Роздуму про Росію у творчості Горького

Особливо тривожив Горького розкол, що почався, інтелігенції, у тому числі й творчої. У письменника з’являється природне прагнення осмислити джерела депресивного роздвоєної свідомості. Цьому Горький присвячує повість “Життя непотрібної людини” (спочатку вона називалася “Шпигун”, 1907).

Доля антигероя викликала по контрасту протилежні задуми – роману “Павло Власов” (“Син”) і п’єси “Безумці” Про московське повстання 1905 року: “бійок не буде, але – буде пафос”. Але робота над ними так і не почалася. Гостро турбували вести з батьківщини. У момент внутрішніх борінь Горький познайомився з А. В. Луначарским, А. А. Богдановим, В. А. Базаровим і ін., які, як йому здавалося, допомогли перебороти сумніви. Це була група філософів, що відступили від марксизму, розвінчаних пізніше в книзі “Матеріалізм і емпіріокритицизм” (1909). Богданов висунув погляд на мир як на єдиний організований досвід. Луначарский відстоював необхідність обожити вищі духовні потенції. Горьковская мрія про підйом народної свідомості, єднанні всього людства прийшла в зіткнення з богостроительной ідеєю. У результаті таких роздумів була написана “Сповідь”.

Ця повість звичайно замовчувалася критикою. Тоді як вона має самі тісні зв’язки з усім творчістю Горького. Герой повести Матвій, переживши катастрофу, шукає сенс життя й віри. Як

в оповіданнях 90-х років, він “подорожує” по людських серцях, бачить у них морок і запустіння. Гостре співчуття викликає доля героя – закруженной смерчем зла “билини”. Нестерпна самітність – “душу вигорає” – тягнуть Матвія до мрії про таємницю загального відродження. Відпочинок він знаходить у пророкуванні Михаили: “Буде час – вся воля народу знову зіллється в одній крапці й – воскресне бог!” Можливості “загальної людської” енергії зрівняні в повісті з божественним чудом.

Щось подібне могла відчути Ниловна, потрап вона в подібну обстановку. Тепер сам письменник уважає, що “поступово складається колективна психіка, організується світовий досвід…”. А свою повість тлумачить так: “Герой “Сповіді” Матвій розуміє під “богобудівництвом” улаштування народного буття в дусі колективістичному…”1 Горький захопився ідеалістичною ідеєю – мимовільним виникненням “колективної душі”, що зживає трагічне роз’єднання. Не тільки “Сповідь” – листа, статті “Про цинізм”, “Руйнування особистості” несли в собі відчутні відзвуки таких сподівань. У лютому 1912 року він писав: “Росію вивчати треба? Вірно й – їй-богу – пора! Дуже пора й потрібна вивчати її з корінь, маючи на увазі не питання – яка вона? – а питання – чому вона така?” Сам письменник почав це робити давно й успішно – в “окуровской” дилогії, інших добутках

В “Городку Окурове” з’являється оригінальний тип оповідання. Воно йде від імені, позбавленого конкретного вигляду, безіменного, але знаючого вигаданий Окуров у всіх деталях. Оповідач як би тримає на долоні вигадливе містечко, що коштує на перетинанні старих, потоптаних доріг,- їхнім порівнянням з лініями руки починається добуток. М’який тон і фарби. Повість породжена хвилюючою думкою про “малу” Росії, що загубилася в просторах, відірваної від більших центрів, про долі міщанського стану, що втратив “відповідному званню місце”.

Окуров з єдиним “культурним центром” – будинком терпимості – “фелицатиним раишком” – пізнаваний по творчості й інших письменниках, наприклад Мопассана (“Заклад Телье”), Але для Горького звертання до цьому грішному мирку тільки верхній шар роздумів. Поступово відкриває він тут неординарні натури. В Окурове є свої мудреці (Тіунів), поети (Де-вушкин), силачі й сміливці (Бурмистров), красуні (Глафіра) … Але начисто відсутні знання, творчість, героїзм, любов. Все це викликає авторський сум: гине самобутність людей. Самі окуровци перебувають у стані якогось шумування, неясної незадоволеності. А поводяться дивно, алогічно, керуючись вигадливими поданнями про життя. Тому й не може “перша голова” містечка Тіунів пояснити зміст що відбувається. Духовна енергія розтрачується впустую. Навіщо ж тоді письменник затіяв об’ємну другу частину – дилогії – повість “Життя Матвія Кожемякина”? Заголовний герой-оповідач веде літопис міста (події першої повісті займають тут малу частку) з однією метою – розповісти правду, щоб більше нікому “не зазнати такого горя, яке нас з’їло”.

В 1932 г. Горький назвав застрашливі ознаки “окуровщини”: “древній ідіотизм”, “зоологічний індивідуалізм сліпих”, себелюбність, “самость”, ячество, заздрість, жадібність. Багато картин, збережені пам’яттю Матвія Кожемякина, не менш жахливі. Назавжди його потрясає трагичная смерть юної красуні Палаги, виданої проти її волі заміж за старого й жорстокого Савелія Кожемякина й забитої ревнивцем-чоловіком. “Древній ідіотизм” такої практики не тільки звичний, але й узаконений в Окурове. “Літописця” цікавить не стільки драматичні події, скільки їхні джерела в сонної, “замшілій” душі. Володар нещасної Палаги лагодить розправу над нею з повною впевненістю в необхідності, “розумності” своїх дій. Устояними, звичними були низинні спонукання й інших “окуровцев”. Півчий Ключарев із задоволенням веде лік подлостям і порокам навколишніх, прагне розтлити Матвія. Савка насолоджується кривавими бійками, мріє підсипати отрути батькові й синові Кожемякиним, заволодіти їхнім багатством і Палагой. А могутній, сміливий Маклаков безглуздо розтрачує свою силу, співаючись, гине

Насильство, що вопиет цинізм, злочинні помисли, стихійні пориви – перемішані в різних “пропорціях” визначають поводження більшості жителів Окурова. Тому Матвій на нарікання Тиунова, що не вміє розібратися в що відбувається, відповідає: “Я теж нічого не розумію”. Саморуйнування, самокатування “окуровцев” не укладається у свідомості свідка їхнього темного життя. Тим часом Горький (як і головний герой повести) звернувся до історії містечка зовсім не тільки для фіксації виродливих явищ. По крупицях “збирає” Кожемякин яскраві думки, добрі почуття городян. Примхливо розвивається, поволі наростаючи, ця внутрішня тема добутку. З дитячого років Матвій тягнеться до дячка Кореневу, що навчає його грамоті, що прищеплює прагнення до знань. Солдат Пушкар змушує задуматися над причинами потворних порядків у містечку, дає урок мудрого сприйняття людських слабостей. Самовіддане почуття Палаги до Матвія, її поетичне світовідчування відкривають юнакові красу й велич жіночої любові. Гіркий уміє висікти іскру із зіткнення протилежних переживань. Духовне буття Кожемякина збагачується пошуком правди. А оповідання знаходить напруженість діалогів і монологічного початку

Цілком можна сказати, що Кожемякин пише історію й свою душу. Його подяка неабияким натурам переростає в спрагу перетворення окуровской життя. Ненадовго Матвій зближається з дядьків Марком, що об’єднав найцікавіших, активних громадян. Але в цьому кружку Кожемякин так і не знайшов прагнення допомогти “нікчемним, некудишним” людям. Лише на схилі віку своїх він зустрічає Любу Матушкину, що мріє про освіту розуму, пробудженні сердець. Поява Люби серед “окуровцев” символічно. Символична й сцена смерті Кожемякина, що покинули темне життя весняним, “радісним ранком”.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Роздуму про Росію у творчості Горького