Присвята сучасникам (За поезією Є. Маланюка)


Євген Маланюк є представником так званої “Празької школи” українських письменників. Це літературно-мистецьке угруповання можна вважати одним з найпрогресивніших в українській літературі XX століття. “Празька школа” опанувала досвід сучасної їй європейської поезії, зумівши синтезувати модернові впливи й суто національну змістовність на одному поетичному просторі.

Євген Маланюк звичайно об’єднував свої поезії в цикли, і це є однією з характерних ознак його творчості. Один із циклів має назву “Сучасники”. Розуміючи, що стан поета в Радянському Союзі не є надто простим, поет так охаракте­ризував одного з найталановитіших українських поетів:

Навколо – хащі й печеніги,

А в кельї – тиші ніжний спів,

Реторти, циркуль, колби, книги

І Ви – алхімік мудрих слів.

“Алхімік мудрих слів” – яке це вдале означення! Адже Максим Рильський, якому присвячений вірш, дійсно багато працював над удосконаленням рідної мови, перекладав найкращі твори зарубіжних поетів. Він є одним з тих, завдяки кому українська мова на колишньому радянському просторі взагалі збереглась.

Інший вірш циклу “Сучасники” присвячений Павлові Тичині – автору славнозвісних “Сонячних кларнетів”. І в цього поета Євген Маланюк відшукує найхарактерніші риси його творчої вдачі:

Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних


вібрацій,

Метеором огнистим ударив в дніпровські степи.

І, здавалося, – вріс. І над плугом схилився до праці,

І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи…

Ще один сучасник – Тодось Осмачка. Для Маланюка це не просто поет, а символ. Смерть Тодося Осьмачки є непоправною втратою для української літератури:

Не хочу – ні! – цих похорон. Прости.

Хай тільки ворон тричі десь прокряче,

Що вже похований ти, неповторний ти,

Осьмачка – символ, як Вій від мук незрячий.

Поет-бунтівник, поет-правдолюбець загинув задля сво­боди й щастя рідної землі. Осьмачка був упевнений, що український народ має невід’ємне право на вільне, самостійне життя. І ця спрямованість творчості поета знахо­дить живий відгук у сповненому скорботи жалобному співі Євгена Маланюка.

Та не лише про своїх талановитих сучасників думав поет. У збірці “Земля й залізо” є вірш під назвою “Шевчен­ко”, в якому Євген Маланюк розмірковує про роль Велико­го Кобзаря в українській літературі. Автор вважає Шев­ченка явищем набагато змістовнішим, ніж ми звикли це уявляти. Роль Кобзаря – майже космічна, це “бунт майбутніх рас, полум’я на котрім тьма розтала”. Але поруч – “усміх, ласка, мати і садок вишневий коло хати”.

Євген Маланюк помер 1968 року, коли вже відгриміли буревії війн та смут і світ людей намагався заспокоїтися хоч на коротку мить. Поетові довелося мати славних сучасників. На жаль, час виявився для більшості з них над­то жорстоким. Але в сповненій експресії та живого співчуття поезії Євгена Маланюка завжди живуть люди – ле­генди українського світу. І Україна вдячна Маланюкові за палку синовню любов, яку він проніс крізь усе своє життя.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Присвята сучасникам (За поезією Є. Маланюка)

Categories: Твори на вільні теми

Links