Про що “не співали наші оди” (по повісті Приставкина “Ночувала хмаринка золота”)
Вона заповнила вакуум, створений замовчуванням Теми, що довгі роки, навіть десятиліття була віднесена до заборонного або в найкращому разі небажаним. До многим образних визначень війни вона додає ще одне точне і ємне, котре може стати свого роду художньою формулою: у війни – сирітська особа. І справді, з такою вражаючою силою ця тема не звучала.
Доподлинность, вірогідність – це вірні, але бляклі слова, лише почасти здатні пояснити напруженість емоційного, морального переживання, що викликає повість Анатолія Приставкина. Отут і миттєвий
Правдиво й докладно описує автор дії, думки й почуття близнючок. Чи можна забути мрію Кузьменышей про буханець хліба, що вони жодного разу не те, що не з’їли, а й у руках не потримали? Уперше побачений ними батон, що розпізнали тому тільки, що його “в одному довоєнному кіно показували”. Баклажанну ікру, відразу через незнання перейменували в “блаженну”. Підкоп під хліборізку “Заначку” з украденими банками джему, які запасають взапас, страшачись голодної зими. І багато чого-багато чого іншого, із чого виткане життя вихованців дитбудинку з її рідкими удачами, коли збувається мрія “споконвіку голодного шакала про жертву”. Не часто вона збувається, та й то лише в самих метикованих, вивертких на вигадку. Стара калоша, “Глаша”, на якій Кузьменыши сплавляють джем, викликає посмішку; треба ж додуматися! Але ця посмішка віддає сумом і гіркотою.
Але не тільки співпереживання, жаль будить повість. Один з наскрізних її мотивів – гнівне збурювання цвіллю, накипом війни, що виплеснула на поверхню всю гнилизну. Похмуре уособлення її – директор томського дитбудинку. “Від війни за детишками рятується”, – сказано про нього. Цей образ у повісті – персоніфікація зла, якому протиставляється добро й чуйність, розуміння й співчутливість. Це й безіменний машиніст паровоза, що зупиняє склад посередині поля: “Россея не убуде, якщо детишки наїдяться раз у житті”. Метушлива криклива Зина й весела, разбитная Віра з консервного заводу, вихователька в Березовской колонії Регіна Петрівна. І звичайно ж, її директор Петро Онисимович Мєшков. По сюжеті повести так і залишається невідомим, що саме відбулося в колонії в день загибелі директори, як і чому загинув він, але ясно, що загинув на пості, захищаючи довірених йому дітей, при виконанні службового й просто людського боргу.
Сирітська особа війни – перший сюжетний шар повести. З ним щільно состыкован другий, про яке найімовірніше сказати рядками Олександра Твардовского з поеми “За далечінню – далечінь”:
Про тім не співали наші оди,
Що в годину лихий, закон знехтувавши,
Він міг на цілі народи
Обрушити свій верховний гнів.
Кавказька трагедія, побачена очами братів Кузьменышей, показана без випрямлень і спрощень, без нинішнього знання й розуміння давніх подій. “Це адже незрозуміло, що відбувається”, – улюблена фраза-приповідка Петра Онисимовича Мєшкова сприймається як рефрен, що супроводжує й загострює “відчуття тривоги”, що вперше заволодіває вихованцями дитбудинку на шляху від станції до колонії й потім під глухі вибухи в горах усе більше наростає, підсилюється в міру просування сюжету, що сплітає спочатку розрізнені епізоди в тугий вузол драматичного, із трагедійним результатом фіналу. “Що ми знали, що ми могли розуміти в тій небезпеці, що нам загрожувала? Так, нічого ми не розуміли й не знали!”- говорить один з героїв. Повинне пройти час, щоб події, що розігралися у фіналі, з’єдналися з іншими й стали в один безперервний ряд з тим “малим” епізодом, що ще на шляху до Кавказу довелось побачити Кольке Кузьміну на станції Кубань: арештантський вагон із чеченськими дітьми, руки, впившиеся в грати вікна, і “ока, наповнені страхом”.
Перечитуючи сторінки, ми знаходить описи подій, кар. тин дотепер нам невідомих, нові деталі, що характеризують ту епоху, і розуміємо, чому ця повість до 1985 року не друкувалася, а була відома лише вузькому колу літераторів
(2 votes, average: 4.50 out of 5)