СААДІ

(між 1203-1210 – 1292)

СААДІ (автонім: Мусліхаддін Абу Мухаммед Абдаллах ібн Мушріфаддін – між 1203-1210, Шираз – 1292, там само) – перський поет.

Сааді, чиї твори цілком заслужено ввійшли у скарбницю світової літератури, народився у Ширазі на початку XII ст. Батько Сааді помер, коли майбутньому поету виповнилося лише десять років. У своєму сирітському житті Сааді, очевидно, довелося зазнати чимало горя та принижень. Проте якимось чином йому все ж таки поталанило влаштуватися стипендіатом у знаменитому багдадському Мадрасе “Нізамійе”. Тут він слухав лекції відомих істориків, філологів, знаменитих богословів і суфійських шейхів. Напучування вчителів обрати “шлях усамітнення та схимництва” не змогли, проте, знищити в Сааді любові до життя. Не закінчивши освіти, він покинув Багдад, але на батьківщину вже не скоро зміг повернутися.

Монгольське завоювання, негаразди у Фарсі, бажання побачити світ змусили Сааді понад двадцять п’ять років мандрувати далеко від рідних місць. Він об’їздив і обійшов майже весь мусульманський Схід і лише на початку 50-х pp. повернувся у рідне місто. Його прихильно зустрів правитель і запросив посісти місце поміж придворних поетів. Проте Сааді віддав перевагу незалежності. Розпочався останній період його життя, прожитий у самоті та напруженій творчій роботі. У ці роки він закінчив свої найкращі твори

– “Плодовий сад” і “Квітник”(“Гулістан”), які зробили його дуже відомим в Ірані та за його межами. Помер поет у 1292 р.

В об’ємній і розмаїтій літературній спадщині Сааді, представленій як поетичними, так і прозовими творами, значне місце займає лірика. Цікаві касиди поета. Поміж них є цілий ряд панегіриків, адресованих правителям, візирам, вельможам. Проте за змістом вони часто значно відрізняються від звичайних од. Головна мета поета – дати розумну пораду, мудру настанову. Поміж них є і дуже сміливі для того часу, наповнені закликами до справедливості:

О беку! В справедливість одягнись!

Вона для владаря – найкращі шати.

( “Лист до правителя Шираза”, тут і далі пер. В. Мисика)

Частина касид поета має філософський характер. У них містяться роздуми про життя, про його швидкоплинність, про добро та зло і, навіть якщо вони пронизані суфійськими мотивами, ніколи не закликають до відходу із життя. Є в Сааді і пейзажні касиди, де він виступає як ліричний поет, котрий глибоко відчуває красу природи, або касиди, у яких звучить заклик до далеких мандрів. Найяскравіше майстерність Сааді як лірика розкривається у його “суфійських” газелях. У них частково відображені суфійські ідеї, проте багато з них за своїм настроєм, образами, безпосередністю почуття змальовують земні радощі та страждання людини. Причиною всезагального визнання Сааді як видатного ліричного поета є саме глибокий загальнолюдський зміст його віршів.

Кохання та переживання, пов’язані з цим почуттям, – біль розлуки, захоплення та вдячність за щасливі хвилини, страждання через невірність жорстокої коханої, відданість їй, захоплення її красою – основні мотиви газелей Сааді. У деяких із них поет розвинув мотиви самотності, туги за справжньою дружбою та людяністю.

Глибокий зміст газелей Сааді поєднується із простотою і витонченістю образів, із мелодійністю вірша та виразністю прийомів і художніх засобів. У цьому плані він дотримувався найкращих традицій школи бухарських поетів. Натомість вплив літературного стилю його часу позначився у максимальній філігранній обробці форми, у ретельному художньому оздобленні вірша, у більшій, аніж раніше, рельєфності композиції газелі, у підборі співзвучності рими та радифу, їхній відповідності всьому поетичному ладу. Навіть при використанні традиційних тем поет у першу чергу прагне привнести щось нове у змістове звучання лейтмотиву, а весь формальний бік його вірша лише підпорядковується цій меті. Прикладом оригінальної та блискучої обробки Сааді теми своїх попередників може слугувати його славнозвісна газель “Караван”:

Ей, проводир, не поспішай,

З тобою йде мій сон, мій рай!

Попало серце в злий полон –

І йде від мене в дальній край.

Дарма прошу, дарма молю

Зорю мою, любов мою –

І стогін мій, як дим з огню,

З душі встає: не покидай!

За те, що знадила мене,

За те, що зрадила мене,

Тепер ім’я твоє одне мені підказує одчай.

Вернися, світ моїх очей,

Щоб чула й ти, як стогін цей

З моїх поранених грудей встає під самий

Небокрай.

Мені розказував мулла, як душі кидають тіла.

Я ж бачив сам, як відійшла

Моя від мене в дальній край.

Хоч Сааді не до лиця і сльози ці, і туга ця,

Та, їм не бачачи кінця, кажу я розуму: прощай!

На відміну від своїх попередників, у розкритті цієї теми Сааді зосереджує увагу на гіркоті розлуки, що переростає у почуття нездоланної пристрасті, народженої у стражданнях і випробуваннях. Кожна строфа при цьому відтворює новий аспект у ставленні закоханого до коханої.

Відповідно до змістового наповнення газелі та до руху самого почуття ліричного героя тут дібрані віршовий розмір, звукові повтори, внутрішні рими. Проте за всієї складності художньої обробки вірш звучить надзвичайно природно, а його образи та прийоми дохідливо та переконливо передають думку поета.

Особливої слави зажили дидактичні твори Сааді “Плодовий сад” (“Бустан”, початк. назва “Сааді-наме”; 1258) є поемою, поділеною на десять глав етичного змісту. “Квітник” (1257) написаний ритмізованою прозою, подекуди римованою та насиченою віршованими вставками. Він складається із невеликих оповідань, пов’язаних спільною тематикою і не об’єднаних сюжетною рамкою. Спостерігаючи дійсність, поет намагався вказати дорогу до досягнення всезагального добра. Такий задум визначив загалом і життєву, практичну спрямованість даних творів. Поет і сам розглядав їх як підручники життя: “Слова Сааді – це притчі та настанови, вони знадобляться тобі, ти використаєш їх до справи”. Проте основне у “Плодовому саді” та “Квітнику” те, що поет говорить про високе покликання людини, котра “все перевершує своїми величчю та мудрістю”, і прагне до того, щоби люди усвідомили це. Смисл людського життя, на думку Сааді, у корисній діяльності, що веде до особистого щастя і всезагального добра.

Сааді визнає розум єдиним мудрим керівником людини у її вчинках. Розум у поєднанні зі знаннями дає людині можливість правильно оцінювати свої дії, керувати іншими людьми. Тому Сааді радить державцям залучати до себе вчених: “Державці більше потребують порад мудреців, аніж останні товариства державців”. У розповідях про мудреців Сааді наводить приклади їхньої моральної вищості над вельможами. До вчених Сааді висуває водночас великі вимоги: вони повинні слугувати ідеалам моральної, доброчинної людини, втілювати свої знання практично. Для нього “вчений без добрих справ – бджола, що не дає меду”.

“Плодовий сад” і “Квітник” принесли багато нового у літературу, збагативши її традиції. У цих творах, зокрема, Сааді вперше у практиці дидактичного жанру часто використовував факти власного життя. Із вервиці цих оповідей створюється його біографія, біографія головного героя. Він постає у найрізноманітніших ситуаціях і подіях, у повсякденному житті й у виняткових обставинах. Читач бачить його то втомленим мандрівцем, котрий бреде пекучими пісками до святих місць, то муллою-проповідником, то учасником ученого диспуту з дамаськими богословами, то полоненим хрестоносців, котрий копає рови у Тріполі. Він страждав від злигоднів, спізнав гіркоту розчарувань у людях, зазнав зневаги, але й відчув смак шаноби, радів друзям, помилявся, відступав від своїх ідеалів і знову віднаходив усвідомлення людської гідності. У такій мозаїці становищ і станів, у яких герой поданий зі своїми слабкостями та вартостями, важко не побачити прояв характерної риси ренесансної літератури – змалювання людини, за висловом С. Микульського, “в усій її життєвій рухливості та мінливості”.

Автобіографічний матеріал повів за собою у літературу і нових персонажів – живих людей, з котрими зустрічався Сааді під час мандрів: купців, дервішів, учених, шкільного вчителя, караванників й ін. Сааді змінив співвідношення між дидактичним матеріалом й оповідями – ілюстраціями до нього. Якщо у “Плодовому саді” оповіді та притчі ще інколи відіграють колишню роль, то у “Квітнику ” вони самостійні, повчання випливають із самої оповіді. При цьому Сааді уникає сухого моралізування. Деякі місця у “Плодовому саді”, наприклад, схожі на граційні, за означенням І. Брагінського, мініатюри – “шедеври живопису людських почуттів і пристрастей”. В оповідях Сааді багато гумору, народної мудрості, елементів сатиричного зображення. Часто оповіді побудовані у формі дотепного діалогу. Тут наявні і розмовні звороти, і книжні “виступи” вчених шейхів і суддів, царів і вельмож.

Широта тематики, багатство змісту і високі художні цінності забезпечили дидактиці Сааді нечувану популярність на Близькому та Середньому Сході; з’явилося багато наслідувань. Утвердження Сааді краси та величі людських почуттів, виступи на захист гноблених, схиляння перед розумом і знаннями – все це уможливило віднести його творчість до вершин іранського Відродження.

Українською мовою твори Сааді перекладали А. Кримський і В. Мисик.

В. Нікітіна


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

СААДІ

Categories: Біографії

Links