Повага наше до Слави: Пушкін

У сучасних коментарях звичайно повідомляється, що у вірші “залежати від царя, залежати від народу” зіставлені дві системи керування – самодержавна й парламентська. Необгрунтованість цього пояснення очевидний: коли Пушкін писав вірш “З Пиндемонти”, він думав, як ми бачили, про російську цензуру, а не про західноєвропейські цензурні устави або про яких-небудь інші засоби підпорядкування поета владі парламентського режиму. Зміст цього й наступного віршів – не в запереченні таких принципів демократії, як підпорядкування меншості більшості або переваг інтересів народу інтересам індивіда; мовлення тут іде насамперед про проблему эстетической – про відношення поета до народу й про відношення народу до специфічного, надзвичайно складної галузі духовної діяльності – до поезії і її служителеві – поетові.

* У передостанньому вірші “Пам’ятника” –

* Хвалу й наклеп приемли равнодушно…-

Пушкін зовсім не мав намір запевнити читачів, начебто хвала нічим не відрізняється від наклепу й всіх хвалителів заслуговують презирства нарівні з наклепниками. Звичайно, були тоді такого сорту хвалителі, які вважали поезію дивною й непотрібною грою в слова, забавою, а поета – потішником. Правда, у той час поетів уже не змушували виконувати блазнівські обов’язки, як Тредьяковского при Бироне; навпроти, Державіну, наприклад,

за його вірші були подаровані найвищі чини й нагороди. Стало бути, містили вони, хоч чин поета табелью про ранги й не передбачений, але поезія в державному механізмі потрібна – швидше за все, для прикраси його фасаду; а тому що вони визнавали себе державними діячами, те, виходить, і для їхнього задоволення. Саме з них і складалася та безліч, що Пушкін називала юрбою:

* Смішний, участі хто вимагає у світла!

* Холодна юрба дивиться на поета,

* Як на заїжджого фігляра: якщо він

* Глибоко виразить серцевий, тяжкий стогін,

* И вистражданий вірш, пронизливо-сумовитий,

* Ударить по серцях з неведомою силою,

* Вона в долоні б’є й хвалить, иль часом

* Неблагосклонною киває головою.

* “Відповідь анонімові”

Люди юрби безапеляційно судили про поезію, поблажливо хвалили в добутках поета краси, указували недоліки й не переставали нагадувати йому, що ціль поезії – користь, користь держави насамперед, а стало бути, і народу, оскільки, запевняли вони, користь держави це і є користь народу. Вони робили вигляд, що говорять від імені народу, включаючи й ту саму чернь, що на ділі нехтували. Більш того, ці циніки самі себе не соромилися називати народом. Пушкіна знав ціну цієї демагогії; він залишив за ними самозванно привласнені імена, але тільки з відповідними виправленнями: безглуздий народ, тупа, світська чернь.

Але в п’ятій строфі “Пам’ятника” є застереження й щодо іншої – доброзичливої, непідроблено щирої хвали. До неї равнодушно ставитися майже неможливо, і при цьому непомітно може виникнути суєтне бажання сподобатися хвалителям ще й ще раз. Це – спокуса слави. Варто тільки піддатися йому, як стане цілком реальної небезпека зради своєму власному покликанню. Адже непоет – як би не був розвинений і стоншений його смак – у своїх судженнях про поезію керується знанням лише загальних її законів, а кожний талант, не говорячи вже про генія, самобутній і, по суті, неповторний. Висловлена ще в сонеті “Поетові” думка –

* …Ти сам свій вищий суд;

* Усіх суворіше оцінити вмієш ти своя праця…

Продиктована аж ніяк не гординею, а розумінням тої непорушної істини, що ступінь і повнота вірності своєму покликанню можуть бути визначені тільки самим поетом, тому що у творчому дарунку укладена і його міра – здатність поета перевіряти створюване їм не тільки загальними законами поезії, але й – порию, може бути, навіть і усвідоми_ неясно, а що почуваються, і те лише в моменти натхнення – можливостями й властивостями власного дарунка.

* Про спокусу слави сказано й у парадоксальному на перший погляд вірші:

* Поет, не дорожи любовию народної.

Слава, у тому числі й слава поета,- щось обоюдогостре. Захоплені похвали утворять славу, без них вона існувати не може, але у свою чергу слава, раз вуж вона виникла, багаторазово їх множить і підсилює. Ця магія слави могла вплинути й на народ, принаймні на ту його частину, який щось було відомо про існування поезії й поетів. І тоді в його захоплених похвалах виражається не тільки безкорислива любов до поезії. “…Повага наше до Слави,- писав Пушкін,- відбувається, може бути, від самолюбства: до складу Слави входить адже й наш голос”. Возлюбив славу, поет на ділі відмовляється від єдино вірного принципу – “ти сам свій вищий суд”, змінює своєму покликанню й добровільно ставить себе в залежність від тих, ким вона тримається, тобто й від народу – у тільки що зазначеному значенні цього поняття. Саме про це він і писав у вірші “З Пиндемонти”:

* Залежати від царя, залежати від народу –

* чи Не всі нам дорівнює…

Але чи не суперечить цей висновок тому, що сказано в другій строфі “Пам’ятника”?

Ні, весь я не вмру – душу в заповітній лірі Мій порох переживе й тленья втече – И славний буду я, доки в підмісячному світі Живий буде хоч один пиит. По переконанню Пушкіна, зміст перебування поезії у світі визначається не зовнішніми стосовно неї причинами, не потребами хоча б і такого важливого, але все-таки минущого встановлення, як держава (згадаємо долю Рима, що обожнюється Горацием,); її існування в остаточному підсумку визначено її внутрішньою природою. Але це, звичайно, зовсім не виходить, що Пушкін уявляв собі поезію як щось автономне, у своєму існуванні й розвитку не нужденне ні в яких зв’язках з іншим миром. Поезія живе в людстві й поза ним, конкретніше, без його зацікавленої уваги до неї її існування немислимо. У реальному житті поет може творити лише при тім умові, якщо серед непоетів перебувають і такі люди, які уважно слухають його, не марнуючи ні рад, ні похвал, тому що бачать у поезії що піднімає душу дарунок. З великим болем згадав Пушкіна про таких людей у заключній строфі “Євгенія Онєгіна”:

* Але ті, котрим у дружній зустрічі

* Я строфи перші читав…

* Інших вуж ні, а ті далече…

Це – плавці з “Ариона”, самовіддані борці; поезія була для них надихаючою піснею волі. А народ? Прижиттєва слава поета виникає не по його волі й не по його почині. І якщо народ не спантеличений галасом цієї слави, він здатний розчути в поезії те, що є однієї зі сторін її сутності – пісню волі, тому що в його власних піснях – або захват волею, або туга за нею:

* Щось чується рідне

* У довгих піснях ямщика:

* Те разгулье відважне,

* Те серцева туга…

У статті “Думка М. Е. Лобанова про дух словесності як іноземної, так і вітчизняної”, написаної приблизно в той же час, що й “Пам’ятник”, ця думка розгорнута й уточнена так: “Дріб’язкова й помилкова теорія, затверджена стародавніми риторами, нібито користь є умову й ціль красного письменства, сама собою знищилася. Відчули, що ціль мистецтва є ідеал, а не мораль”. Поняття про мету поезії прямо визначається її сутністю, а це значить, що щира поезія завжди несе в собі ідеї волі, добра й краси – тобто такі ідеї, які становлять основу загальнолюдського, а стало бути, і народного ідеалу.

Пушкін в “Пам’ятнику” з гордістю говорить про свою відданість поезії: його протистояння жорстокому століттю, восславление воль у всіх її проявах, порушення добрих почуттів і великодушності – все це було визначено саме нею, відданістю поезії.

Він вірив, що мешканці підмісячного миру ніколи не перестануть прагнути до ідеалу, тому не висохне їхній потяг до поезії. І доти, поки воно є, будуть з’являтися всі нові й нові поети. У лоні живої поезії буде жити і його, Пушкіна, ліра. Це буде слава. Але особлива. У ній немає нічого від прижиттєвої суєтності; вона виникає зі співчуття й розуміння й живе як данина народної вдячності й любові. Або, як це уточнено самим Пушкіним, як данина вдячності всіх народів “сущих” на Русі


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Повага наше до Слави: Пушкін

Categories: Нові твори

Links