Повість “Станційний доглядач”

Пушкін вибудував цикл новел у єдине ціле, з’єднав їх. І не тільки образом вигаданого оповідача Белкина, хоча він грає в організації художнього миру повістей величезну роль. Такий простодушний оповідач покликаний устати на границі між “богатым” на вимисел миром літератури й “бедным” миром російської провінції. Белкин майже одноліток самого Пушкіна й теж до певної міри автор, однак, рівно нічого не здатний видумати. Всі белкинские повести не що інше, як перекази історій, почутих Белкиным від різних осіб. Виходить, і розв’язки його повістей підказані не літературною традицією, не фантазією письменника, а самим життям, природним ходом речей.

Повість “Станційний доглядач” – сама смутна й сама складна повість циклу. Автор із самого початку зв’язує скромну історію Самсона Вырина з філософським змістом усього циклу. Адже в станційного доглядача, що зовсім не читає книг, є своя схема сприйняття життя. Вона відбита в картинках “із пристойними німецькими віршами””, які розвішані на стінах його “смиренної, але охайної обителі”. Оповідач докладно описує ці картинки, причому в описі чується глузливий голос автора.

На першій зображений неспокійний юнак, що забирає мішок із грошима в старого в шлафроке. Друга живописует “розпусне поводження” юнака, оточеного “помилковими друзями й безсоромними жінками”. Третя представляє образ юнака, що промотався, у руб’ї й трикутному капелюсі – серед свиней. Четверта присвячена торжеству “поважного старого”, що приймає раскаявшегося сина у свої обійми.

На всі случившееся з ним і з його дочкою Самсон Вырин дивиться крізь призму цих картинок. Втеча Дуни з гусаром для нього рівнозначно відходу невдячного юнака з рідного дому. Виходить, її життя в столиці повинна відповідати сцена “розпусного поводження” юнака, оточеного “помилковими друзями й безсоромними жінками”. При цьому Вырин немов би й не зауважує, що гусар Мінський виявився для його дочки аж ніяк не “помилковим іншому”, що вона багата, вільна й має навіть деяку владу над коханцем, що в реальному житті все складається зовсім не безтурботно, однак і не жалюгідно. Реальності Самсон не те щоб не бачить, просто вона для нього менш реальна, чим схема міщанської ідилії його улюблених картинок.

А тому він майже слово в слово повторює слова матері бідної Лізи: “Ти ще не знаєш, як злі люди можуть скривдити бідну дівчину”, – і чекає, коли Дунина життя буде відповідати обрисам третьої картинки. “Багато їх у Петербурзі, молоденьких дурок, сьогодні в атласі так оксамиті, а завтра, подивишся, метуть вулиці разом з голотою кабацкою”.

Чекає, тому що тільки після цього, послу повної життєвої катастрофи дочки, наступить черга четвертої картинки – відбудеться покаянне повернення “блудної дочки”. І, як би передчуваючи, що не дочекається цього, Самсон бажає смерті своєї улюбленої Дуне.

По-своєму, житейски, Вырин прав, подібні романтичні історії з увозами дівчин найчастіше завершувалися катастрофою.

Так – поступово й неявно – Вырин з’являється жертвою суспільства; його життєва формула виведена з досвіду життя в цьому суспільстві. Він – маленька людина, беззахисна іграшка в руках могутніх соціальних сил, які влаштували життя несправедливо, перетворивши гроші в головне мірило.

Значимість Теми “маленької людини” для Пушкіна полягала не у викритті затурканості свого героя, а у відкритті в “маленькій людині” жалісливої й чуйної душі, наділеної даром відгуку на чуже нещастя й чужий біль.

Відтепер тема “маленької людини” буде звучати в російській класичній літературі постійно.

Повість “Станційний доглядач”