Рецензія на повість А. Приставкина “Ночувала хмаринка золота”

А. Приставкин, автор повести “Ночувала хмаринка золота”, родом, як і всі ми, зі свого дитинства. Але звична для його однолітків формула “ми родом з війни” припускає уточнення. А. Приставкин родом з дитбудинку військового років, де легше було вмерти, чим вижити.

У письменнику сильна була рання, по визначенню Ф. М. Достоєвського, перша пам’ять. Пам’ять ця – безвідрадно гірка, але А. Приставкин їй не змінює, не шукає в ній розради, не намагаються темні сторони зрівноважити світлими. Сам письменник не без подиву згадує своє злиденне

дитинство, бродяжництво: невже так було?

Повість Анатолія Приставкина “Ночувала хмаринка золота” – це Війна, її куточок, не освітлений ні спалахами “Катюш”, ні розсипом переможних феєрверків; таємниця, породжена не фронтовою необхідністю, а мерзенністю задуму й здійснення. Тепер-Те таємниця розкрита, тепер ми читаємо в А. Приставкина про вихованців дитбудинку-близнюках Кузьменышах, відправлених з Підмосков’я в благодатний край – на Кавказ, де казково тепло й ситно.

Душі в повісті дитячі; долі, покручені війною, .сирітством, уголовщиной. Безпритульний, нещадний мир. Зі своїми законами

й своїм беззаконням.

Кузьменышей очікує таке, про що неможливо догадатися на початку повести, з перших сторінок не обіцяла легені, безжурного читання. Яка отут легкість, коли підмосковний дитбудинок живе однією несамовитою думою: “вдихнути оп’яняючий, дурманний захід”.

Нікому не потрібними насіннями летять через війну, через зруйновані землі брати. Вони вміють вийти якщо й не сухими з води, те хоча б не піти до дна, не пустити міхури. Споріднення по крові переходить у споріднення душ. Одинадцятирічні близнюки нерозлучні. Це допомагало їм вижити, зносити всієї напасті, спільно шахраювати, красти. Вони завжди разом – чотири руки, чотири ноги, два голови – і до того схожі: ніхто не відрізнить – Колька це або Сашка. Близнюки мистецьки всіх морочили, і, навіть коли не було необхідності, один видавав себе за інший. Виручаючи один одного, було легше уцелеть у згубних обставинах. Їхня скритність стала самою натурою. Близнюки відверті тільки один з одним. Відвертість ця в тім внутрішнім єднанні, коли один настільки доповнює другого, що вони окремо не мислять, не представляють власного існування.

Лихо зближає тих, хто потрапив у неї. Коли на станції Кубань ешелон з безпритульниками зустрічається із глухо загратованим ешелоном, де знемагають узаперті чорноокі люди, Колька, не розуміючи, що просять воду, простягає долоня з ягодами тернику. На природний порив здатне тільки хлоп’я-безпритульник. Станція живе своїм життям, не бажаючи чути лемент і плач із замкнених теплушок; з репродукторів доноситься “Широка країна моя рідна…”.

Сумно завершується й ця головкому, натякаючи на фатальну невипадковість зустрічі двох ешелонів.

“Наші поїзди постояли пліч-о-пліч, як два брати-близнюка, що не довідалися один одного, і розійшлися назавжди, і зовсім нічого не значило, що їхали вони – одні на північ, інші на південь. Ми були зв’язані однією долею”. Цей зв’язок сам письменник усвідомив і зрозумів не відразу. І дотепер ми зв’язані зі страшними діяннями, які привели до горя й загибелі тисяч і тисяч людей. Людина, що відкрила існування народів-зрадників, слыл фахівцем з національного питання. Їм був розроблений план боротьби із цими народами, щоправда, до кінця перетворити теорію в практику навіть йому не вдалося – не уда – лось покарати цілком всі народи за те, що й серед них попадалися зрадники, перебіжчики. Однак теорія осіла в головах і в пам’яті людей образливими кличками, “теоріями” про “національну провину”, “національних хворобах” і так далі.

Наслідку її – у подіях Степанакерта й Сумгаита, Риги й Тбілісі, у чеченській війні.

А в 1944 році чеченці, що вкрилися в горах, знищили дитячий будинок. Сашка загинув смертю дивовижної, бузувірської. Сцену, написану А. Приставкиным, не часто зустрінеш у нашій літературі. Колька своїми очами побачив, яку смерть прийняв його брат. Від побаченого скаламутився розум. Коли Колька везе на візку мертвого брата з выклеванными вороною очами, він начебто діє по інерції, здійснює колишній їхній план утекти зі згубного Кавказу. Сашка для нього ще живий, і він хоче, щоб тому було зручно у візку, а в собачнику, залізному ящику під вагоном, не було холодно. Колька вів уявлювану розмову з убивцею: “Слухай, чечен, осліп ти, чи що? Хіба ти не бачиш, що ми із Сашкой проти тебе не воюємо! Нас привезли сюди жити, так ми й живемо, а потім ми б виїхали однаково. А тепер, бачиш, як виходить… Ти нас із Сашкой убив, а солдати прийшли, тебе вб’ють… А ти солдатів станеш убивати, і все: і вони, і ти – загинете. А хіба не краще було те, щоб ти жив, і вони жили, і ми із Сашкой теж щоб жили?..” Колькины міркування настільки нехитрі, що ледь не віддають юродством. Колька, що звик бути для Сашки руками й ногами, на споконвічне питання: “Ти Колька або Сашка?” – тепер відповідає: “Я – шпалери!” У новій своїй якості Колька дивний. А як залишитися не дивним, переживши таке? Чудність підсилюється “новим Сашкой”, що з’являється замість мертвого, котрому так і має бути вічно колесити по країні в залізному собачнику. “Нового Сашку” кличуть Алхузур – це чеченець, одноліток Кольки. Такий же самотній, неприкаяний син війни, що позбавила його даху й батьків. На додачу право жити в рідному краї. Вони зближаються, коли захворілий Колька в маренні кличе брата, а над ним відмінюється Алхузур, на ламаній російській мові запевняючи: я і є “Сайок”. Турботою, сміливістю, готовністю ділити будь-які небезпеки Алхузур доводить своє право стати Колькиным братом, називатися Кузьменышем. Колька й Алхузур поводяться, не сообразуясь із правилами, заповідями, яких дотримуються дорослі. Над ненавистю, спрагою мести взяла гору братня любов. Любов допомогла вижити колишнім Кузьменышам, допомагає й новим.

Анатолій Приставкин у своїй книзі не робить вигляд, начебто колишнє поростило быльем. “Але ж, не сховаю, – пише А. Приставкин, – приходила, не могла не прийти така думка, що живі, десь існують всі ті люди, які від Його ім’я волю його творили”. Можливо, письменник зняв вантаж, частину вантажу із власної душі, але читацькі душі не дуже-те полегшила. Але теперішня Література – останнім часом ми знов-таки в тім переконалися – не поспішає навіяти “сон золотий”. Вона призиває читачів до роздумів і щиросердечної роботи, до сумнівів у собі, увазі до навколишнім. Вона служить застереженням майбутньому


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Рецензія на повість А. Приставкина “Ночувала хмаринка золота”