Роман Ямпольский “Московська вулиця”

Є щось знаменне в тім, що чи не сама стругаючи режимна магістраль нині одна із самих кокетливих і ошатних вулиць столиці. Я про старий Арбат. Там, де колись проходила вулиця, що була насичена підозрілістю й сигнальними пристроями, траса, де по осьовій лінії присмерком міг промчатися з ескортом машин сам Сталін, тепер нескінченно рояться в нескінченному броуновском русі молоді неформали. Трагедія страху, психологія страху, соціологія страху – от що таке роман Ямпольского. Та обставина, що його герой раптово стає об’єктом настирливого й відвертого стеження, дозволяє письменникові з рідкісною пильністю показати мучення людини, зацькованого державною владою. Характерно для зображуваної епохи, що нависла над героєм погроза здається йому тим більше огидної, чим менш вона обгрунтована. Це з’ясовно. Але герой ще з довоєнних часів знає, як часто люди зникали в силу сліпої випадковості, незбагненної безглуздості, а те й бюрократичної умовності.

Щоденна погроза арешту загострює емоційне життя героя, його нервові реакції й аналітичні здатності. Він намагається зрозуміти цей механізм, осягти його логікові, намацати яку-небудь причинно-наслідкову нитку в таємничій грі, що перетворила його в безлику фішку. Десь у будинку на великій площі, мабуть, чекає своєї години “сіра шапка із чорним штампом “зберігати вічно” і з моєю фотографією на звороті.

Звідки вони тільки взяли мою фотографію…” Коли це почалося? Відколи я потрапив у їхній бінокль?” “Що це було: донос товариша на сторінці з учнівського зошита, рапорт на офіційному бланку або телеграма із червоним відомчим штампом?”

Подібні думки ятрять його душу, притупляють розум, а головне – паралізують волю. “Виходить, так треба”. “Покарання неминуче”. “Уже не було сил боятися… стало однаково”. “Я утомився. Я тепер готовий був до всьому”. І що особливо важливо: “Туман байдужості огорнув мене, неможливість, непредставимость боротьби, млява й болісно дивовижна покірність перебігу подій, безвихідність тупика…” Збуджене страхом уява увесь час програє різні варіанти того, як це може трапитися. “Несподіваний стукіт у двері, і завжди перша думка – вони”. “Подзвонять довгим-довжелезним дзвінком. Або просто заберуть із вулиці”. “Або знімуть із поїзда”. “Спочатку я зникну з будинкової книги…” Як же все-таки воно виникло й сформувалося – це відчуття фатальної приреченості? Адже перед нами не боязкий юнак, а недавній фронтовик, багато в житті що сьорбнуло, зріла людина. Як можна було притерпітися до такої принизливої частки? Письменник відповідає на це питання з усією прямотою й тверезістю.

“Життя проходило від зборів до зборів, від компанії до компанії, і кожна наступна була тотальне, всеосяжне, нещадніше й безглуздіше, ніж всі попередні, разом узяті. І увесь час нагнітали атмосферу винності, загальної й кожного окремо… І поступово це відчуття цієї постійної, невичерпної, несамовитої винності й страх перед чимсь вищим став другим я, натурою, характером”.

Сталін у романі лише кілька разів згадується, але його незрима присутність як ініціатора й носія великого страху відчувається на кожній сторінці. Його образ немов би розчинений у тексті роману, і читач розуміє, що всі політичні лиходійства й післявоєнні кампанії проти “вейсманистов-морганистов, нещасних мовознавців і “лікарів-шкідників” – його рук справи. Що саме від нього надходили директиви на вилучення людей. І що він сам перебував під постійним гнітом вчиненого. Недарма древні говорили: кого бояться багато хто, той сам багатьох боїться. У роки сталинщини гібридна культура несамовитого шанування й загального лякання віддрукувалася на всьому буття суспільства. Вироблялися неповторні форми керування справами, свої способи маніпуляції людьми, свої апаратні традиції. Затверджувалася особлива естетика поводження, особлива лексика, особлива атмосфера повсякденного життя.

У цьому змісті режимність Арбата могла служити наочним вираженням сталінського режиму взагалі. Як Невський проспект у часі Гоголя – вираженням миколаївського режиму. Часом відомий усім район здобуває в Ямпольского риси якогось тривожного новоявленого демонізму. Район стає виразною метафорою загального піднаглядного існування. Боялися всі, і, бути може, генералісимус не менше інших. Звідси – топтуни”. “Топтуни”, з одного боку, показані в їх побутовій або відомчій специфічності, а з іншого боку – нагадують учасників якогось ритуального дійства, похмурої містерії, чреватою порою для всіх, навіть для випадкових очевидців.

Здається, не було для Ямпольского як художника більшої відраді, чим привести в прямий зв’язок земне й піднесене, побутове й метафізичне, прісно-тривіальне й загадково-абсурдне. Іноді він навмисно акцентує другий з парних компонентів. Розвиваючи, скажемо, тему покірності свого героя, Ямпольский наголошує на алогізмі всього случившегося з ним. Чому? Тому, напевно, що проникнув у глибини його трагедії, що у тім і полягала, що будь-який опір сталінському режиму не могло бути розцінене народом інакше, ніж зазіхання на саме для нього святе. Божевілля режиму робило опір йому теж божевіллям. Так письменник пояснює пасивність свого нещасного героя, що перебуває в шоковому стані політичного здивування.

“Московська вулиця”, звичайно, не фантастика, а сама що ні на є реальність нашого післявоєнного буття. Навіть коли перед нами виявляються густонаселена коммуналка, де портрети мешканців становлять істотну частину фрески, тому що виявляють собою в сумі якийсь соціальний мікрокосм, що оточує героя. Для цього середовища, чиє буття роз’їдене страхом, характерна насамперед її обтяжуюча атомарность. Відсутність яких би те не було духовних зв’язків і спільних нтерес, повна моральна роз’єднаність, взаємний антагонізм, що гнітить невпорядкованість – от тих сумарних, позбавлених традицій, нестабільний мирок, що становить разом з режимною вулицею єдину систему сполучених посудин. У цих головкомах, як, втім, і в інших, Ямпольский охоче прибігає до гіперболи, що на перевірку відповідає офіційному стилю описуваного часу.

Страх нерідко робив нервово-паралітичну дію, а інший раз змушував людини панічно метатися без мети й змісту. Стеження разом робить героя іншим, відокремлює його від всіх інших. У його психіці неминуче виступає на перший план свідомість безглуздості власного буття. Чи не тому в переконаннях сучасників так міцно влаштувалася марність будь-яких соціальних сподівань? Токсичність страху цивільного виявилася всього гостріше й тривале. Що, якщо в суспільному організмі якраз воно й зберігається вічно? Написаний біля чверті століття назад роман Б. Ямпольского одним з перших доторкнувся до схованих пружин авторитарної влади й оголив психологічний механізм суспільної покірності. Він багато чого пояснює нам у нас самих – чому ми такі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Роман Ямпольский “Московська вулиця”

Categories: Шкільні твори

Links