Жив старий з бабою; не було у них жодного дітища, тільки й був що козел; отут усі й животи!.. Старий ніякої майстерності не знав, плів одні постоли — тільки тем і харчувався. Звик козел до старого: бувало — куди старий не піде з будинку, козел біжить за ним з будинку.
Ось одного разу трапилося старому йти у ліс за ликом, і козел за ним побіг. Прийшли у ліс: старий почав лика бити, а козел бродить там і сям так траву щипає; щипав-щипав, так раптом передніми ногами й провалився у пухку землю, зачав ритися й вирив оттедова казанок із золотом. Бачить старий, що козел гребе землю, підійшов до нього — і побачив золото; несказанно зрадів, покидав свої лика, підібрав гроші й додому. Розповів бабі про усе. «Ну, старий, — говорить баба, — це нам бог дав такий скарб на старість за те, що стільки років з тобою потрудилися у бідності. А тепер поживемо собі на втіху». - « Ні, баба, — відповідав їй старий, — ці гроші найшлися не нашим щастям, а козловьим, теперича треба нам жалувати й берегти козла пущі себе».
З тих пір зачали вони жалувати й берегти козла пущі себе, зачали за ним доглядати, та й самі-те поправилися — краще бути не можна! Старий забув, як і постоли-те плетуть; живуть собі — поживають, ніякого горя не знають.
Ось через якийсь час козел занедужав і издох. Став старий радитися зі старухою, що робити: «Коли викинути козла собакам, так нам за це буде перед богом і людьми грішно, тому що всі счастие наше ми через козла одержали. А краще піду я до попа й попрошу його поховати козла по-християнському, як і інших небіжчиків ховають». Зібрався старий, прийшов до попа й кланяється: «Здраствуй, батюшко!» — «Здорово, світло! Що скажеш?» — «А ось, панотець, прийшов до твоєї милості із просьбою, у мене вдома трапилося велике несчастие — козел помер. Прийшов кликати тебе на похорон».
Як почув піп такі мовлення, міцно розсердився, схопив старого за бороду й ну тягати по хаті: «Ах ти, окаянний, що видумав, смердючого козла ховати!» — « Так, вити, цей козел, панотець, був зовсім-таки православний; він відмовив тобі двісті рублів». - «Послухай, старий хрін, — сказав піп, — я тебе не за те б'ю, що кличеш козла ховати, а навіщо ти по цю пору не дав мені знати про його кончину; може, він у тебе вуж давно помер».
Побрав піп з мужика двісті рублів і говорить: «Ну, ступай же скоріше до батька дияконові, скажи, щоб приготовлялся: зараз підемо козла ховати». Приходить старий до диякона й просить: «Потрудися, батько-диякон, приходь до мене у будинок на винос!» — «А хто у тебе помер?» — «Так ви знавали мого козла, він-те й помер!». Як почав диякон хльостати його з вуха на вухо. «Не бий мене, батько-диякон, — говорить старий, — адже козел-те був, почитай, зовсім православний; як умирав — тобі сто рублів відмовив за поховання». - «Ека ти старий так дурний, — сказав диякон, — що ж ти давно не сповістив мене про його преславну кончину; ступай скоріше до дячка; пущай продзвонить по козловій душі!»
Прибігає старий до дячка й просить: «Ступай, продзвони по козловій душі». Та дячок розсердився, почав старого за бороду тріпати. Старий кричить: «Відпусти, мабуть! Вити козел-те був православний, він тобі за похорон п'ятдесят рублів відмовив». - «Що ж ти до цих пор копаєшся, потрібне було раніше сказати мені; варто було б давно продзвонити!» Негайно кинувся дячок на дзвіницю й почав валяти у усі дзвони. Прийшли до старого піп і диякон і став похорон відправляти; поклали козла у труну, віднесли на цвинтар і закопали у могилу.
Ось стали про та справа говорити проміж себе парафіяни, і дійшло до архієрея, що піп де козла поховав по-християнському. Зажадав архієрей до себе на розправу старого з попом: « Як ви змели поховати козла? Ах ви, безбожники!» — « Так, вити, цей козел, — говорить старий, — зовсім був не такий, як інші козла — він перед смертю відмовив вашому преосвященству тисячу рублів!» — «Ека ти, дурний старий, я не за те звужу тебе, що козла поховав, а навіщо ти його заживо маслом не соборував!..» Побрав тисячу й відпустив старого й попа по будинках.