Проблема національної руйнації на прикладі сім’ї Кайдашів (За повістю І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”)

“Кайдашева сім’я” на перший погляд здається веселим і кумедним твором, який нагадує і комедію характерів, і комедію положень. Та насправді цей твір – тяжка драма. “Хатня війна” Кайдашів перестане бути смішною, коли зрозумієш, що подібні війни точилися скрізь в Україні й Іван Нечуй-Левицький був свідком тих подій.

Навколо села Семигори розкинулися чудові краєвиди, які пильному спостерігачеві нагадують про давню козаць­ку славу. Проте “ввесь край ніби якесь здорове кладовище, де похований цілий народ… похована українська

воля”. Таке вражаюче свідчення автор помістив у вступі до “Кайдашевої сім’ї”, але воно, звичайно ж, було відкинуте царсь­кою цензурою. Дуже хотілося владі зробити з повісті щось на зразок “жанрових сценок”, за якими не стоїть глибока вистраждана думка письменника. Не такі вже далекі нащадки славних запорожців перетворені на худобу, у них знищені всі високі поривання. Вони зробилися ницими й жалюгідними.

Хто ж пересварив Кайдашів? Хто зробив з них посміхо­висько? І чому читачеві так гірко читати про сварки, які точаться у родині Кайдашів? Добре відомо, що ще за часів Петра Першого щодо

українців застосовувалися міри, по­кликані уніфікувати цю незрозумілу з точки зору імперсь­кої політики націю. Пізніше значна частина українського селянства була закріпачена. Зрозуміло, що ніякої освіти в Україні не існувало. Отже, українців було свідомо виклю­чено з культурного процесу в Російській імперії.

Національна руйнація швидше за все починається навіть не з закріпачення селян і не зі злиднів, а з конфлікту між поколіннями. Це добре видно на прикладі Кайдашів. Замість того, щоб робити спільну справу, два покоління демонструють усі свої примхи, увесь консерватизм і агресію. Поведінку, наприклад, старої Кайдашихи можна зрозуміти: вона ціле життя поралася по господарству, і їй дуже хочеться мати невісток за служниць. Та й невістки далеко не янголи – вони мають непрості характери й готові боронитися всіма способами. Галас можна зчинити з будь-якого приводу, і герої повісті, не обтяжуючись роз­думами, радо вступають у численні сварки. “Молодиці підня­ли гвалт на все село, їх лайка дзвеніла, як дзвони на дзвіниці, по всьому яру, доходила до діброви. Люди… позбі­галися й дивились”, – ось типова сцена для Кайдашевої сім’ї. Мабуть, більша частина українських селян проводила отак своє дозвілля. XIX століття минало у сварці за мотовило.

Забування національних традицій або свідоме зречення їх є не менш складним процесом, ніж виникнення сталих форм суспільного буття. Здається, віддай хоч на годину власну душу пересічному, нікчемному, пустому, і порятунку вже немає. “Буду я чортова дочка, коли не розіб’ю тобі кочергою голови” – на такій ноті йде спілкування поколінь і особистостей.

“Бідні теж плачуть” – можна сказати про Кайдашеву сім’ю. І можна додати: “Бідні тільки те й роблять, що плачуть”. В українців це плач, приправлений глузливим сміхом. Дійсно, почуття національної гідності починаєть­ся не з державних актів, і не від ораторів йому навча­ються. Це почуття неподільно пов’язане з родинним ладом, підтриманням традицій, бажанням змінити щось у навколишньому світі. На жаль, за допомогою плачу нічого змінити не вдається.

“Славних прадідів великих правнуки погані”, – сказав Кобзар про всіх кайдашів України – колишніх, сучасних і майбутніх.

Іван Нечуй-Левицький зробив вдалу спробу створити портрет сучасної йому України. Якби авторові дозволили це, він охоче розкрив би дійсні причини духовного зубо­жіння українців. Тепер ми добре знаємо про ці причини. Першою є знищення російським царизмом початків украї­нської державності. Другою – закріпачення традиційно вільного українського селянина.

Третя причина виглядає другорядною, але, як на мене, є найважливішою серед усіх трьох: це відсутність освіти з усіма наслідками, які йдуть від цього. Болем пронизує сер­це, коли розумієш, скільки ж духовних скарбів було втра­чено, розтоптано, винищено! Навіть в українській сучас­ності даються взнаки тяжкі для нашого народу наслідки XIX, а потім і XX століття.

На думку автора, Кайдаші ні в чому не винні. І тому Нечуй-Левицький не схильний глузувати зі своїх героїв.

Вони егоїсти, кумедні люди, витвір свого часу. “Кайдашеву сім’ю” можна аналізувати досить довго, але все, чого потребують ці люди, – трохи співчуття, бодай гіркого. Згадаймо: “груша всохла”, і дві сім’ї помирилися. В обох садибах настали мир та тиша. Невже це лише затишшя перед бурею? А може, прообраз майбутнього, де панують взаємодопомога, злагода, порозуміння? Хочеться вірити, що надалі ми частіше бачитимемо серед співвітчизників не розлютованих Кайдашів, а поміркованих людей, здатних не лише подолати власні вади, а й навчити інших добра й розумного життя. І тоді ніхто не зможе зневажити Україну та безчестити її.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Проблема національної руйнації на прикладі сім’ї Кайдашів (За повістю І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”)