Російське селянство в поемі Н. А. Некрасова “Кому на Русі жити добре”

Поема Н. А. Некрасова “Кому на Русі жити добре” створювалася протягом більше десяти років ( 1863-1876), Основна проблема, що цікавила поета, – положение російського селянина при крепостном праві й після “звільнення”. Про сущности царський маніфест Н. А. Некрасов говорить словами народу: “Добра ти, царська грамота, так не про нас ти писана”. Картвані народного життя написані з епичесякий широтою, і це надає право назвати поему енциклопедією російського життя того часу. Малюючи численні образи крестьян, різні характери, автор ділить героїв як би на два табори: рабів і борцов.

Уже в пролозі ми знайомимося із селянами-правдошукачами. Живуть вони в селах з характерними назвами: v Заплатово, Дирявино, Разутово, Знобишино, Горелово, Неелово, Неурожайка. Ціль їхньої подорожі – знайти щасливу людину на Русі. Подорожуючи, селяни зустрічаються з різними людьми. Вислухавши оповідання попа про його “щастя”, одержавши раду довідатися про щастя поміщика, селяни говорять: Ти мимо їх, поміщиків!

Відомі нам вони! Правдошукачі не задовольняються “дворянським” словом, їм потрібно “слово християнське”: Дай слово християнське! Дворянське з побранкою, З поштовхом так із зуботичиною, Те непридатно нам. Правдошукачі працьовиті, завжди прагнуть допомогти іншим. Почувши від крестьянки, що не вистачає робочих рук забрати хліб вчасно, мужики

пропонують: А ми на що, кума?

Давай серпи! Всі семеро Як станемо завтра, – до вечора Все жито твою зіжнемо! Так само охоче вони допомагають косити траву селянам Безграмотної губернії. Найбільше повно Некрасов розкриває образи селян-борців, які не презамикаються перед панами, не упокорюються зі своїм рабським положенням.

У страшній убогості живе Яким Нагой із села Босово. Він до смерті працює, рятується під бороною від жари й дощу. Груди впала; як втиснений Живіт; в очей, у рота Закруту, як тріщини На висохлій землі…

Читаючи опис вигляду селянина, ми розуміємо, що Яким, все життя томлячись на рєром, марному клаптику землі, і сам став, як земля. Яким визнає, що більша частина його праці привласнюється “пайовика мі”, які не трудяться, а живуть на праці таких же, як він, селян: Працюєш один, А ледве робота кінчена, Дивися, коштують три пайовики: Бог, цар і пан! Все своє довге життя Яким трудилося, випробував багато позбавлень, голодував, побував у в’язниці, і, “як липочка обдертий, повернувся він на батьківщину”.

Але все-таки він находит у собі сили створити хоч якийсь побут, якусь красу. Яким прикрашає свою збу картинками, любить влучне слово, мовлення його повна прислів’їв і приказок. Яким – образ селянина нового типу, сільського пролетаря, що побував у відхожому промисле. І його голос – голос самих передівих селян: – У кожного селянина Душу, що хмара чорна – Гнівна, грізна – і треба б Громам гриміти оттудова, Кривавим лити дощам… З більшим співчуттям ставиться поет до свого героя Єрмилові Гирину, сільському старості, справедливому, чесному, розумному, що, за словами селян, У сім років мирської копієчки Під ніготь не затис, У сім років не торкнув правого, Не попустив винному, Душею не покривив…

Один тільки раз Єрмил надійшов не по звести, віддавши сина баби Власьевни вместе свого брата в армію. Каючись, він намагався повіситися. На думку селян, Єрмил мав усе для щастя: спокій, гроші, пошана, але його пошана особливий, не купленний “ні грошима, ні страхом: строгої правдою, розумом і добротою”. Народ, захищаючи мирську справу, у працюную мінуту допомагає Єрмилові зберегти млин, проявляє до нього исключительное довіра.

Цей учинок підтверджує здатність народу виступати спільно, миром. І Єрмил, не побоявшись острогу, виступив на стороні селян, коли “бунтовалась вотчина поміщика Обрубкова”. Єрмил Гирин – захисник селянських інтересів.

Наступний і найбільш яскравий образ у цьому ряді – Савелій, богатир святорусский, борець за народну справу. У молодости він, як і всі селяни, довго терпів жорстокі знущання з боку помещика Шалашникова і його управляющего. Але Савелій не може прийняти такий порядок, і він бунтує разом з іншими крестьянами, він закопав у землю живим німця Фогеля. “Років двадцять строгої каторги, років двадцять поселення” одержав за це Савелій.

Повернувшись старим у рідне село, він зберіг бадьорість духу й ненависть до гнобителів. “Таврований, так не раб! ” – говорить він про себе.

Савелій до старости зберіг ясний розум, сердечність, відзивчивость. У поемі він показаний як народний месник: … Наші сокири Лежали – до пори!

Про пасивних селян він говорить презрительно, називаючи їх “загиблі… пропащие”. Некрасов називає Савелія богатирем святорусским, підкреслюючи його героический характер, а також зіставляє його з народним героєм Іваном Сусаніним.

Образ Савелія персоніфікує прагнення народу до волі. Цей образ даний в одному главі з образом Матрени Тимофіївни не випадково. Поет показує разом два богатирських русявийских характеру. Матрена Тимофіївна проходить через багато випробувань.

У батькоском будинку їй жилося привільно й весело, а після заміжжя довелося працювати, як рабі, зносити докори чоловікової рідні, побої чоловіка. Тільки в роботі й у дітях знаходьла вона радість. Важко пережила вона смерть сина Демушки, голодний рік, ніщенство. Але у важкі мінути вона проявляла твердість і наполегливість: клопотала про звільнення чоловіка, незаконно взятого в солдати, навіть відправилася до самому губернатору. Заступилася за Федотушку, когтак його хотіли покарати різками.

Непообкраюючи, рішуча, вона завжди готова відстаивать свої права, і це зближає її із Савелієм. Розповівши про своє великотрудне життя мандрівникам, воно говорить, що “не дело – між бабами щасливу шукати”. У главі, названої “Жіноча притча”, крестьянка говорить про жіночу частку: Ключі від щастя жіночого, Від нашої вільної воленьки Закинуті, загублені В Бога самого.

Але Некрасов упевнений, що “ключі” повинні найтися. Селянка дочекається й доможеться щастя. Поет говорить про це в одній з пісень Гриши Доброскпонова: Ще ти в сімействі покуда – раба, Але мати вже вільного сина! Некрасов з особливим почуттям створив прорази правдошукачів, борців, у яких виразилася сила народу, воля до боротьби із гнобителями.

Однак поет не міг не проратиться й до темних сторін життя крестьянства. У поемі зображені селяни, які свиклись зі своїм рабським порожнєжением. У главі “Щасливі” селяни-правдошукачі зустрічаються із двірською людиною, що вважає себе счастливим тому, що був улюбленим рабом князя Переметьева. Двірський пишається тим, що його дочка разом з панянкою “училася й французькій і всякій мовам, сідати дозволялося їй у присутності князівни”. А сам двірський тридцять років стояв за стулом у ясновельможного князя, лизав після нього тарілки й допивав залишки заморських вин.

Він пишається “близькістю” до панам і своєю “почесною” хворобою – подагрою. Простие волелюбні селяни сміються над рабом, що дивиться свисока на своїх побратимів-мужиків, не розуміючи всієї низости свого лакейського положення. Дворовий князя Качатина Іпат навіть не повірив, що селянам оголошена “воля”: А я князів Утятиних Холоп – і весь тугий розповідь!

З дитинства й до самої старості пан всячески знущався зі свого раба Іпатом. Все це лакей приймав як належне: …викуповував Мене, раба останнього, Зимою в ополонці!

Так як чудно! Дві ополонки: В одну опустить у неводі, В іншу миттю витягне – И Горелки піднесе. Не міг Іпат забути панських “милостей”: того, що після купанья в ополонці князь “Горелки піднесе”, те посадить його “поруч, невартого, зі своєю персоною князівської”. Покірний раб це й “холоп зразковий – Яків вірний”.

Він служив у жорстокого господина Поливанова, що “у зуби холопа зразкового… скидаючись дул каблуком”. Несмотручи на таке звертання, вірний раб до самий старості берег і догоджав пана. Помещик жорстоко скривдив вірного слугу, віддавши в рекрути його улюбленого племінника Гришу. Яків “задурів”: спочатку “мертву запив”, а потім завіз пана в глухий лісовий яр і повісився на сосні над його головою.

Поет засуджує такі прояви протесту так само, як і холопську покірність. З обуренням Некрасов говорить про таких зрадників народної справи, як староста Гліб. Він, підкуплений спадкоємцем, уничтожил “вільну”, дану селянам перед смертю старим паном-адміралом, чим “на десятки років, до недавніх днів, вісім тисяч душ закріпив лиходій”.

Для характеристики двірських селян, позбавлених почуття власного гіднийства, поет знаходить презирливі слова: раб, холоп, пес, Іуда. Некрасов містить характеристики типовим узагальненням: Люди холопського звання – Сущі пси іноді: Чим тяжчай покарання, Тим їм милею добродії. Створюючи різні типи селян, Некрасов затверджує: щасливих серед них ні, селяни й після скасування кріпосного права як і раніше знедолені й обескровлени, змінилися тільки форми угнетения. Але серед селян з’являються люди, здатні до свідомого, активного протесту.

І тому поет вірить, що в будущем на Русі наступить гарне життя: Ще народу росіянинові Межі не поставлені: Перед ним широкий шлях


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Російське селянство в поемі Н. А. Некрасова “Кому на Русі жити добре”

Categories: Шкільні твори

Links