“Пробуючи вбити свою совість, Доріан Грей убиває себе” (за твором О. Вайльда “Портрет Доріана Грея”)

У творчому доробку письменника О. Вайльда є чимало різноманітних за жанрами творів: це і комедії, і казки для дітей, і поезії. І звичайно ж, О. Вайльд відомий як письменник-романіст. У 1890 році він написав один із найвідоміших своїх творів – роман “Портрет Доріана Грея”, у якому знайшла своє відображення його філософія про те, що мистецтво, мовляв, вище за життя. Але це зовсім не викликає подиву з погляду того, що письменник був одним із найбільш характерних представників течії естетизму в англійській літературі, хоча й не завжди був послідовним

у цій своїй теорії. Читаючи роман, ми неодноразово зіткнемося з цими вайльдівськими парадоксами. У своєму романі автор торкається такого важливого питання, як співвідношення краси зовнішньої і краси внутрішньої, краси і моралі. Кажуть, що краса врятує світ. Чому ж краса, якою був так щедро наділений герой роману Доріан Грей, якою він так милувався, схилявся перед нею, привела його до загибелі? Що стало причиною цього? Життя цього молодого красивого аристократа було легким і безхмарним. Рано втративши батьків, він виховувався у багатого опікуна, який залишив йому велику спадщину. Здоровий, красивий, багатий,
він жив, ні в чому не маючи нестатку, задовольняючи будь-які свої примхи. І ось з’явилася ще одна з таких примх: його друг-художник намалював і подарував Доріану його портрет, який справді був шедевром мистецтва. Бездоганно написаний, він вражав не тільки технікою написання, а й надзвичайною схожістю з натурником. Доріану Грею він так сподобався, що юнак гаряче забажав, щоб обличчя його – молоде і прекрасне – назавжди залишилося таким, а старів лише його портрет. І тут у сюжет роману письменник вводить фантастичне припущення: мрія Доріана Грея збулася. Роки наче обминали його, обличчя залишалося таким же молодим і красивим, а старів портрет, на якому відбивалися всі вади, негідні вчинки Доріана, А таких було більше ніж достатньо. Ідеаліст, який прагне лише краси, черствий егоїст за натурою, він обрав своїм життєвим девізом красу й насолоду, зовсім не піклуючись про те, як його вчинки впливають на інших, не роздумуючи над тим, що вони нівечать долю інших людей. Саме він став причиною загибелі Сибіл Вейн, яка так самовіддано й щиро кохала його. Розчарувавшись у її таланті, він грубо, безсердечно відштовхує дівчину. Веде аморальний спосіб життя, розтліваючи душі молодих, недосвідчених юнаків і дівчат. Він “усе сильніше закохується у свою красу і все з більшою цікавістю спостерігає розклад своєї душі”. Спробував Доріан і закохатися, але виявилося, що й покохати по-справжньому він не може. І знов продовжуються його сумнівні зв’язки, підозрілі знайомства. У світських колах про нього пішла неслава. Своїм прекрасним, молодим і чарівним обличчям він уже не може ввести в оману людей, які його добре знають. І лише колишній друг Безіл Холлуорд намагається наставити його на добрий розум. Але розбещений Доріан у гніві вбиває художника, добре подбавши про те, щоб знищити усі сліди злочину. Доріана починають шматувати муки сумління, і він знов шукає забуття у наркотичному зіллі, одного разу ледве не загинувши у підозрілому притоні на самому “дні” Лондона, де його упізнав один із матросів – брат Сибіл Вейн, що хоче помститися за загибель сестри. Та Джеймс Вейн помилився, помилково думаючи, що обізнався і що винуватець загибелі його сестри не може бути таким молодим. Доріан Грей – цей світський лев, який пережив усі спокуси світу, ще більш спустошений та одинокий, ніж раніше, став заздрити всім – чистоті невинної сільської дівчини, силі волі свого приятеля і посібника Алана Кемпбела, який після допомоги Доріану у знищенні тіла художника знайшов у собі сили покінчити життя самогубством, і навіть духовному аристократизму свого друга-спокусника лорда Генрі, який не визнає ніяких моральних перепон, а все ж визнає, що “усякий злочин вульгарний”. А поруч з Доріаном був світ із його моральними цінностями, справжня, непідробна краса. Це світ добра, любові, поваги, безкористя. Цінності, над якими не владний час, які є вічними, нетлінними і яких він не визнавав і не цінував, бо в нього були зовсім інші цінності – молодість, краса, насолода. І ось тепер німим докором Доріану став його портрет, на якому відбилися і його розпусні зморшки, і кров на руці вбивці, і той лицемірний вираз обличчя, коли Доріан хотів окремим порядним вчинком відкупитися від долі. Він настільки зрісся з цим портретом, що портрет став його єством, ним самим, його совістю. А від себе нікуди не втечеш. Принаймні жодному з людей це зробити ще не вдавалося. Знищивши художника, що створив дзеркало його душі – портрет, він намагався очиститися від вад, на які йому вказує портрет. Але не спромігся зробити найголовнішого: очистити від бруду саму свою душу, хоч і доходить до висновку, що молитися йому слід було б так: “Покарай нас, Боже, за беззаконня наші”. Що може дати людині тихе, спокійне, розмірене життя? Чисте сумління. Совість. Саме вона – найсправедливіший суддя і найсуворіший кат. Від неї неможливо відкупитися, її не можна ввести в оману, перевести свої гріхи на когось іншого. Але Доріан Грей цього ще не розуміє, тому і прагне забезпечити собі надалі спокійне життя, знищивши портрет, бо вважає його винуватцем свого падіння. Та ж ні! І недаремно існує прислів’я: “Неча на зерцало пенять, коли рожа кривая”. Він, Доріан Грей, сам створив своє життя. Ославив ганьбою, сплюндрував душу, покрив своє життя безчестям. А встромивши ніж у портрет, убиває себе, бо справжнє обличчя з портрета – таке гидке й потворне – переходить на Доріана.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

“Пробуючи вбити свою совість, Доріан Грей убиває себе” (за твором О. Вайльда “Портрет Доріана Грея”)