Розпад миру або розпад людини на прикладі повести “Один день Івана Денисовича”

“Один день Івана Денисовича” – це добуток прямого зіткнення. Бувають вибухи, їх називають “спрямованими”, таким от “спрямованим вибухом”, у змісті виходу енергії, було це оповідання, заряджений від російського життя, начебто від гігантської живої турбіни, що в обертання приводили й ріки, і вітру, і вся людська, міряна на кінську, сила. Цією машиною, махиною, молохом був уподібнений миру табірний барак

Розпад миру – це ще не розпад людини, людської особистості, але якщо мир розпадається, то розпадається він на атоми й ці атоми – люди. Або ці атоми всі руйнують, життя втрачає змісту – і “усе завалилося в купу безглуздого сміття”, коли “начебто раптом висмикнута була та пружина, на якій усе трималося й представлялося живим” (Л. Толстой), або ж все-таки щось дає життя зміст, ту саму пружину. Письменник, як провідник, втілюється в одному з атомів людської речовини – у тім, де він почуває, що енергія розпаду перетворює цим атомом, цією людською особистістю в енергію життя. Тому для російської літератури є неминучий герой

Етбт герой був неминучим для Солженицина в тому розумінні, як неминуче росіянин письменник стає провідником національної метафізичної енергії катастрофи розпаду, пручаючись якої духовно він неминуче добуде цей атом відновлення миру. Образ Івана Денисовича зложився з вигляду й звичок солдата

Шухова, що воював разом із Солженициним у радянсько-германську війну (але ніколи що не сидели), із загального досвіду післявоєнного потоку “бранців” і особистого досвіду автора в Особливому таборі муляром. Інші герої оповідання – усі взяті з табірного життя, з них справжніми біографіями

ЧиЛюдина? Цим питанням задається читач, що відкриває перші сторінки оповідання й начебто занурює в кошмарний, безпросвітний і нескінченний сон. Всі інтереси укладеного Щ-854, здається, обертаються навколо найпростіших тваринних потреб організму: як “закосити” зайву порцію баланди, як при мінус двадцяти семи градусах не запустити під сорочку холоднечу на етапному шмоне, як зберегти останні крохи енергії в ослабленому хронічним голодом і виснажливою роботою тілі – словом, як вижити в табірному пеклі

И це непогано вдається сноровистому й метикованому російському селянинові Іванові Денисовичу Шухову. Підбиваючи підсумок пережитому дню, головний герой радується досягнутим удачам: за зайві секунди ранкової дрімоти його не посадили в карцер, бригадир добре закрив процентовку – бригада одержить зайві грами пайка, сам Шухов купив табачку на два прихованих рублі, та й почалася було ранком хвороба вдалося перемогти на кладці стіни ТеЦ.

Всі події оповідання начебто переконують читача, що все людське залишилося за колючим дротом. Етап, що відправляється на роботу, являє собою суцільну масу сірих тілогрійок. Імена загублені. Єдине, що підтверджує індивідуальність, – табірний номер. Людське життя знецінене. Рядовий ув’язнений підпорядкований усім – від, що складаються на службі наглядача й конвоїра до кухаря й старшини барака, таких же в’язнів, як і він. Його можуть позбавити обіду, посадити в карцер, забезпечивши на все життя туберкульозом, а те й розстріляти. І однак же за всіма нелюдськими реаліями табірного побуту виступають людські риси. Вони проявляються в характері Івана Денисовича, у монументальній фігурі бригадира Андрія Прокофьевича, у розпачливій непокорі кавторанга Буйновского, у нерозлучності ” брати-ев”-естонців, в епізодичному образі старого інтелігента, що відбуває третій строк і проте не бажаючого відмовлятися від пристойних людських манер

Що дивно, барством не віє від конвою, від начальства, але шибає від Цезаря, хоч він у бараку такий же арештант, як і Іван Денисович

Шухов же притягається саме до Цезаря як магнітом; як магнітом притягає в тьмі кромішній барака мужика до пана. Між двома цими людьми, цими атомами є така от притягальна сила навіть у таборі, тому що Цезареві “дозволили” носити чисту міську шапку, і пан дуже важливе стає мужикові, адже тільки через нього може просипатися і йому крихта табачку: вабить зап рещенное, вабить та дійсна явна воля, воля, що насправді є тільки таємну дію. Цезар робить те, на що Іван Денисович, роботяга, не здатний уже морально: Цезар улаштував собі й у бараку напівпанське життя тим, що “зміг підмазати начальству”, а ще тому, що зовсім-те не постидился взяти в служіння собі подібних, поставити себе у всіх змістах вище. таких же, як він сам, з-бригадників – вище шухових. А на якій підставі? А на тім, навіть зовнішньому, що йому “не про що було з ними говорити”, що він з ними загальних не мав думок, скажемо, про мистецтво, та інше. Із всіх Цезар близький тільки з кавторангом, інші – не ровня, і якщо дасть він Іванові Денисовичу окурочек, те за службу, а не по душі

Де знаходить заспокоєння, згоду духовне з миром російська людина, де ж його головний “щасливий день”? А що, якщо іншим разом не обдурить Іван Денисович вертухая, проносячи щось заборонне на зону? Кола розходяться й розходяться – недарма замисливал Достоєвський “Житіє великого грішника”, тому що ніколи в долі російської людини першим колом нічого не кінчалося, а скоріше навіть навпаки – перше коло тільки давало розгону фатального долі. “Червоне колесо” повинне було провести нас всіма цими колами, але кола розпливлися далі й далі, коштувало здолати одне коло історії, як тріскотіли вузли й виникав на обрії той, що й не передбачався – колесо не котилося, а охоплювало обручем свого фатального нескінченного кільця

Солженицин в “Одному дні Івана Денисовича” показав те, що криється усередині цих кіл. Він же насмілився показати всю неспроможність влади духовної, нещирість інтелігент – cfsa, що накладає моральні заборони на єство, щоб себе ж у моральному й соціальному стані підняти над єство^ простолюду. Солженицин ” не створив духовного навчання, тому що його енергія опору і його самітність людини непримирившегося ніяк не могли обростити юрбою ревнителів і сподвижників. Література – це головна справа його життя, сфера його боргу й відповідальності як художника, але не вершина для впливу… Людина віруючий, обретший віру, він не проповідував духовну владу Церкви. Не переломилася в особистості його й сама Влада. Він залишився від її на відстані, не зближаючись із нею навіть для боротьби. “Лист до вождів”, “Як нам облаштувати Росію”, його політична проза – це не заявка на Владу, а цивільне до неї послання людини, далекого в силу своєї любові до Росії від усякої політики

Солженицин і є російська людина в XX столітті, і не один він була такий; та російська людина, що відшукав у тім столітті й правду, і волю, і віру. Відшукав, начебто проміннячко світла, свій ясний так прямій шлях


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Розпад миру або розпад людини на прикладі повести “Один день Івана Денисовича”

Categories: Нові твори

Links