Роман – застереження, “роман – набат”

Письменник пророчо розгледів небезпечні явища, котрі зароджувались у нашому суспільстві, але котрі потім спалахом плісняви і тліну покрили мертві води застою.
Символом цього застою став герой “Собору” – Володька Лобода – цинік і негідник, “духовний браконьєр”, здатний на будь-яке святотатство в ім’я нищої кар’єри. Від знищення соборів до аварії на Чорнобильській АЕС. – це шлях Лободи і його сподвижників, шлях підміни таких вічних понять як совість і вірність заповітам батьків іншими, фальшивими цінностями; бездумним

виконанням найбрудніших наказів вищого начальства. Автор у творі показав тих, хто не дослухався до моральної думки, хто плодив показуху, дбаючи про кар’єру, прагнув стати перед народом.
Саме таким постає перед нами образ “номенклатурного” Володьки Лободи. Історія цього духовного браконьєра печальна і водночас повчальна. Володьчин батько, усіма шановний металург, сам він теж починав сталеваром. Володьки думки іноді не позбавлені здорового глузду. Він може запропонувати і щось путнє, але все це спрямоване лиш на одне: аби його оцінили, помітили, висунули вище. Поняття сумлінності для нього не
існує. Він не розрізняє, що добре, а що погано, що морально, а що аморально.
У “Соборі” поставлені під захист ідеальні цінності – людяність і свобода. Зміст їх розкрито в образах Миколи Баглая, чистої душевної Єльки, совісного трудівника Ізота Лободи. Саме в поєднанні душевного чистого, інтелектуально – розвинутого й працелюбного – совісного, творчого письменного, можливе формування в людині людяності. Що таке свобода? Герої твору переглядають світ від первісних стійбищ до Геродота, від фольклору до гнівних вершин Шевченківських поезій, від патріотичних звитяг запорожців – до наших днів. Все це в межах Зачіплянки, де на кожному кроці десятки болючих питань:
” Під загрозою руйнування старовинний собор;
” Гине занедбане урочище Скарбне;
” Душать людей дими;
” Обливається сльозами зневажена, прописана Єлька;
” Спекулює на деструктивних ідеях держави комсомольський висуванець, батькопроданець В. Лобода.
Аналізуючи минуле і сучасне, герої “Собору” переконуються: на шляху до свободи людина завжди стикалася з руйнівництвом, геростатством, анархізмом, які призводили до загибелі племен, нарадів, нищення найцінніших витворів людського розуму й натхнення. Але все ж таки найвищою на всі віки залишилась любов людська. Чи вона є вершиною свободи? Автор показує, що коли любові немає, то можна зневажити навіть найчистішу в своїх почуттях Єльку, а висуванець Лобода спустить з рук навіть рідного батька.
Гуманістична концепція у романі будується на гідному людині прагненні удосконалювати свій дух увічнювати у праці. Цю думку висловлює у “Соборі” студент Микола Баглай у цікавій суперечці з “технократом” Геннадієм, усвідомлюючи, що людина була великою у праці.
Творчість – найблагородніший і найутаємниченіший спосіб реалізації людиною своїх здібностей, духовних можливостей і прагнень виправдати своє буття на землі. Унікальний витвір національного генія – старовинний козацький собор не лише реальна серцевина своєрідного виру суперечок і поглядів на історію свого народу, на принципі подальшого буття нації в часі, загальнолюдському культурному розвитку, а й художній символ, ідеал духовності, гармонії мистецької довершеності і краси.
“Невже ти не почуваєш, що в отому гроні соборних бань живе горда, нев’януча душа цього степу? – запитує Микола у Генадія.
Живе його мрія, задума, дух народу, його естетичний ідеал”.
Творці цієї німої музики округлих, гармонійно поєднаних бань, динамічно наростаючих ярусів та ідеальних ліній увібрали колективну свідомість народу, його поривання до краси, розуміння, відчуття прекрасного і вже цим передали себе в майбутнє, сподіваючись, що в пам’яті прийдешніх поколінь ця естафета великої поезії не загубиться. Навпаки, буде прийнята з вдячністю, естетично осмислена і залишиться для майбутнього. Тільки так будуються собори в людських душах, тільки з думою про вічне необхідно творити сьогоднішній день. Із соборів людських душ виростає соборність націй.
У романі є кілька образних явищ, що виростають до рівня символу:козацький собор, урочище Скарбне, монумент Титан, але найважливіше є лободизм.
Він бив у саму точку існуючої диктатури, бо поєднував властиві йому службове висуванство, владолюбство, посягання на свободу людську.
Небезпечний Лобода не тільки як суспільна істота, скільки небезпечна своїм батькопроданством, яке виражає людську його якість. Створене за аналогією христопроданства, це образне означення набуло в романі історичних глибин, змушувало згадувати часи, коли вузькокласові інтереси розводили по різні боки наприклад, батька і сина, брата з братом, рід з родом, тобто вело до руйнування основ життя.
А резерви світової цивілізації немислимі без активної участі кожної нації, кожного народу. Вільно, розкуто творити соборність може тільки вільний народ. Тому автор “Собору” захищає ідеали національної духовності, національну гідність рідного народу, внутрішню свободу кожної людини як прагнення до життя.
О. Гончар – поборник духовної діяльності, яка синтезує волю народу для збереження соборності душ, гуманістичної святості людських душ, гуманістичної святості і моральної чистоти національних ідеалів, гармонійно поєднаних з загальнолюдськими ідеалами. Та письменник усвідомлює, що досягнення синтетичного образу – уявлення діяльної духовності неможливе без аналізу складної, заснованої на політичній демагогії та ідеологічній спекуляції “правильними тезами” системи зла. Зло протиприродне, бо воно деструктивне, за ним нема культури, традицій, прагнення гармонії, удосконалення внутрішнього світу людини.
Дві сили – дух руйнівний, який уособлює анархіст Махно і його “сини всесвітньої волі”, і дух творящий, будівничий в особі охоронця дивовижного витвору козацьких архітекторів, історика – Яворницького – звів пам’ятник у полемічному двобої.
За Махном реальна сила, і сила дика, руйнівна – “до ідеалу через трупи”, до свободи як вічного абсолюту, за старим одиноким професором Яворницьким лише незламний нескоримий дух, непохитна віра в незнищенність найдорожчого скарбу людства – духовності. І цей скарб живе, пламеніє в народній пісні, в думі, в блиску дамаської сталі, в таїні пропорцій собору, в чародійстві сталеваріння, в сонній ажурності телевізійних веж, в каскадах нових будинків.
Зійшлися, волею історії зіткнулися Руйнувач і Будівник та не хоче визнати зайнятий руйнуванням бездуховних, що прирікає себе на неминуче деградування, а творець не може в цьому переконати.
Образ Яворницького, який розіп’яв себе на дверях собору, обороняючи, захищаючи його від сліпої стихії руйнацтва, уособлює духовну необхідність народу єднати віки творчістю.
Головне – щоб було вигідно йому. Коли відзначалося 300-річчя воз’єднання України з Росією, а обдертий собор був як більмо в оці, Володька згнайшов вихід: поставити рештовання. Ти “геній” і відтоді він став “зачіплянським” генієм.
В цього людця нема вдячності ні до батька, ні до інших людей.
Зачіплянці затаврували його ганебним ім’ям “Батькопродавець”.
Байдужий до своєї землі, історії, на місці собору хоче збудувати базар, шашличну з малюнками козака Мамая. Це злий і мстивий, він нищитиме не тільки собори, але й тих, хто захищає скарби народні.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

Роман – застереження, “роман – набат”