Роман Альберто Моравиа “Байдужі”

Італія, двадцяті роки XX в. Три дні з життя п’ятьох людей: літньої дами, Мариаграции, господарки прихожої в занепад вілли, її дітей, Микеле й Карли, Лео, давнього коханця Мариаграции, Лізи, її приятельки. Розмови, побачення, думки…

Із всіх п’ятьох один Лео задоволений життям і говорить, що, доведись йому знову народитися на світло, воно хотів би бути “точно таким же й носити те ж ім’я – Лео Мерумечи”. Лео далеке каяття, туга, каяття совісті, невдоволення собою. Єдине його бажання – одержувати задоволення від життя

Юність Карли збуджує в ньому неприборкану похіть, що він, не замислюючись, готовий задовольнити ледве не на очах у колишньої коханки в її власному будинку. Отут йому, Щоправда, не везе: намагаючись підстьобнути чуттєвість Карли й додати їй сміливості, він так ретельно накачує її шампанським, що у вирішальний момент бедняжку просто починає нудити. І він відразу кидається до Лізи, ще одній колишній коханці,

Коли та відкидає його домагання, намагається опанувати нею силою. Мариаграцию цей самовдоволений паскудник, що сипле плоскими гостротами й повчаннями, майже нехтує, навіть до Карлові, що так наполегливо спокушає, не випробовує ні любові, ні ніжності. На довершення до всьому Лео Мерумечи нечистий на руку – він веде справи Мариаграции й без зазору совісті обкрадає її сім’ю

Мариаграция знемагає від ревнощів, вона почуває, що Лео давно не випробовує до неї колишніх почуттів, але не бачить щирої причини охолодження – його захоплення Карлой. У її житті немає нічого, крім відносин з коханцем, – ні інтересів, ні обов’язків. Вона раз у раз улаштовує найдурніші сцени ревнощів, не соромлячись дітей, давним-давно обізнаних про те, що Лео – щось більше, ніж друг будинку. Саме дивне в цій жінці – її абсолютна сліпота. Вона немов відмовляється сприймати реальність, не бачить того, що діти стали чужими, закриває ока на брутальність і жорстокість Лео, умудряється як і раніше вважати себе звабливою красунею, а Лео “самою доброю людиною на світі”. Її ревнощі спрямовані на Лізу, і ніякі запевнення подруги не в силах ні в чому неї переконати. І все-таки в убогому щиросердечному світі Мариаграции, у несмачному сполученні дурості із сентиментальністю, є місце безпосередності й поривчастості, а її “в’яле довірливе серце” здатно на якусь подобу любові й страждання

Карла тяготиться безглуздістю існування й хотіла б “за всяку ціну змінити життя”, навіть ціною зв’язку з коханцем матері, що, по суті, їй байдужний і навіть часом огидний. На відміну від матері вона не харчує ніяких ілюзій відносно Лео, але життя в рідному домі, де “звичка й нудьга вічно сидять у засідці”, гнітить її. Вона страждає від того, що щодня бачить те саме й у житті нічого не міняється. Мати й брат їй теж байдужні – єдиний раз, коли мати намагається шукати в неї розради, Карла випробовує лише незручність. Їй, щоправда, властиві деякі щиросердечні сумніви щодо можливого зв’язку з Лео, але не тому, що вона віднімає в матері улюблену іграшку, а через власну нерішучість і безвільність. Але адже іншого способу “почати нове життя” вона не знає, як не знає й того, який повинна бути це життя. У голові Карли виникають привабливі бачення, адже Лео може дати їй дуже багато чого: автомобіль, коштовності, подорожі, і все-таки не цим викликане її рішення віддатися йому. У дійсності вона просто уступає його натиску. Але в її душі живе неясна потреба в любові, і, коли під час першого побачення з Лео в його будинку виникає непорозуміння, пов’язане із запискою того ж Лео, Карла мимоволі підносить йому історію про вигаданому улюблений, що один любить і розуміє її. А саме побачення народжує в дівчині двоїсті відчуття: природна чуттєвість бере своє, але Карла не одержує від коханця ні ніжності, ні розради. Після нічного приступу сум’яття й жалості до себе наступає ранок, страхи зникають, тверезо оцінюючи случившееся, Карла з деяким розчаруванням розуміє, який буде насправді її нове життя. Але дорога прокладена, Карла не хоче “копатися у своїх і чужих почуттях” і приймає змушене речення Лео вийти за нього заміж, так і не сказавши ні про що матюкай

Тільки Микеле ясно усвідомлює тому, що життя, який живуть всі довкола нього, – неправда, “ганебна комедія”. Він увесь час думає про те, що цей мир належить таким, як його мати й Ліза, з їхніми сміховинними претензіями, так ще самовпевненим негідникам начебто Лео. Цей юнак, на який час наклав незгладимий відбиток, нещасний і самотній ще більш, ніж інші, тому що усвідомлює свою ущербність. Його почуття й думки міняються сім разів на дню – те йому здається, що він прагне до іншого, чесного й чистого життя, то жадає мирських благ і програє в уяві момент, коли він продає свою сестру Лео (не знаючи того, що Карла вже стала його коханкою). Схильний до самоаналізу, Микеле знає, що він порочний і що головний його порок – байдужість, відсутність щирих почуттів. Йому противні навколишні, але навіть їм він заздрить, тому що вони живуть реальним життям, випробовують реальні почуття. Це любов, ненависть, гнів, жалість; звичайно, подібні почуття йому відомі, але випробовувати їх він не здатний. Він розуміє, що повинен був би зненавидіти Лео, любити Лізу (якої раптом спала на думку солоденько-сентиментальна ідея любові до чистого юнака), “випробовувати відразу й жаль до матері й ніжність до Карлові”, але залишається байдужним, незважаючи на всі свої зусилля “воспилать”. Будь-який учинок Микеле диктується не поривом, безпосереднім почуттям, а умоглядним поданням про те, як надійшов би на його місці іншої, більше щира, повноцінна людина. Саме тому його дії так безглузді, що він стає смішним. Зображуючи збурювання, він кидає попільницю в Лео, але робить це так в’януло, що попадає в плече матері, після чого розігрується чергова фарсова сцена. Він зовсім не закоханий у переспілу Лізу, але навіщо^-те збирається до неї на побачення. На цьому побаченні Ліза повідомляє йому новина, що повинна була б пробити броню його байдужості, – про відносини Лео з Карлой. І знову – ні гніву, ні відрази. Навіть цей удар не виводить його із щиросердечного заціпеніння. І тоді Микеле, в основному тільки для того, щоб переконати Лізу, що не вірить погано розіграній сцені гніву ображеного брата, купує пістолет, іде до Лео (по дорозі малюючи в уяві досить романтичну картину судового процесу й одночасно сподіваючись, що Лео не виявиться будинку) і стріляє в нього, забувши, однак, зарядити пістолет. Розлютований Лео ледь не виштовхує його утришия самим принизливим образом, але отут зі спальні з’являється Карла. Брат і сестра, мабуть, уперше в житті говорять як близькі люди, а Лео, для якого їхній намір продати віллу, щоб почати нове життя, означає катастрофу, доводиться зробити Карлові речення. Микеле просить сестру відкинути Лео, тому що цей шлюб означав би втілення його ганебних мрій про продаж сестри, але розуміє, що й отут програв: Карла вважає, що це краще, на що вона може розраховувати. Перед Микеле залишається один шлях, по якому йдуть Мариаграция, Ліза, Лео, Карла й більшість людей, які його оточують, – шлях неправди, безвір’я й байдужості

И. А. Москвина-Тарханова

Джерело: Всі шедеври світової літератури в короткому викладі. Сюжети й характери. Закордонна Література XX століття. М.: “Олімп”; ТОВ “Видавництво ACT”.

Роман Альберто Моравиа “Байдужі”