного успіху ці твори авторові не принесли, проте привернули увагу критиків і читачів. Як кореспондента газети Г. Маркеса було відряджено до Європи, зокрема до Парижа. Пропрацювавши два роки в Європі позаштатним журналістом, він влаштувався на роботу в Кубинське урядове агентство новин, а в 1961 році перебрався до Мехіко, де заробляв на прожиття сценаріями та журнальними статтями, а у вільний час писав книжки. Через рік після виходу повісті “Полковнику ніхто не пише” (1961) з’явився збірник оповідань “Похорони Мама-Гранде”. У 1967 році комерційного успіху здобув роман “Сто років самотності”. Перше видання цього твору розкупили за тиждень. За висловом перуанського письменника Варгаса Льоса, то був “літературний землетрус”.

Продовжуючи жити в Мехіко, письменник часто відвідував Картахен, свою батьківщину. Подейкували, що він став приятелем Фіделя Кастро, незважаючи на те, що не все в політиці Куби, де він неоднарозово бував, йому подобалося. Марксистські переконання Г. Маркеса, його зближення з кубинським комуністичним лідером стало однією з причин вигнання письменника зі США. В’їзд до цієї країни йому дозволили лише після 1971 року.

Розпочався період популярності письменника. Йому надали почесний ступінь Колумбійського університету, французький орден Почесного Легіону, про творчість стали писати монографії. Він став лауреатом Нобелівської премії.

Останнім з надрукованих творів Г. Маркеса став роман “Кохання під час холери” (1990). Останніми роками письменник разом з дружиною живе в Колумбії, в одному із найпрестижніших районів Боготи. З 1999 року з’явилася інформація про те, що він хворий на рак лімфи, а в червні 2000 року декілька видань навіть повідомило про його смерть. Виявилося, передчасно, бо в кінці 2000 року він живий з’явився на книжковій ярмарці в Гвадалахарі, де сказав: “Моя лімфа відступила, я знову сповнений сил”.

“Осінь патріарха” – роман, який продовжив ідеї, втілені письменником у творі “Сто років самотності”, але в ньому увага сконцентрована на проблемі диктаторства, тиранії. Ця книга стала однією з найважливіших щодо розуміння творчих прагнень і поглядів Г. Маркеса, оскільки він сам визнав її головною в своєму художньому доробку.

Письменник, перш ніж написати роман, довго (впродовж 10 років) вивчав проблему диктатури в Латинській Америці, досконало аналізував особистості різних диктаторів. Кожен крок досліджень приносив йому гірке розчарування: один із тиранів винищував усіх чорних собак, бо котрийсь з його ворогів, утікаючи від переслідувань, змінив людську подобу й обернувся на чорного собаку; інший закрив усю республіку Парагвай, залишивши лише одне вікно для пошти; третій з почестями поховав свою ногу. Таким чином, Г. Маркес намагався створити узагальнену атмосферу диктатури.

Назва роману мала глибоко символічний зміст. “Осінь патріарха” вказувала на те, що колись диктатор був кращим, а тепер став гіршим. “Осінь”, як старість, символізувала занепад усіх диктаторів у всі часи. Опадало листя, видно було стовбур дерева – отже, і президент при всій своїй жорстокості був жалюгідним. Роман нелегкий для читацького розуміння, але він зумів зірвати маску лицемірства, облуди, підступності з окремої людини і зі всього світу.

Про смерть старого диктатора сповістили птахи, які злетілись на запах мерця. І лише після цього люди наважилися ввійти до президентського палацу. Але вони не вірили власним очам, що він помер, бо звикли вважати свого президента безсмертним – настільки сильним був їх острах перед ним.

Так розпочалася оповідь роману “Осінь патріарха”, яка постійно поверталася до описаного початку і відштовхувалася від нього. Смерть диктатора символізувала крах минулого і відкривала шлях для майбутнього, пробуджувала націю від літургійного сну, давала їй можливість скинути з себе ланцюги рабства.

Однак фінал роману залишився відкритим і неоднозначним. Дзвонили дзвони, гриміли барабани, люди шаленіли від радощів, що закінчилося насилля. Тим часом у державній раді вже засідали нові претенденти на владу, жадаючи розділити спадок небіжчика. Таким чином, автор наштовхнув на думку, що завжди будуть ті, хто хоче поневолити, загарбати, принизити гідність нації. Але історична доля нації залежатиме від неї самої і від кожного її носія.

Новела “Стариган з крилами” ввійшла до збірки “Незвичайна і сумна історія про довірливу Ерендиру та її жорстоку бабку” (1972).

Думки дослідників щодо визначення жанру твору розійшлися. Одні вважали твір оповіданням – притчею (невелика алегорична розповідь з символіко-філософським змістом, у якій фабула підпорядкована моралізаторській частині твору), інші – новелою (епічний жанр, невеликий за обсягом прозовий твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, напруженою та яскраво вимальованою дією). Більшість зупинилася на визначенні новели, оскільки твір будувався на одній події, в якій відображалася парадоксальність явищ буття; кінцівка була неочікуваною; мова вражала своєю лаконічністю та яскравістю; героєм стала особистість, яка потрапила в незвичайні життєві обставини.

В основу твору покладено прийом гротеску – поєднання протилежних, несумісних якостей: високе призначення ангела і надприродне створіння – потворне, нікчемне, жалюгідне.

Одного разу на подвір’ї Пелайо та Елісенди з’явилася невідома істота – старий дід з крилами, який не міг вилізти з багнюки. Мешканці селища висловлювали різні припущення щодо цієї істоти, але так і не змогли визначитися. Стариган оселився в будинку Пелайо, і той скоро почав заробляти на ньому гроші. На старого приходили подивитися, як на чудо, неземне створіння. Так було недовго, бо з’явилася дівчина – павук, яка, крім того що була незвична зовні, ще й уміла говорити. То інтерес до старого з крилами у односельців зник. На той час Пелайо та Елісенда збагатилися: добудували будинок, розвели кролів, зажили заможно, і старий став їм непотрібний. Він ходив під ногами у господарів, тому Елісенда часто проганяла його віником. І раптом герой захворів, всі думали, що помре. Але в нього відросли нові крила як у дорослих птахів. Якось Пелайо та Елісенда почули дивні звуки на подвір’ї. Коли виглянули, то побачили на даху свого будинку старого, який, змахнувши легко крилами, полетів.

Старий з крилами у творі виступив образом – символом духовності, чистоти.

Крім нього, у творі зображені й інші образи – символи.

Образи – люди

Образи природи

Образи цивілізації

Стариган з крилами – божий посланець, символ знехтування віри та уособлення природи

Дощ – символ необхідності духовного очищення землі

Селище – модель людства

Хлопчик – жорстоке дитя хворого суспільства

Морська стихія – бурхливе і суперечливе життя

Дротяна сітка курника – “гетто”

Жінка – павук – символ деградації суспільства

Краби – вторгнення стихій, буденності життя

Цирк – абсурд, пародія буття

Пелайо та Елісенда – втілення прагматизму

П’ять сентаво – ціна відчуження

Новелу Г. Маркеса часто порівнювали з баладою І. Драча “Крила”, оскільки вони мали спільні і відмітні риси.

Спільне

Відмінне

1. Поєднання міфу і реальності

1. Образ дядька Кирила – конкретніший, чіткіший, це образ реальної людини

2. Утвердження думки, що люди не завжди готові до усвідомлення високих божественних істин, сприймають дар божий як зайвий тягар

2. Герой Маркеса – образ-символ, образ-узагальнення

3. Використання дару божого (ангела, крил) у корисливих інтересах

3. Фінал твору І. Драча звучить оптимістичніше

4. Використання засобів сатири

5. Біль, переживання за майбутнє людства

Одне з чільних місць у творчому доробку письменника належало і повісті “Полковнику ніхто не пише”. Твір було написано 1958 року. Відомо, що повість увійшла до однойменної збірки його творів, куди були вміщені ще оповідання 1947 – 1972 рр. Книгу видано в Боготі на кошти, які зібрали друзі письменника.

Головний герой твору – 75-річний полковник, ветеран громадянської війни, яка закінчилася вже 56 років потому. Дев’ятнадцять років тому, коли Конгрес прийняв закон про пенсії, розпочався процес визнання, який тривав вісім років. Після цього минуло ще шість років, перш ніж полковника включили до списку пенсіонерів “12 серпня 1949 року”. Так було написано в останньому листі, котрий отримав полковник. Увесь цей час він разом зі своєю дружиною чекав на повідомлення про довгоочікувану пенсію. Подружжя жило в страшенних злиднях, до того ж дружина була хвора на астму. Болю додала втрата єдиного сина Августина, якого дев’ять місяців тому вбили. В будинку в них жив півень, на якого вони витрачали певні кошти як на повноправного члена родини.

Не маючи засобів для існування, подружжя почало продавати речі з власного будинку. Гроші дружина зберігала під матрацом, зав’язавши їх у хустку, рівномірно розподіляючи їх між собою та півнем.

Щоразу, коли полковник відправлявся зустрічати в порту поштовий катер, у їхньому домі спалахувала надія, котра згасала після його повернення. З величезним трепетом у душі герой спостерігав, як катер швартувався біля берега, а потім з нього виносили торбинки з листами. “Інспектор продовжував розкладати пошту. Полковник дивився на ящик з його літерою. Лист “авіа” із блакитною смужкою по краях тільки підсилював його напругу. Лікар зламав печатку на пачці з газетами. Він проглядав головні новини, а полковник не відводив від ящика очей – чекав, коли інспектор зупиниться на ньому. Але цього не відбулося. Лікар відірвався від газет. Подивився на полковника. Потім підвів погляд на інспектора, який підсів до телефонного апарата, і знову подивився на полковника, показавши очима, що час вже йти”. П’ятнадцять років чекання загострили його інтуїцію і тривогу. У такі хвилини йому доводилося просто брехати, що він нічого і не чекав, оскільки йому нікому було писати. Повернувшись додому, полковник тривалий час не міг опритомніти, а потім брався переглядати газету з надією знайти там замітку про ветеранів. Десять років такого читання навчили його вірити, що найкращі новини ще десь попереду. Він вирішив добитися правди, для цього у черговий раз пішов до адвоката. Проте той не зміг знайти важливого документа – угоди, і до всього додав ще й те, що минуло занадто багато часу.

Мінорного звучання повісті надала ще й картина осені. Дія твору відбувалася в жовтні, коли постійно йшов дощ, на вулиці було прохолодно і сиро. У такі дні полковник відчував себе недобре і сподівався, що все це через дощі і холодну осінь. Він так думав, щоб заспокоїти себе, адже вірив у те, що йому обов’язково необхідно дожити до того дня, коли нарешті до нього надійде довгоочікуваний лист.

Наступну надію на виживання полковник покладав на півня, якого дружина просила продати, щоб він не нагадував їй про втрату сина. Одного вечора, 3 січня, син пішов на чергові бої півнів з надією заробити гроші у виграші і не повернувся. Полковник категорично відмовився це робити, оскільки через три місяці, знову в січні, почнуться бої півнів і вони зможуть виграти їх. А поки що залишався єдиний вихід – чекати.

Отже, своїми творами Г. Маркес намагався донести до читачів, що в Латинській Америці існувало дві хвороби в суспільних взаємостосунках – це насилля та самотність. Отож, провідною темою творчості стала тема самотності.

Майстерність Г. Маркеса:

1. Поєднання елементів дійсного та уявного, реального та фантастичного, побутового та міфологічного;

2. Прагнення до універсальності образів;

3. Намагання осмислити історичний досвід людства в широкому міфологічному та культурному контексті;

4. Звернення до національних джерел, традицій;

5. Використання міфу та міфотворчості;

6. Висвітлення дійсності крізь призму міфологічної свідомості;

7. Ставлення до життя і смерті як до природних явищ

6. Алессандро Барікко – один з найпопулярніших і найзагадковіших європейських письменників наших днів



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Самотність як наслідок насилля, як причина, як засіб протистояти йому – головна тема творчості Г. Г. Маркеса

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links