Романтизм і реалізм: відмінні риси – ДОБА РЕАЛІЗМУ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

ІЗ ЛІТЕРАТУРИ РЕАЛІЗМУ

ДОБА РЕАЛІЗМУ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Романтизм і реалізм: відмінні риси

Проте між романтизмом і реалізмом існували й принципові розбіжності. І це закономірно, адже без заперечення старого немає ствердження нового, інакше неможливими були б оновлення й розвиток літературного процесу.

Якщо романтизм абсолютизував творчу уяву письменника, то реалізм робив акцент на спостереженні за життям і дослідженні його явищ. Художня творчість певною мірою починала співвідноситися з науковою діяльністю. На перший план, як і за доби Просвітництва, виходять не естетична чи гедоністична (отримання насолоди від літературного твору, як від твору будь-якого іншого виду мистецтва), а когнітивна (пізнавальна) і дидактична (виховна) функції мистецтва. Так, О. де Бальзак у повісті “Гобсек” випередив власне науковий аналіз капіталізму, нового на той час суспільного ладу.

Романтиків цікавив “незвичайний герой у незвичайних обставинах”: нескорений бунтівник, одинак, вигнанець, “зайва людина”, відторгнута суспільством, яка часто має загадкове минуле або й взагалі “людина без минулого” (згадаймо “байронічного героя”). Варто зауважити, що на перехідному етапі від романтизму до реалізму ця риса була притаманна й персонажам реалістичних творів. Так, Євгеній Онєгін і Григорій Печорін, певною мірою, теж

одинаки, відторгнуті суспільством. Недаремно Тетяна Ларіна робить відкриття – викриття, яке шокувало закохану дівчину: чи не пародія Онєгін? чи не “байронічний герой” – “у плащі Гарольдовім москвин”? А Максим Максимович постійно вживає стосовно Печоріна епітет “дивний”. Однак справжній романтичний герой завжди до певної міри “дивний”. Натомість реалісти часто зображували життєвий шлях персонажів надзвичайно детально: від дитинства до зрілості (у “Пригодах Олівера Твіста” Ч. Діккенса – становлення головного героя; у “Кар’єрі Ругонів” Е. Золя – долі Ругон-Маккарів, особливо детально описана доля Сільвера). Якщо романтики тікали від реальності, задихалися в “сірій буденності”, то реалісти віддавали перевагу зображенню людей конкретних, зовсім не “героїчних” професій: селян, робітників, праль, дрібних службовців, лихварів, та ще й під час їхньої повсякденної праці. І ця риса притаманна не лише літературі, а й іншим видам мистецтва. Так, художник-реаліст Г. Курбе буквально шокував тогочасний паризький бомонд. Подумати тільки, на що він змарнував полотно і фарби – на зображення звичайних селян і каменярів! Як це неестетично й неромантично! А письменник Ч. Діккенс описав злиденних мешканців англійських робітних домів, їхній побут і жахливі умови життя.

Упродовж ХІХ століття митці… зводили естетику до мінімуму й прагнули будувати художні твори майже цілком на відтворенні реальності. У цьому сенсі все класичне мистецтво століття було реалістичним.

Реалісти не боялися також зображувати потворних у своїй тупості й ницості людей різних суспільних станів. Були такі персонажі й у романтиків, досить згадати Крихітку Цахеса з однойменної повістіказки Е. Т. А. Гофмана. Проте реалісти не зловживали перебільшеннями гротесково-фантастичними фарбами, знаходячи справжнісінький гротеск у реальному житті. Їхні герої настільки переконливі, що в них можна впізнати риси реальних людей, яких читач бачив особисто. Це, наприклад, підлий і злостивий, нещадний до слабших і запопадливий перед сильнішими за нього бідл (найдрібніший службовець) Бамбл (“Пригоди Олівера Твіста” Ч. Діккенса) або п’яничка Мармеладов, який обкрадає свою сім’ю задля того, аби пропити гроші в найближчому шинку (“Злочин і кара” Ф. Достоєвського). Оце й було справжнісіньким “естетичним переворотом” реалістів – для них практично не існувало “нехудожніх”, низьких, заборонених тем і героїв.

Окрім того, у творах романтиків (як і класицистів, згадаймо хоча б пана Журдена) широко представлені герої як носії однієї домінуючої пристрасті. Потрібно зауважити, що реалісти також використовували цей класицистичний і романтичний прийом. Так, у повісті М. Гоголя “Шинель” Акакій Акакійович Баш – мачкін якраз і є носієм однієї пристрасті – бажання пошити нову шинель. І що з того, що декому це може здаватися дріб’язком – пошиття однієї речі як мета, як прагнення всього життя? Адже Башмачкіну – цій “маленькій людині”, маленька і навіть дріб’язкова мета може видатися великою й доленосною.

Натомість у реалістичних творах герой зображувався по-іншому. Дотримання принципу життєподібності вимагало від митця – реаліста глибокого психологізму в змалюванні особистості, розкритті її багатогранності й неоднозначності. Крім того, часто герой не міг бути носієм однієї-єдиної незмінної пристрасті хоча б тому, що його характер був поданий у розвитку, постійному русі, змінах, у тому числі й у трансформації цих самих пристрастей (“діалектика душі” героїв Л. Толстого).

Особливу увагу реалісти приділяли зображенню людини в суспільстві – література стала соціальною. Середовище “ліпить характер людини”, ніби скульптор своє творіння з глини чи гіпсу. Однак тут існує і зворотний зв’язок – “створена” суспільством людина, у свою чергу, сама творить це суспільство, оскільки здатна брати свідому участь у його зміні.

Перш ніж писати, письменнику потрібно проаналізувати всі характери, проникнутися всіма звичаями, обійти всю землю, відчути всі пристрасті, адже всі пристрасті, країни, звичаї, характери, явища природні й моральні – усе це має пройти через його аналіз.

О. де Бальзак

Так, Жульєн Сорель (“Червоне і чорне” Стендаля) сміливо кидає своїм суддям звинувачення в тому, що вони судять його зовсім не за постріли в колишню коханку, а за те, що він, плебей-вискочень, наважився “видряпатися нагору”, проникнути до кастового вищого світу: “Я не маю честі належати до вашої касти, панове, у моїй особі перед вами селянин, що повстав проти низькості свого стану… Проте, хоча б я й менше завинив, я бачу тут людей, які, не задумуючись над тим, що молодість моя заслуговує на співчуття, захочуть покарати в моїй особі і раз назавжди зламати тих юнаків незнатного походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, унаслідок чого вони насмілилися проникнути в середовище, яке на мові чванливих багатіїв зветься вищим світом”.

Зображення персонажів реалістичної літератури вимагає від письменника доброго знання життя, адже певний тип людей найчастіше поводиться саме так, а не інакше. Іноді персонажі навіть “не слухаються” свого автора. Так, О. Пушкін якось висловив парадоксальну думку: мовляв, його Тетяна Ларіна, героїня роману у віршах “Євгеній Онєгін”, “узяла та й вискочила заміж”. Здавалося б, хто може завадити автору писати про свого, часто вигаданого, героя те, що він сам захоче? Однак усе не так просто, адже для того, щоб бути реалістом, треба не порушити логіку розвитку образу. Саме тому російський письменник-реаліст Лев Толстой і закликав своїх колег: “Живіть життям зображуваних персонажів, показуйте в образах їхні внутрішні відчуття, і самі вони зроблять те, що їм потрібно за їхніми характерами зробити”. Недаремно ж існувала така думка: аби написати роман, треба прожити життя.

Насамкінець треба зазначити, що улюбленим романтиками “винятковим особистостям у виняткових обставинах” реалісти протиставили зображення “типових характерів у типових обставинах”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Романтизм і реалізм: відмінні риси – ДОБА РЕАЛІЗМУ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links