Розвінчання, “деромантизація” злочинного світу в романі Ч. Діккенса “Пригоди Олівера Твіста”

ВСТУП ІЗ ЛІТЕРАТУРИ РЕАЛІЗМУ

СТЕНДАЛЬ, О. ДЕ БАЛЬЗАК, Ч. ДЕККЕНС

Розвінчання, “деромантизація” злочинного світу в романі Ч. Діккенса “Пригоди Олівера Твіста”

У передмові до третього видання роману Діккенс писав, що метою його книги є “одна сувора і гола істина”, яка змушувала його відмовитися від усіх романтичних оздоб, якими зазвичай рясніли твори, присвячені життю покидьків: “Я читав сотні повістей про злодіїв – чарівних малих, здебільшого люб’язних, бездоганно вдягнених, з-туго набитою кишенею, знавців коней, сміливих у спілкуванні, щасливих з жінками, героїв – з піснею, пляшкою, за картами або грою у кості, і гідних товаришів, найхоробріших, але я ніде не зустрічав, за винятком Хогарта, справжньої жорстокої дійсності. Мені спало на думку, що описати купку таких товаришів по злочину, які дійсно існують, описати їх у всьому їх неподобстві і злиденності, у жалюгідній убогості їхнього життя, показати їх такими, якими вони насправді бродять або тривожно крадуться по найбрудніших стежках життя, бачачи перед собою, куди б вони не пішли, величезну чорну, страшну примару шибениці, – зробити це означало намагатися допомогти суспільству в тому, чого воно дуже потребувало, що могло принести йому відому користь”. До творів, які грішать романтичним прикрашанням життя покидьків суспільства, Діккенс зараховує популярну

“Оперу жебраків” Гея і роман Бульвера-Літтона “Поль Кліффорд”, сюжет якого, особливо в першій частині, в багатьох деталях передбачив сюжет “Олівера Твіста”. Але, полемізуючи з такого роду “салонним” зображенням темних сторін життя, яке властиве було письменникам на зразок Бульвера, Діккенс все ж таки не відкидає свого зв’язку з літературною традицією минулого. Він називає своїми попередниками цілу низку письменників XVIII століття. “Філдінг, Дефо, Голдсміт, Смоллет, Річардсон, Маккензі – всі вони, і особливо перші два, з найблагороднішими цілями виводили на сцену покидьків і різний людський непотріб країни. Хогарт – мораліст і цензор свого часу, у великих творах якого вічно відбиватиметься і століття, в яке він жив, і людська природа всіх часів – Хогарт робив те саме, не зупиняючись ні перед чим, робив із силою і глибиною думки, які були долею дуже небагатьох до нього…”.

Допомагаючи суспільству, Діккенс засуджує носіїв зла з усією майстерністю свого письменницького дару. У романі найбільш підходять під визначення “носії зла” такі герої, як містер Бамбл, наглядач робітничого будинку, шахрай Фейгін, злодій з вищого світу Монкс, жорстокий вбивця і шахрай Сайкс.

Зло – найбільше загальне оціночне поняття, яке виражає негативний аспект людської діяльності, те, що мусить обмежуватись і переборюватись; є протилежністю добра.

Хто ж із названих героїв є уособленням цього поняття? Мабуть, усі. Але зло набуває різних рис. Які ж із них є домінуючими в характерах негативних героїв?

“В індивідуальному і суспільному розумінні зло рідко виступає відкрито, як злий намір, тобто під власним прапором, як правило, воно ховається під маскою добра” (із словника).

Наприклад, містер Бамбл знущався з Олівера, намагаючись “виправити” його “погані” риси характеру. Його домінуюча риса – лицемірство. Він зовсім не відмовляється від грошей, погоджуючись не помічати страшних методів виховання місіс Мен.

В характері Монкса домінує ненависть. Вона має настільки руйнівну силу, що Монкс не жаліє навіть малого брата, вважаючи його причиною своїх невдач.

Характер Сайкса вирізняється жорстокістю. Вбивство Ненсі – підтвердження цієї думки.

Фейгін – “жадібний, скупий, ненаситний старий, приховувач краденого”, в якого є і серйозніші гріхи: він розтліває душі зовсім юних хлопців, змушених шукати будь-які кошти для існування, після того як життя викинуло їх на вулицю. Через його доноси зійшли на ешафот колишні спільники, яких він боявся через їхню обізнаність та балакучість. Домінуючою рисою характеру Фейгіна є зажерливість та жага наживи. Заради цього він ламає долі хлопців, перетворюючи їх на шахраїв, погоджується позбавити Олівера чесного майбутнього і законної спадщини.

Під кінець роману на самого Фейгіна теж чекає ешафот. Повідомлення про ухвалення йому смертного вироку викликає “вибух радості натовпу… перед будівлею суду при звістці про те, що він помре в понеділок”. Старий єврей зі “злісним, огидним обличчям” зображується засобами гротеску на межі шаржу: Діккенс уподібнює Фейгіна “якомусь огидливому плазунові, народженому в грязюці й пітьмі”.

Його віроломство не знає меж, як і озлобленість проти світу, в якому Фейгін завжди почувався вигнанцем. Він створив справжнє кубло, де під його наглядом удосконалюють професійні вміння кишенькові злодії-початківці, а доньки нетрів, які занапастили себе, отримують притулок в обмін на певну частку виручки. Фейгін створив довкола себе специфічне середовище, для якого обов’язкові встановлені ним правила етикету. Ними передбачається передусім безпека господаря, готового на будь-яку зраду заради власних корисливих інтересів. Учні Фейгіна, який суворо їх карає за “мерзотну звичку до неробства”, мають стати дзеркальною копією свого наставника, підтвердивши справедливість його цинічних уявлень про життя і людську природу.

Отже, перед нами дійсно носії зла, які не мають ані натяку на романтичність. Суворий вирок письменника такий: їм не місце на землі. Через те на кожного чекає справедлива кара.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Розвінчання, “деромантизація” злочинного світу в романі Ч. Діккенса “Пригоди Олівера Твіста”