Самітність ліричного героя у віршах В. В. Маяковського
1. Безнадійні спроби бути понятим. 2. Самітність як постійний супутник поета. 3. Ліричний герой Маяковського 4. Звертання поета до майбутніх нащадків. У якій ночі маревної, недужной, якими Голгофами я зачатий, Такий великий і такий непотрібний? В. В. Маяковський “Ні, весь я не вмру…
” – ці вічні слова А. С. Пушкіна повною мірою можна адресувати В. В. Маяковському. Час не був владно над поетом. З Маяковським часом хтось погоджувався, а хтось і сперечався, але не одна людина не залишалася байдужим до його віршів,- тому що це просто неможливо.
Він як поет і людина свого часу дуже сильно переживала за тих людей, які були нездатні й не хочуть бачити красу життя. У своєму вірші “Послухайте! ” поет призиває піднятися над нудним і тьмяним життям і побачити навколо себе не “плевочки”, а зірки.
Маяковський прагнув запалити кожну людську душу, показати їй надзвичайну красу життя, зробити так, щоб у кожної “обов’язково
У більшій частині своїх віршів Маяковський розповідає про свої невдалі спроби прийти до людей, розповісти їм про свої страждання. Для нього завжди було важливо бути почутим і понятим читачами Однак мало хто розумів його. І саме тому поет відчував постійну самітність – “…Це зовсім нестерпно!
Весь як їсти искусан злістю. Злюся не так, як могли б ви: як собака особа місяця гололобой – взяв би й всі обвил”. У творчості Маяковського чітко видно тяжіння поета до людського тепла, участі й розумінню: Слухайте ж: Всі, чим володіє моя душа, – а її багатства підіть зміряйте їй! Пишнота, Що у вічність прикрасить мій крок, И саме моє безсмертя, Що, гримотячи по всіх століттях, Уклінних збере світове віче, – Все це – хочете?
– Зараз віддам за одне тільки слово Ласкаве людське. Поет прагнути розірвати порочне коло самітності, воно намагається докричатися до людей: Послухайте! Адже якщо зірки запалюють – Виходить, це кому-небудь потрібно? Поет самотній, і цей стан душі є головною темою ранньої творчості Маяковського: У якій ночі, Маревної, Недужной, Якими Голиафами я зачатий – Такий великий И такий непотрібний?
Сам стан трагічності для поета – разнопланово. З одного боку, Маяковський показує самітність титана, когось надлюдини, що піднімається над всією безликою юрбою. Він і нехтує неї: Як трактир, мені страшний ваш страшний суд! А з іншого боку, поет так само, як і його ліричний герой, – людина самотній, тужний і страждаючий від цього. Маяковський також прагнути знайти вихід із цього положення, але не знаходить його: Час!
Хоч ти, кульгавий богомаз, Лик намалюй мій У божник виродка століття! Я самотній, як останнє око В идущего до сліпого людини! Як щиросердечний стан самого Маяковського, так і вся його творчість переповнена різними протиріччями: його ліричний герой – многомерен, многопланов, він здатний використовувати й постійно міняти безліч масок. Він із презирством заявляє, зриваючись на лемент: …я захочу й радісно плюну, Плюну в особу вам Я – безцінних слів розтринькувач і марнотрат.
І зненацька міняється, зникає весь пафос, і перед читачем уже з’являється зовсім інша людина. Йому страшно й самотньо в цьому божевільному, беззоряному світі й він мріє лише про одному – “щоб щовечора над дахами загорялася хоч одна зірка”. У багатогранності ліричного героя письменника з’єднуються богоискания й богоборство, поривши до руйнування й страждання від хаосу, щира чиста любов і гімни насильству й жорстокості. Все це походить від двох суперечливих “я” поета: демонічного й благаючого про допомогу.
У віршах Маяковського основними емоціями головного героя є біль. Ключовою фразою ранньої творчості поета стала – “Різань палять борошна”. Сам біль виникає як тільки при спробі доторкнутися до навколишнього світу, і цей мир здобуває інші фарби, він сприймається зовсім особливим-особливій-по^-особливому. Маяковський у своїй творчості постійно прагнув знайти серед численної юрби хоча б одну родинну душу, знайти того, хто б зрозумів його.
І це бажання було недосяжним для поета. А вуж тим більше він і не мріє про те, щоб бути понятим всією країною. Ні людей. Розумієте Лемент тисячедневних борошн?
Душу не хоче німа йти, А сказати комусь. Поет постійно прагнув настроїти хоч найменший і найтонший зв’язок свого ліричного героя з людьми. Він хотів завоювати довіру й розуміння людей. Але згодом поета все частіше й частіше стали долати сумніву: Я хочу бути зрозумілий моєю країною, А не буду зрозумілий – що ж, По рідній країні пройду стороною, Як проходить косий дощ.
Очевидно, що ці слова ставляться не до “агітатора, горлану-ватажкові”, а до людини, що глибоко сумнівається й дуже страждаючому. Сам ліричний герой Маяковського не хоче бути ізольованим від величезного людського оркестру. У вірші “Скрипка й трошки нервово” проходить метафора ” люди-оркестр”, і саме тут проявляється позиція людини, якому хочеться перебороти відчуженість від усіх. Він готовий стати братом тим людям, хто повірить йому, людиною з ніжною скрипкою, “виплакивавшей” своя самітність без яких або слів.
Іронічно, глибоко й часом навіть різко поет показує у віршах розпач свого ліричного героя. У деяких віршах іронія переходить у гротеск. Так, у вірші “Нате!
” описується різко-смішна форма самого життя й людей: “Ви” – не люди, а “обрезклий жир”, у чоловіків – “у вусах капуста”, “жінки дивляться устрицею з раковин речей”. Але головне тут те, що поет порівнює своє серце з ніжним, тендітним метеликом – це “метелик трепетного серця”, але юрба, як “стоглавая воша”, може легко неї роздавити. На передодні своєї смерті Маяковський написав “У весь голос: перший вступ у поему”. Цими словами поет звертається до майбутніх нащадків. Саме людям будущего він намагається пояснити свою позицію у творчості й мистецтві й він розраховує на їхнє розуміння й великодушність: Заглушачи Поезії потоки, я ступну Через ліричні томики, як живий З живими говорячи.
У цьому добутку є рядка, які дуже точно говорять про глибоко щиросердечну драму Маяковського: Але я Себе Упокорював, Стаючи на горло власної пісні
(2 votes, average: 5.00 out of 5)