Продовження, розвиток і трансформація традицій символізму в ліриці XX століття

Народившись у Франції в ІІ половині XІX століття, символізм на початку XX століття поширився на інші літератури: німецьку, норвезьку, бельгійську, російську, українську та ін. Він приніс нові нетрадиційні засоби вираження в мистецтві, нові форми художнього мислення, в центрі якого стояв символ – художній образ, внутрішня сутність його безмежно глибока і невичерпна. Російський символізм, орієнтуючись на французьких символістів та їх попередників (Верлена, Бодлера, Рембо), активно розвивався протягом двох десятиліть (1890-1910). Російські символісти вступили в літературу двома потоками. Спочатку Дм. Мережковський, В. Брюсов, 3. Гіппіус, К. Бальмонт, Ф. Сологуб та ін., згодом К. Бальмонт, О. Блок, В. Іванов, С. Соловйов та ін. Між старшими і молодшими символістами було багато спільного, але була й істотна різниця. Старші орієнтувались на західне мистецтво і коріння російського символізму вбачали у світовій багатовіковій культурі. Вони були космополітами, вважали, що витоки світового символізму знаходяться в глибині часів, ще у філософській системі Платона.

Молодші більше цінували національне підгрунтя російського символізму. На їхню думку, Достоєвський – один із предтеч символізму в прозі, в поезії – Жуковський, Тютчеев, Фет. Що ж до філософії то вона походить від філософії Володимира Соловйова.

Перших п’ять років XX століття в російському символізмі

переважав стверджувальний, тріумфуючий, патетичний дух. Саме тоді з’явилися кращі книги К. Бальмонта “Горящее здание”, “Будем как солнце”, “Только любовью”, В. Брюсова “Урбизторби” (“Броду и миру”), О. Блока “Стихи о Прекрасной Даме”.

В мире широком, в мире шумящем Мы – гребень встающей волнам. Странно и сладко жить настоящим, Предчувствием песни полна. Радуйтесь, братья, верным победам! Смотрите на даль с вышины! Нам чуждо сомненье, нам трепет неведом, Мы – гребень встающей волны.

(В. Брюсов) Але в цілому в цій течії панували трагічні, песимістичні настрої. Трагізм цей закладений в самій системі символізму. Пізнання вічного – вічне. Символісти розуміли, що вічні таємниці світу можуть бути розгаданими, з’ясованими. Це внутрішній фактор трагізму символістської творчості.

Крім того, російські символісти – люди історичної межі, кінця епохи, їх мистецтво проникнуте відчуттям кризи, кінця, близької смерті, навіть апокаліпсиса. Вони дуже чутливі до свого часу, в творчості відбилась загальна криза історичного розвитку: перша світова війна, революції, соціальні катастрофи (“Двенадцать” Блока, “Петербург” Белого, “Мелкий бес” Сологуба та ін). Надо мной небосвод уже низок, Черньш сон тяготеет в груди. Мой конец предначертанный близок, И война, и пожар – впереди.

(О. Блок)

Одним чи не найяскравішим, глибоко філософічним поетом серед російських символістів був Олександр Блок, за визначенням Анни Ахматової, “трагічний тенор доби”, “що з надзвичайною ліричною силою виразив в ній пошук свого ідеалу”. Вже в першій книзі “Стихи о Прекрасной Даме” (1904) звучить мрія поета про царство гармонії, яке виникне із сучасного світу, що погруз у злі та пороках, але врятованого Світовою Душею, Вічною Жіночністю. Світова Душа, Вічна Жіночність є тут символом гармонії і краси, добра, духовним початком всього живого. Цей символ був головним у ранніх творах Блока, та можна сказати, що якоюсь мірою він, трансформуючись (Вічна Жінка, Діва, Зоря), пройшов крізь усю творчість поета.

З темою Батьківщини пов’язаний блоківський образ-символ Нареченої, Світлої Жінки, яка все зрозуміє і все пробачить, впустить у свій затишний дім і обіймаючи, скаже: “Здравствуй!… Где был, пропадал?…” Ліричне почуття Батьківщини пробудилося у поета дуже рано, ще в дитячі роки. І тепер, коли він шукає свій ідеал не в містичному, а тутешньому “страшному світі”, то знаходить його на просторах своєї трагічної Батьківщини – Росії. Вона стає Прекрасною Дамою поета, його ніколи не старіючою коханою.

Залишаючись ліриком-мрійником, Блок продовжує завжди прагнути до найвищого ідеалу. Він заперечує “старий світ” і без вагань приймає революцію, бо пов’язує з нею надію на перетворення землі, на відродження людства для ідеального досконалого життя. Його поема “Двенадцать” – останній етап паломництва в країні ідеалу. Тут Прекрасна Дама набуває нової трансформації, і з’являється ще один символ – Ісус Христос – символ нового вимріяного Блоком гармонійного світу.

Українська поезія кінця XІX початку XX століття, переборюючи народництво з його досить утилітарним розумінням мистецтва (вболівання над гіркою долею народу), також дозріла до символізму, сприятливим грунтом якого була досить-таки романтична українська ментальність.

Український символізм пройшов у своєму розвитку дві фази:

1) пресимволізм 1900-1910 (М. Вороний, О. Олесь, Г, Чупринка та ін.)

2) символізм 20-х років (П. Тичина, Я. Савченко, Д. Загул та ін.) Пресимволісти лише готували появу символізму. Відображення суб’єктивних переживань та відчуттів стає основою їх лірики. Вони вводять в лірику тему міста; протиставляють поетичній одухотвореності буденність; утверджують нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу (М. Вороний “Ікар”, “Сонячні хвилі”). Пресимволісти не шукають для відбиття своїх почуттів яскравих і сильних образів, а вдовольняються легкими натяками і обрисами (О. Олесь), захоплюються звучністю, музичністю вірша (М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка).

З журбою радість обнялась… В сльозах, як жемчугах, мій сміх, І з дивним ранком ніч злилась, І як мені розняти їх?! В обіймах з радістю журба. Одна летить, друга спиня… І йде між ними боротьба, І дужчий хто – не знаю я…

Що стосується символізму 20-х років, то тут більш чи менш послідовно зберігають своє місце чи не всі найважливіші естетичні заповіти західного символізму:

– синкретизм чи синхронність різних почуттів (сенсів) Бодлера (колір, звук, запах, дотик), – верленівська музичність, – драматичні несподівані словосполучення Рембо, – музично-поліфонічні багатопланові образи-відношення, символи Малларме. Проте, всі ці поетичні засоби французьких засновників символізму були збагачені в поезіях українських символістів.

Скажімо, Павло Тичина, підхоплюючи більш живучі з естетичних засобів західних символістів, доповнив їх своїм власним унікально проникливим і повним поетичним охопленням ритму (“Сонячні кларнети”). Тичина став чи не першим у світі поетом-символістом, який поклав ритм в основу не тільки музичності поезії, а й як “конструктивний фактор” твору, відчув ритм як “порядкуючу” силу, ніби як засіб антихаосу в творчості – житті – Космосі. Саме в такому ритмі поет шукав переборення нездоленних суперечностей, розірваності поезії – життя – світу.

Слухаю мелодію Хмар, Озер та вітру. Я бриню, як струна Степу, хмар та вітру. Всі ми серцем дзвоним, Сном вином червоним Сонця, хмар та вітру.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Продовження, розвиток і трансформація традицій символізму в ліриці XX століття

Categories: Шкільні твори

Links