Роман В. Барки “Жовтий князь” – книга пам’яті жертвам голодомору

У 1932-1933 pp. Василь Барка сам був жертвою голодомору. Вдруге він пережив муки голоду у невеличкій кімнаті негритянського кварталу Нью-Йорка, де міг собі дозволити “одну банку риби” і миску дешевого рису на два дні. Тоді і виникли спогади про голодомор в Україні, минуле почало випливати перед його душевним зором. Наполегливо і важко Барка працював над романом упродовж двох років (1958-1959), і з-під його пера з’явився твір-роздум про тоталітарну систему, яка намагалася назавжди знищити вільнолюбну душу селянина-українця, його віру в Бога, самовіддану

любов до праці на землі. Більшовики прагнули перетворити хлібороба на бездушну тварину, що одбиратиме останній шматок хліба у власних дітей. Штучний голод – це найжорстокіший злочин сталінізму проти українців, які не хотіли об’єднуватися в колгоспи, нести своє добро до загальної комори. Наближення катастрофи відчували навіть найвідданіші більшовики. Угорський письменник-комуніст Мате Залка, побувавши влітку 1932 р. в Україні, зробив у щоденнику такий запис: “Україна, не дивлячись на нормальний урожай, приречена на голод… Це – трагедія”. Саме в цей час на полях вночі стали з’являтися
жінки, які ножицями зрізали колоски, щоб якось нагодувати голодних дітей. їх ловили і засуджували до розстрілу чи до позбавлення волі строком не менше 10 років з конфіскацією майна. Сучасники назвали цей закон “законом про п’ять колосків”. Доведені до відчаю селяни їли собак, кішок, щурів, листя і кору дерев. Зустрічалися випадки канібалізму. Села опустіли. Живі не мали сил ховати мертвих. У багатьох населених пунктах над сільрадами вивішували чорні знамена: це означало, що живих жителів уже тут немає. А в цей час на сусідніх елеваторах під охороною знаходилися тисячі пудів зерна, що було призначене до вивозу.
Селяни покидали свої домівки і намагалися потрапити у міста. Але на дорогах стояли міліцейські кордони. Матері кидали своїх дітей біля державних установ, лікарень, щоб хоч таким чином врятувати їх від голодної смерті, адже цих залишених дітей добрі люди могли підібрати і відправити в інтернати.
Василь Барка їздив у ті роки до брата на Полтавщину і бачив там страшні картини голоду. Роман “Жовтий князь” став книгою пам’яті жертвам голодомору, правдивим відбитком реальних подій. Голод панував на всій Україні. Чорною тінню він входив до села Кленотичі, в родину Мирона Даниловича Катранника. Він руйнував світлі надії, звичний селянський побут, відбирав радість.
Ясного недільного ранку до Кленоточів прибуває Григорій Отроходін, який доводить до селян постанову уряду про негайну здачу хліба державі. І ось уже ідуть із хати в хату комсомольці, витрушуючи не тільки хліб, а і все їстівне. Далі письменник розгортає перед нами картини голодних мук, пошуків на зимових полях хоч якоїсь їжі, самогубства, людоїдства. Ці картини-історії ми бачимо очима героїв твору.
Мирон Катранник у пошуках хліба вирушає на Воронежчину, і його разом з іншими нещасними викидають з поїзда у прірву. Голодні люди зібралися біля млина, щоб розжитися борошном, а міліціонери нещадно б’ють їх по чім влучать.
Старий Гонтар був свідком розстрілу селянських родин, сам повернувся додому поранений, а на ранок умер. І таких жахливих історій у романі безліч. Кожен рядок твору наповнений болем, криком кричить про страшне горе, яке розливалося по Україні в ті далекі роки, нагадує нам, що треба бути пильними, щоб таке страхіття ніколи не повторилося.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

Роман В. Барки “Жовтий князь” – книга пам’яті жертвам голодомору