Риси гуманізму в добутку Ф. Рабле “Гаргантюа й Пантагрюэль”

Один з найбільших письменників епохи Відродження, француз Франсуа

Рабле( 1494-1553) народився в Шиноне (Турень) у сім’ї заможного землевласника й адвоката. Рано був відданий у монастир Францисканского ордена, де одержав сан священика в 1524 році. Але в результаті ворожого відношення францисканців до вивчення грецької мови Рабле домігся дозволу перейти в Бенедиктский орден. В 1530 році він переселився в Ліон, де вивчав медицину й став лікарем місцевої лікарні.

Один раз йому в руки потрапила народна книга “Великі й неоціненні хроніки про великого й величезного велетня Гаргантюа” Це видання навело Рабле на думку написати роман за назвою “Гаргантюа й Пантагрюэль”. Чотири книги роману побачили світло в 1532-1552 гг. Заключна п’ята книга з’явилася вже після смерті автора в 1564 р. Імовірно, що її написав не сам Рабле, але хтось із його послідовників, що розташовував начерками й чернетками, залишеними великим гуманістом.

У першій книзі письменник призиває читача не робити скоропалительных висновків з “потішних заголовків деяких книг”, а вникнути в суть справи, тому те “до утворів рук людських так легковажно ставитися не можна”. Він пропонує “витлумачити в більше високому змісті все те, що, як вам могло випадково здатися, автор сказав спроста”.

“Книга, повна Пантагрюэлизма” – так називає першу книгу Рабле, незважаючи

на те, що вся книга присвячена опису життя, друзів і батьків

Гаргантюа, батька Пантагрюэля. Коли грабарі знайшли склеп, що містить родовід Гаргантюа, на його кришці був напис “Hic bibitur”, що означало “Тут п’ють”. Безумовно, можна сказати, що ця фраза супроводжує Гаргантюа протягом всієї повісті.

Дійсно, основна дія починається з великого бенкету, під час якого й народжується дитина, побачивши якого його батько, Грангузье, викликує: “Ке гран тю а!”, маючи на увазі ковтку дитини, першими словами якого були: “Хлебтати” Хлебтати! Хлебтати!” З перших же мінут читач попадає в атмосферу веселощів і безтурботності бенкетуючих, тому що “Вічне життя для мене в провині, вино – от моє вічне життя!” – такий девіз не просто одного із що святкують, але й всіх присутніх на бенкеті.

Подальша дія фокусируется на житті й навчанні Гаргантюа. На початку

Грангузье зауважує, що “розум його містить у собі щось божественне, до того він гострий, тонкий, глибокий і ясний; його потрібно тільки навчити всім наукам, і він досягне вищого ступеня мудрості”. Тому в його вчителі беруть “великого богослова”, магістра Тубала Олоферна, з яким Гаргантюа зумів вивчити абетку у зворотному порядку за 5 років і 3 місяці, прочитав багато середньовічних підручників “з коментарями Пустомелиуса, Телепня, Прудпруди,

Галео, Жана Теляти, Грошмуцена й пропасти інших”. А після смерті богослова “його перемінив ще один старий хрін, магістр Дурако Роззяв”…

В особі цих учителів Рабле висміює розповсюджений метод утворення

– читання “розумних” підручників і монотонне зубріння абетки, зневага фізичним розвитком людини й пізнання навколишнього світу. Мовці прізвища: Пустомелиус, Телепень і т. д. розкривають читачеві відношення Рабле до такого утворення, а гротескні зауваження підсилюють безглуздість і дурість таких методів науки.

Побіжно Грангузье став зауважувати, що від такого навчання його син усе більше тупіє й “година від години стає розсіяніше й бестолковее”. Франсуа

Рабле описує розпорядок днів Гаргантюа, показуючи як безглуздо він проводить свій час.

Шляхом довгих роздумів, Грангузье робить учителем Гаргантюа мудрого

Понократа, що перетворює його в дуже утвореного, культурного й всебічно-розвиненої людини, шляхом того, що очищає його мозок від

“усякої скверни” і змушує забути всі, чому вчили його минулі викладачі. Понократ застосував спеціальну методу, “завдяки якій в

Гаргантюа не пропадало зрячи жодного години”. Разом з Понократом Гаргантюа читає твору Плиния, Афинея, Диоскорида, Юлія Поллукса, Галена,

Порфирія, Оппиана, Полібія, Гелиодора, Аристотеля, Элиана й інших. Також

Гаргантюа розвивається й у точних науках, і у фізичній культурі.

В особі Понократа Рабле має на увазі вченого-гуманіста й показує, яка більша різниця між людьми й двома методами утворення: перший спосіб, розповсюджений, має на увазі собою завчання правил і законів, а другий розкриває можливості людини, дає йому розвитися повною мірою.

Понократ везе Гаргантюа в Париж, де той знімає величезні дзвони із собору Паризької Богоматері. Але поки Гаргантюа займається в Парижу, на землі його батька внаслідок невеликого інциденту нападає Пикрохол, сусід

Грангузье. Пикрохол являє собою безглуздої й жадібної людини. Він уявляє себе великим проводирем на зразок Олександра Македонського, його радники пропонують йому грандіозні плани й він з радістю мріє про славу, не замислюючись про свої можливості.

У результаті Пикрохол виявляється переможеним і втрачає всі володіння й владу. Але Гаргантюа великодушно обходиться з переможеними, а добрий

Грангузье щедро обдаровує переможців. Учителям Гаргантюа він дарує у володіння землі, а ченцеві Жанові на прізвисько Зубодробитель із абатства Сейи на його прохання будує Телемскую (Телема по-гречески – бажання) обитель.

Вона, безумовно, не схожа на всі інші абатства. У ній не відрікаються від життя, а навпаки, приходять молоді й гарні для веселого й багатого життя.

Там панує повна воля, кожний може піти, коли захоче, тому що будь-який телемит “вправі сполучатися законним шлюбом, бути богатым і користуватися повною волею”. Саме абатство – величезний гарний замок на березі ріки Луари, у ньому є величезне книгосховище, просторі галереї, двір із площадками для ігор.

Зрозуміло, що Телемское абатство зовсім не монастир. Воно – зухвалий виклик монастирським порядкам і самому духу чернецтва. Недарма із глибокою ворожістю ставляться тут до ченців і черниць, злісним ханжам, святенницям, навушникам і продавцям обману. Телемское абатство – це царство радості, молодості, краси, достатки й волі. У його уставі записане тільки одне правило: “Роби що хочеш”.

Разюче, що в Телемском абатстві, що не знає інших правил, зовсім відсутні сварки й конфлікти. Рабле зауважує із цього приводу:

“Людей вільних, що відбуваються від добрих батьків, освічених, обертових у чималому суспільстві, сама Природа наділяє інстинктом і побудительною силою, які постійно наставляють їх на добрі справи й відволікають їх від пороку, і сила ця зветься в них честю. Але коли тих же самих людей давлять і гнітять підле насильство й примус, вони обертають шляхетний свій запал, з яким вони добровільно спрямовувалися до чесноти, на те, щоб скинути із себе й згорнути ярмо рабства, тому що нас споконвіку тягне до заборонного й ми жадаємо того, у чому нам відмовлене”

Телемское абатство, за задумом Рабле, повинне свідчити про шляхетність людської природи. Воно – усього лише сполучник гідних, добре вихованих і утворених людей. Рабле не розповідає докладно про ці заняття. Він тільки любується ними.

Гуманізм бореться за волю й повагу людини, затверджуючи, що саме доконане, що є на світі – це особистість.

Протягом всієї книгу Франсуа Рабле показує й погані, і гарні сторони своїх героїв. Але проте, у кожній главі видно, як він захоплюється ними. Він показує, що людина, незважаючи на всі його пороки, залишається найрозвиненішою, великодушною й доконаною істотою на Землі.

Рабле радується тому, що на світі безліч гарних і гідних людей.

Видно, що він захоплюється розумом і можливостями людей, а не це чи головна мета гуманізму?

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Риси гуманізму в добутку Ф. Рабле “Гаргантюа й Пантагрюэль”