РУСТАВЕЛІ, Шота

(XII ст.)

РУСТАВЕЛІ, Шота (XII ст.) – грузинський поет.

Про життя найвидатнішого грузинського поета класичної епохи (XII ст.) Руставелі збереглося дуже мало достовірних біографічних відомостей. Головне джерело історично-літературних фактів про нього – пролог поеми “Витязь у тигровій шкурі”. Руставелі присвятив свій твір цариці Тамар, оспівавши її та її чоловіка Давида Сослані у вступних строфах (3-4). Ця присвята слугує ключем до датування поеми: вона могла бути написана не раніше кінця 80-х pp. XII ст. і не пізніше першого десятиліття XIII ст. У пролозі двічі (строфи 7-8) згадується автор поеми: Руставелі (правильніше – Руствелі), що означає “Власник Руставського помістя” (Руставського замку) або “виходець із Руставі”. Ім’я поета Шота засвідчене у літературних документах ХНІ-XVII ст.

На колоні грузинського монастиря Св. Хреста в Єрусалимі досі зберігся портрет Руставелі з написом. За цим написом поету приписується честь реставрації та розпису монастиря. В інших документах, що стосуються того самого монастиря, Р. названий “мечурчлет-ухуцесом”, тобто державним скарбником. У монастирі зберігся поминальний запис про нього, датований першою половиною XIII ст. У 1960 р. експедиція грузинських учених відкрила у монастирі Св. Хреста оригінал портрета Руставелі. Він зображений на портреті мудрим старцем, в шатах світського вельможі,

як це і личило державному скарбнику цариці Тамар. Народні легенди вважають нерозділене кохання до цариці Тамар причиною постригу Руставелі у ченці; згідно із легендами, він відправився в Єрусалим, де й похований, але перекази ці не підкріплені фактами.

Поема “Витязь у тигровій шкурі” (“Вепхіст-каосані”) – єдиний твір Руставелі, що зберігся, хоч і в пізніх списках: окремі строфи зустрічаються у рукописах XIV-XV ст., два чотиривірші – на стінах монастиря Вані, що на півдні Грузії, проте повні списки з’явилися лише у XVI – XVII ст., а перший датований рукопис – 1646 р. Сьогодні існує близько 150 списків, і в усіх – значна кількість спотворень, виправлень, вставок і т. д., зроблених переписувачами. Суперечливим виявляється і тлумачення назви поеми. Назва хижака, шкура якого накинута на плечі героя, раніше у грузинській мові означувала “барса”, згодом – як “барса”, так і “тигра”. Оскільки у поемі дія відбувається в умовному східному середовищі, то в ньому згадуються й інші тварини і птахи, що не зустрічаються у фауні Грузії.

Сюжет поеми надзвичайно динамічний, насичений напруженими драматичними ситуаціями, автор уникає сюжетних повторів і розлогих описів, характерних для епічно-оповідного жанру. Підстаркуватий, шанований цар Аравії Ростеван, не маючи сина-спадкоємця, віддає трон своїй єдиній дочці, вродливій та розумній Тінатін, котра закохана у знаменитого лицаря – полководця і царедворця Автанділа. Якось під час полювання Ростеван і Автанділ зустрілися біля струмка з таємничим, опечаленим витязем у тигровій шкурі. Усі спроби поговорити з ним виявилися даремними, він безслідно зник. Бачачи смуток царя, Тінагін доручила своєму коханому лицарю відшукати загадкового чужоземця. Автанділ охоче взявся виконати доручення цариці. Після тривалих і важких мандрів він знайшов загадкового витязя на ймення Таріел. Витязь розповів Автанділу свою невеселу історію: він – нащадок царського роду й амірбар (воєначальник і адмірал) індійського царя Парсадана і кохає прекрасну царівну Нестан-Дареджан. Доля не була прихильною до закоханих. Цар Парсадан вирішив одружити Нестан-Дареджан із хорезмійським царевичем і зробити його спадкоємцем престолу, хоча насправді спадкоємцем вважався Таріел. Нестан-Дареджан вмовила свого коханого вбити суперника і захопити владу. Царівну звинуватили у коханні до бунтівника і жорстоко покарали, висилаючи за межі Індії. Таріел шукає кохану, але марно. Втративши надію знайти її, він покинув країну, усамітнився і живе у печері. Автанділ братається з витязем, втішає його і відправляється на пошуки Нестан-Дареджан. Він натрапляє нарешті на її слід: Нестан ув’язнена у неприступній фортеці Каджеті. Таріел і Автанділ за сприяння третього побратима, Прідона, захоплюють фортецю, звільняють Нестан і повертаються у рідні краї. Таріел одружується з Нестан-Дареджан, Азтанділ – із Тінатін, і мирно, гуманно вони керують своїми країнами.

Незважаючи на складність сюжету, “Витязь у тигровій шкурі” – композиційно цільний поетичний твір, у якому майстерно поєднуються два основні цикли оповідань (індійський і арабський) та окремі епізоди (історія царя Прідона, купецька країна Гуланшаро й ін.). Руставелі вправно розкриває характери своїх персонажів, їхній духовний світ. Глибока психологічна характеристика героїв і проникливий показ внутрішньої суті явиш – яскрава риса творчого новаторства Руставелі.

Розгортаючи сюжет своєї поеми на величному просторі, роблячи її численних персонажів представниками різних народів, у тому числі і вигаданих, Руставелі виступає як глибоко самобутній, національний поет. У дев’ятій строфі прологу йдеться:

Цю стару іранську повість,

Що й в картвельській мові квітне,

Передавану з рук в руки, наче перло те самітне,

Я знайшов і віршем виклав…

(Тут і далі пер. М. Бажана)

Усі спроби виявити ознаки запозичення сюжету “Витязя… ” виявилися даремними: ні перська, ні жодна інша література не знають аналогічного сюжету. Імовірно, що Руставелі використав досить поширений у середньовічній (а почасти і більш пізній) літературі прийом сюжетного маскування, щоби приховати, мабуть, наявні натяки на тогочасні події. Але, попри все, Руставелі художньо правдиво розкрив різноманітну і складну дійсність Грузії XII ст., свої релігійно-філософські та соціальні погляди.

“Витязь… ” – хвилююча поема кохання та схиляння перед жінкою. Ще у 1910 р. М. Марр зазначав, що “культ жінки, ідеалізоване кохання зі схилянням перед ним – дитя вишукано освіченого грузинського суспільства епохи Та-мар”. У пролозі поеми Руставелі визначає сутність кохання і встановлює його складний кодекс. Поет вирізняє три основні види кохання. Перший – божественне кохання, “дар небес – таке кохання, неземне стремління духу”. Він визнає, що це найважливіша, найдорогоцінніша форма кохання, проте “мудрецям незрозуміла почуття такого суть”. Тому Руставелі обстоює другий вид кохання – високе земне кохання, глибоке людське почуття чесного, доблесного, сильного духом лицаря і рішуче заперечує третій вид кохання – кохання грубо-чуттєве, хтиве:

Хто міджнуром є, той в серці

Повен красоти ясної,

І душа його ясніє в мудрості та супокої,

Діє він так щедро й палко,

Як поводяться герої.

Не кохає той, хто зрікся бути вдачі отакої.

Теорію кохання, викладену у пролозі, Руставелі обгрунтовує у самій поемі: саме земне, але лицарське, кохання, яке вивищує людину і робить її шляхетнішою, і змальовує поет. Руставелівське кохання і для чоловіків, і для жінок – важке випробування; лише героїчним пориванням і мужністю може здобути мужчина серце обраниці, тільки лицарською самовідданістю, бездоганним виконанням суспільного обов’язку, самовідданим служінням вітчизні можна заслужити довір’я коханої.

У нерозривному зв’язку з почуттям кохання у поемі Руставелі перебуває і дружба, побратимство. Побратимство трьох героїв “Витязя…” символізує дружбу трьох лицарів – представників різних народів. Араб Автанділ, індієць Таріел і мульгазанзарець Прідон не тільки стали відданими друзями, а й здружили свої народи.

Героїв поеми надихає єдине шляхетне прагнення, їх об’єднує єдина воля, єдина мета. Саме тому вони здобувають перемогу над злом, несправедливістю, свавіллям.

Уся поема Руставелі пронизана ідеєю патріотизму. З великою майстерністю змальовані у “Витязі…” походи Таріела проти підступного царя Рамаза задля відновлення суверенності Індії. Палкі патріотичні почуття охопили індійців і в тривожні дні зіткнення поміж царем Парсаданом і амірбаром Таріелом.

Руставелівське розуміння поезії, кохання, значущості людської особистості, – протистав-лення природних людських почуттів суворому аскетизму раннього Середньовіччя – ключ до світогляду поета. Філософська та художньо-естетична концепція Руставелі, “сяйливий синтез високого та земного” (Ш. Нуцубідзе), є найвищим щаблем розвитку грузинського Ренесансу.

Поема написана витонченими, гнучкими віршами, відомими як “шаїрі”. Руставелі – законодавець і неперевершений майстер у грузинському віршуванні. Шаїрі – 16-складовий вірш. Поет користувався двома його видами: високим (4+4+4+4) і низьким (5+3+5+3). Високий шаїрі використаний у поемі здебільшого для посилення динамічності розвитку оповіді, низький шаїрі використовується у спокійнішому розвитку теми (наприклад, при описах). У строфах, написаних високим шаїрі, – рима двоскладова, а в строфах, написаних низьким шаїрі, – трискладова. Строфи шаїрі чотирирядкові (катренні), обов’язково римуються за схемою “аааа”. Чергування строф із різною структурою рядків і рим – одна із причин виняткової динамічності та музикальності вірша Руставелі.

Для поетичної мови Руставелі особливо характерні метафоричність і афористичність. Його вірші насичені складними, розгорнутими метафорами.

Багато глибоких, карбованих афоризмів, далеких від повчальних сентенцій чи життєвих повчань поета, стали народними висловами. Руставелі вважають родоначальником нової літературної мови, що побутує у Грузії до сьогодні. Винятково багатий і різноманітний словниковий склад поеми.

Поема Руставелі, що має загальнолюдське значення, перекладена багатьма мовами народів світу. Вперше українською уривки з поеми “Витязь у тигровій шкурі” переклав О. Навроцький, учасник Кирило-Мефодіївського товариства. Пропагандистом поеми у ті самі часи виступив М. Гулак. Повний переклад здійснив М. Бажан у 1937 р.

За А. Барамідзе

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
РУСТАВЕЛІ, Шота