Жили-Минулого старий з бабою. Та не вміла баба мова тримати за зубами. Бувало, що не почує від чоловіка, зараз усе село довідається. Так не стільки баба правди скаже, скільки наплете так набреше.
Ось одного разу пішов старий у ліс за дровами. Ступив у одне місце ногою — нога й провалилася. «Що таке? - думає старий.- Подивлюся-но». Зламав сук, копнув їм раз, інший, третій і вирив казан, повний золота. Ну й удача! Тільки як додому побрати? Від балакучої дружини не укриєшся. Вона всьому світлу роздзвонить. Ще лиха наживеш! Подумав-Подумав старий, зарив казан назад у землю й пішов додому.
На інший день ранком стягнув він у дружини цілу гору млинців, побрав живого зайця так живу щуку й у ліс відправився. Іде по лісу, на сучки-гілочки млинці наколює. На більшу сосну щуку повісив — на саму верхівку. А зайця у мережу посадив так у річку пустив. Та додому відправився.
Приходить у хату: «Ну, дружина, щастя нам привалило! Тільки тобі сказати не можна — мабуть, усім розбовтаєш!» — «Скажи, дідок, право слово, нікому не скажу!» — «Уж так і бути, баба, скажу. Знайшов я у лісі повний казан золота».- «Панотця! Підемо скоріше, додому віднесемо!» — «Дивися, стара, нікому не кажи, не те лихо наживемо!» — «Не бійся! Ти тільки не бовтай, а я змовчу!»
Повів мужик бабу у ліс. Побачила баба — млинці на гілочках висять, та й говорить: «Що це, панотець, млинці на гілочках висять?» Старий подивився, та й говорить спокійно: «Чого дивуєш? Хіба не знаєш: уночі млинцева хмара йшла так над лісом і вилилася».
Далі пішли. Ішли-Ішли, побачила — щука на дереві, так так на місці й завмерла: «Дід, а дід...» —«Ну, що видивляєшся? Підемо, бабка, скоріше!» — «Дід, так хіба не бачиш? Глянь — щука на дереві виросла».- «Ой чи? Стійка, я за нею слазаю. На вечерю-те зажаримо». Старий вліз на дерево й дістав щуку.
Ішли-Ішли, дійшли до ріки. Старий і говорить: « Дай-но, стара, у мережі подивимося». Заглянув у мережі й давай дружину кликати: «Бабка, глянь-но, заєць у мережі потрапив! Чудеса, та й годі, - зайці стали у воді плавати! Ну й добре! До свята на обід придасться».
Побрав старий зайця й далі бабу повів. Прийшли вони до того місця, де скарб був заритий, відрили вдвох казан із золотом і додому потягли. Було надвечір, зовсім стемніло. А десь череда додому йшла, корови ревіли. «Старий, а старий, - говорить баба, - ніяк, корови ревуть?» — «Які корови! Те нашого пана чорти б'ють!»
Пішли далі. Баба знову говорить: «Старий, а старий! Ніяк, і бики ревуть?» — «Які бики! Те на нашому панові чорти воду возять». Знову подивувалася баба, так не знає, що й сказати.
Ну, розбагатіли старий з бабою. Стала баба щодня гостей зазивати так такі бенкети задавати, що чоловікові хоч із будинку біжи. Старий терпів-терпів так не витерпів, став їй говорити, а вона розлютилася й давай лаятися: «Не даєш мені по-своєму жити! Прагнеш усе золото собі забрати? Ні, брешеш! Я на тебе панові поскаржуся!»
Побігла вона до пана, завила, заплакала: «Так і так, - говорить.- Знайшов мужик казан золота, усі собі прагне забрати. Мені по-своєму жити не дає! Прибігла я до вашої милості моє горе оголосити, на негідного чоловіка чолом бити. Відберіть від нього половину золота, на мою волю віддайте!»
Пан скликав людей і пішов до старого. Приходить у хату так як закричить на старого: «Ах ти, розбійник етакий! Знайшов на моїй землі скарб, а мені не доклав?! Подавай зараз же золото!..» — «Змилуйся, панотець-пан! - відповідає старий. - Я знати не знаю, відати не ве
Даю! Ніякого золота не знаходив!» — «Бреше він!» - на пустилася на нього баба.
Отут пан міцно узявся за старого: «Віддай золото, а то погано буде!» — «Так де ж мені його побрати? Извольте, панотець-пан, про усе напевно допитати бабу!» — «Ну, голубонька, розкажи мені доладно, гарненько: де й у який час знайшли ви казан із золотом?» — «Так ось, пан, - початку баба, - пішли ми лісом у те саме час, коли млинцева хмара пролилася. Ще на всіх сучках-гілочках млинці висіли».-«Отямся, що ти забріхуєшся!»- пан їй говорить. «Так ні, пан-панотець, дійшли ми спервоначалу до дерева, де щука росла...» — «Глянь, панотець-пан, баба зовсім без розуму», - говорить старий. «Сам ти без розуму! - озлилася баба.- А ти, пан, слухай! Ми потім до ріки згорнули. З невода зайця вийняли...» — «Помилуй, бабка! Де ж це бачене, щоб щуки на деревах так зайці у неводах попадалися?!» — «Так вона у мене дурна, пан!»
А баба своє: « Стій, помовчи! Ми ось там, поруч ріки, казан і знайшли. Викопали, а додому понесли у ту пору саме, коли вас чорти били!» — « Що- Про - Про?» — «Ну як, пан, на вас чорти воду возили!» —«Так вона, старий, у тебе зовсім з розуму вижила!» — розсердився барії, плюнув і пішов ладь знадвору.
А старий так і залишився при своєму золоті.
Говорять, після він бабу мовчати навчив.