Роман Гюго “Людина, що сміється”

Крім “Знедолених”, у період вигнання Гюго написав ще два романи: “Трудівники моря” (1866) і “Людину, що сміється” (1869). Дія першого з них відбувається на островах Ла-Маншського архіпелагу, де Гюго провів роки вигнання. Враження від життя рибалок цих островів, від картин моря, сповнених могутньої динаміки й мінливої краси, від боротьби людей із стихією лягли в основу цього твору, визначили його колорит і ритм, схожий на дихання морського прибою. Провідною тут виступає інша тема – боротьби людини з стихійною природою, з океаном. Герой цього роману, моряк Жільят, піднімає потоплене судно, виявляючи при цьому незвичайну енергію, силу й наполегливість. Цей образ перегукується з фольклорними образами, героями-богатирями, які зрівнюють гори й перемагають чудовиськ.

Роман “Людина, що сміється” за проблематикою співзвучний “Знедоленим”, а за художньою структурою найближче до “Собору Паризької богоматері”. Хоч його дія віднесена в минуле й протікає в Англії наприкінці XVІІ – початку XVІІІ ст., всім своїм змістом він перегукується з сучасністю. Гюго визначив цей твір як роман про аристократію, але з таким же правом його можна назвати й романом про пригноблений народ. А точніше, це роман про аристократію та народ і глибокий антагонізм між ними.

За своїм художнім змістом і структурою цей роман найбільше відповідає стереотипу

уявлень про романтичну літературу. Базується він на подіях і ситуаціях цілком виняткових, що частіше всього пов’язуються випадковостями, на різких і всеохоплюючих контрастах, з широким використанням символіки, до якої тяжіє вся його образна система. З перших сторінок нагнітається в ньому атмосфера тривожної таємничості: берег моря під покровом ночі, якісь люди поспішно відпливають, залишивши самотнього хлопчика; охоплений жахом, той біжить геть і натикається на шибеницю, ще далі на жінку, що замерзла в снігу, а біля неї хлопчик знаходить дитину, в якій ще теплиться життя; пригорнувши її, він бреде рівниною й натрапляє на дивну колимагу, в якій живе старий комедіант Урсус з ведмедем Гомо; освітлене обличчя хлопця спершу дивує, а потім лякає старого: на ньому застигла гримаса божевільно-веселого сміху, його назавжди спотворили компрачікоси; дівчинка з лицем ангелочка виявляється сліпою…

Такий зміст першої частини роману, далі його рамки розширюються, охоплюючи тогочасне англійське суспільство в його глибоких контрастах. Та рушійні пружини сюжету суто романтичні: це розкриття таємниці походження головного героя – Гуїнплена, який виявляється сином лорда й жертвою королівської сваволі, а також протилежні почуття до нього двох жінок: високе й чисте кохання Деї, сліпої дівчини, і амбівалентна пристрасть демонічної красуні, розбещеної аристократки Джовіани, яку вабить фізична потворність героя.

Як і Квазімодо в “Соборі…”, Гуїнплен – це образ-гро-теск, що переростає в символ народного поневолення й страждання. Цей символічний зміст розкриває сам Гуїнплен у своїй промові перед палатою лордів, яка за викривальним пафосом нагадує промову Рюї Блаза перед іспанськими грандами. “Я – символ, – проголошує Гуїнплен. – О всемогутні дурні, відкрийте очі! Я втілюю в собі все. Я – уособлення людства, спотвореного тими, хто панує… Мілорди, народ – це я. Сьогодні ви пригнічуєте його, сьогодні ви знущаєтесь надо мною. Але в майбутньому відбудуться великі таємничі зміни. Сонце весни розтопить лід. Те, що здавалося каменем, перетвориться в потік”.

Пізня творчість. Віктор Гюго був не тільки великим поетом, драматургом, прозаїком, а й активним громадським діячем, що прагнув вплинути на хід подій, на зміст і напрям суспільно-політичного розвитку країни. Тому значні події французької історії минулого століття – революції, війни, державні перевороти виразно позначалися на його біографії і творчості. До таких подій належать франко-прусська війна 1870-1871 pp. та Паризька комуна – “грізний рік”, що розмежовує період вигнання і останній період життя письменника. Трагічно пережитий Гюго, він залишив глибокий слід в його творчості.

Це передусім збірка “Грізний рік” (1872), яка є своєрідною поетичною хронікою драматичних подій, що їх переживала Франція з серпня 1870 по липень 1871 р. Проте збірці, хоч в основу її покладено хронікально-календарний композиційний принцип, менше всього властива безпристрасна об’єктивність, – це водночас і ліричний щоденник поета, в якому знайшли експресивне втілення його тривожні роздуми й збурені почуття, його уболівання за долю вітчизни, розгромленої пруссаками, і його страждання, викликані грандіозним соціальним ексцесом – Паризькою комуною та її жорстоким придушенням версаль-цями. Перша частина збірки містить яскраві зразки патріотичної лірики Гюго, в другій її половині переважає громадянська поезія, яка поступово набирає осудливо-викривального змісту, що нагадує “Кари”.

З Паризькою комуною пов’язаний також останній роман Гюго “Дев’яносто третій рік” (1874). Проминувши роман про монархію, який мав стати другою частиною “трилогії про суспільство” (розпочатої романом про аристократію, “Людиною, що сміється”), Гюго восени 1872 р. починає писати роман про республіку й революцію. Паризька комуна загострила його інтерес до революції як феномена історії людства й засобу перебудови суспільства. Завершеним виявом цього феномена в очах Гюго завжди була Французька революція кінця XVІІІ ст., то ж і не дивно, що він звертається до неї, трактуючи проблему, яка на початку 70-х років набула у Франції великої гостроти.

Ця революція для Гюго була героїчною епопеєю французького народу, і в своєму романі особливу увагу він приділив її героїко-епічному аспекту. Він виникає із численних гостро драматичних сцен та епізодів, які міняються, наче в калейдоскопі, витворюючи в підсумку величне й грізне видовище країни, охопленої революційною бурею. Враження епічної піднесеності створюється й тим, що основні герої роману є монументально-епічними в класичному значенні слова. Навколо них вирують події, в яких вони беруть найактивнішу участь, але цей бурхливий потік подій їх не міняє і не формує, з першої і до останньої сторінки вони лишаються монументально-незмінними, піднятими над звичайним людським рівнем, силою й масштабністю характерів рівними героїчній епосі, її титанічним завданням і драмам.

В архітектоніці роману організуючим виступає принцип романтичного контрасту. Весь твір будується на різ-ноступеневих протиставленнях, починаючи від конкретних явищ та деталей і кінчаючи образами-символами з широкоузагальнюючим історіософським змістом. Важливе значення має у романі протиставлення Парижа і Вандеї. Париж – це центр революції, її “горнило, а заодно і кузня”, це знаменитий Конвент, який, “поглиблюючи, очищаючи революцію, водночас рухав уперед культуру”. Вандея – це контрреволюція, трагічна глухота й темнота, “тупе безглуздя, що споруджувало загату темряви проти світла; неуцтво, що чинило опір істині, справедливості, праву, розуму, свободі”. Париж – це прогрес, майбутнє людства, Вандея – його минуле, “боротьба за те, що віджило свій вік”.

Але справжньою ідейною віссю роману є протиставлення і конфлікт “республіки терору” й “республіки милосердя”, що персоніфікуються в образах Сімурдена й Говена. Безмежно відданий революції, Сімурден однак відзначається прямолінійністю й негнучкістю фанатика. “В ньому, – пише Гюго, – була сліпа упевненість стріли, що бачить тільки ціль, в яку невідворотно летить”. В цій “сліпій впевненості стріли” він вважає, що “в соціальних переворотах тільки крайнощі є надійним грунтом”, що за допомогою революційного насилля, терору можна вирішити всі складні проблеми. Сімурден – людина абсолютно чесна й справедлива, але, як зауважує Гюго, “він був страшний у своїй справедливості”.

“Говенові було тридцять років. Він мав постать Геркулеса, суворі очі пророка, а сміявся по-дитячому”. Він теж безмежно відданий революції, але її суть, її цілі й завдання розуміє по-іншому, ніж Сімурден. Він – поборник любові й людяності, для нього “революція – це згода, а не страх”, втілення моральної висоти й правоти. Тому він не може допустити, щоб вона стратила Лантенака, який врятував дітей, тим самим віддавши себе в руки ворогові. Визнаючи свої принципові розходження з Сімурденом, Говен проголошує в ніч перед стратою: “Ось де, вчителю, відмінність між нашими двома утопіями. Ви хочете обов’язкові казарми, а я хочу школи. Ви мрієте про людину-солдата, а я мрію про людину-громадянина. Ви – про людину грізну, а я – про людину мислячу. Ви створюєте республіку меча, а я створюю… – Він запнувся. – А я створив би республіку духа…”

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Роман Гюго “Людина, що сміється”