Розкриття образа: Ставрогин

У Достоєвського образ гордія-грішника розпався на кілька різновидів, здійснених головним чином в особистостях Ставрогина, Івана Карамазова й Раскольникова.

Ставрогин – горда людина, багато обдарований духовно, що задалася метою розвити в собі безмежну силу, здатну перебороти всяку перешкоду, і зовнішнє й внутрішнє. Гордовите самозвеличення відокремлює його від Бога й від всіх людей. Від Бога він вийшов настільки, що заперечує Його буття й визнає себе атеїстом

Дарунки свого духу Ставрогин не виховав, ні до чого він не приклав наполегливої праці й навіть не навчився правильно виражати свої думки, залишившись “паничем, що не зовсім доучився російській грамоті, незважаючи на свою європейську освіченість”.

И не дивно, втративши верховні цінності, Ставрогин не міг надовго захопитися ні одною із часткових цінностей настільки, щоб серйозно попрацювати над нею

Є, втім, одна цінність, над которою потрудився й Ставрогин. Жодне істота не може остаточно відмовитися від прагнення до абсолютної повноти життя. Творити своє життя, наповнюючи її богатим змістом, – це значить також здійснювати гарне життя. Найбільш проста формальна сила, що складається краси,, природно захоплює людей, що не встигли ще внаслідок молодості або взагалі нездатних виробити піднесений зміст життя

Безмежну силу Ставрогин придбав Дорогою ціною. Своє життя

він наповнював ризикованими досвідами, не відмінюючись ні перед якою особою й ні перед якими цінностями, не слухаючись ніяких віянь боргу, звичаю, пристойності. Коли він був гвардійським офіцером і “загуляв, розповідали про якусь дику розгнузданість його, про задавлений рисаками людях, про звірячий учинок з одною дамою гарного суспільства, з которою він був у зв’язку, а потім образив її привселюдно. Щось навіть занадто вуж відверто брудне було в цій справі. Додавали поверх того, що він якийсь бретер, привязивается й ображає із задоволення образити”.

Але зрештою Ставрогин визнає, що він справді не тура, а “стара, дірява дров’яна барка”, придатна лише “на зламування”. І він кінчає з життям, повісившись, тобто тим огидним способом, до якого прибігають люди, що перебувають у безвихідній зневірі

Почавши з титанизма, Ставрогин закінчив своє життя безпросвітним мороком; звільнення від нього він міг досягти тільки шляхом смерті. Іван Карамазов був теж людиною гордим, сильним і духовно обдарованим, але гордість його глибоко відмінна від ставрогинской, і весь струм його життя інший

Про гордість Івана Карамазова дуже багато згадувань у романі по різних приводах. Вона лежить в основі його прагнення до незалежності, його завзятої систематичної праці, що забезпечує його матеріально й соціально, виражається в його “недомовках свисока”, у презирливому відношенні до засуджуваним їм людям (“один гад їсть іншу гадину”), у привласненому собі праві судити того, хто не заслуговує життя, у його ідеї титанічно гордого человекобога.

Гордовито відособленому Іванові любов до людини дається із працею й при зіткненні з його гордістю швидко улетучивается. Розумний старий Федір Павлович говорить, що “Іван нікого не любить”. Алеша залучив було його до себе чистотою свого серця, але як тільки брат торкнувся рани в його душі, сказавши “не ти вбив батька”, він спалахнув до нього жестокою ненавистю: “… я пророків епілептиків не терплю, посланників божих особливо, ви це занадто знаєтеся

Із цієї мінути я з вами розриваю й, здається, назавжди”. Істотна відмінність Івана Карамазова від Ставрогина полягає в тому, що він серцем і розумом коштує близько до Бога. Свідомість абсолютних цінностей і боргу випливати їм у ньому настільки загострено, що він не може підмінювати їхніми цінностями відносними. Совість болісно стратить його за кожне, також і уявне, вступ на шлях зла, і постійні коливання між верою в абсолютне добро Божие й запереченням добра й Бога нестерпно тяжкі для нього. Він зрозумів, що якщо Бога й безсмертя ні, те в будові миру немає основ для добра, тоді “усе дозволено”, навіть антропофагію, і “егоїзм навіть до лиходійства” стає самим розумним способом поводження

Розум Івана не може вирішити, як сполучити буття Бога з існуванням зла у світі, а совість не може заспокоїтися на негативному рішенні питання. Він і залишається на полпути між атеїзмом і визнанням буття Бога. Але й тоді, коли він визнає буття Бога, він гордовито критикує будову миру й, як би докоряючи Бога за те, що у світі є обурливе зло, “почтительнейше” повертає “Йому квиток”, вступає на шлях “бунту” проти Бога

Гордовитий титанизм Івана Карамазова виявляється й у його відношенні до Церкви. У поемі “Великий інквізитор” він обрисовує Ісус Христа і Його навчання як справді абсолютне добро, а Церква – як установа, що принижує добро й людину

Недовіра до Бога, до Церкви й до осуществимости абсолютного добра сполучається в Івана з любов’ю до добра, до культури, до природи й з могучею спрагою життя. “Нехай я не вірую в порядок речей, але дороги мені клейкі, що розпускаються навесні листочки, дорого блакитне небо, доріг інша людинаа, який інший раз, чи повіриш, не знаєш за що й любиш, доріг інший подвиг людський, у який давно вже, може бути, перестав і вірити, а все-таки по старій пам’яті шануєш його серцем”.

Титанічний бунт Івана Карамазова, що гордовито повертає Богові квиток за те, що Бог створив мир не так, як, на його думку, варто було б улаштувати його, відповідає тому титанизму, що був в XIX столітті широко розповсюджений у Європі й у розумах наших зв’язується насамперед з ім’ям Байрона. В основі цього плину завжди лежить гордість, що засліплює людини настільки, що він відкидає поняття гріха, і звідси необхідно випливають всі нещастя нашого життя. “Страждання є, винних ні”, – думав Іван Карамазов і прийшов до “бунту”.

До титанічного богоборства приводить гордість, але вона керується при цьому значною мірою шляхетними мотивами. В Івані Карамазове Достоєвський показав саме ту видозміну гордості, у якому виявляються високе позитивне джерело цієї пристрасті, свідомість достоїнства особистості й абсолютної цінності її. У тварном світі особистість є вища цінність; життя, наповнене защитою й культивуванням цієї цінності, однак відірвана від такої ж цінності інших особистостей, може містити в собі прояву високої шляхетності, але може мати як наслідок і страшнейший вид зла – ненависть до Бога, що веде з області земного буття в сатанинське царство. Перекручування вищих початків створює найгірші види зла. Випробування спокусами гордості є останній щабель очищення серця на шляху до Царства Божию.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Розкриття образа: Ставрогин