Потрапити в сад Пагутяк Галина


Потрапити в сад

На вокзалах, як правило, сади не ростуть. А на цьому був. З-за високої мурованої стіни визирали гілки з червоними яблучками. Тільки горобцям вільно було перелітати через огорожу. Якби будівники мали хоч трохи фантазії й вірили, що поети мають крила, вони б придумали складнішу систему охорони, ніж стіна й металеві, вічно замкнені двері в ній. Втім, поети, що їх мали справді, давно повмирали.

Грицькові уявлялося, що якоїсь теплої ночі він вилізе з останньої електрички і, йдучи до вокзалу, побачить відчинені двері. Увійде в сад, ляже в сплутану духмяну траву, при тулиться щокою до землі – матінки, буде плакати і питати: “У кого я такий вдався – нещасний та волоцюга?”.

Міліція всієї Південно-Західної дороги знала Грицька і вже не чіпала. Та й що взяти з чоловіка, коли в нього нема ні хати, ні жінки, а лише гармошка й чорна хвороби ще з війни. Лікарня – ото й увесь його притулок.

Грицько шаснув до електрички, в перший вагон. Неквапно закурив собі в тамбурі, поки люди повсідались і витріщились у вікна. Потім дренькнув гармошкою. Люди побачили мізерного чоловічка в зеленому капелюсі й широких сходнях. Грицько, дарма що волочився, дбав, аби на ньому все було чисто. Він став коло першої лавиці й, похитуючись, заграв “На сопках Маньчжурії”, потім “Прощання слов’янки”, а наостанок “Сусідко – сусідко, позич мені


решітко”. Це було все, що він вмів, та й того було досить, аби в наставлений капелюх посипалися копійки. Грицько казав: “Цілую руку” кожному, навіть дитині, і йшов ще у два вагони. Потім сідав на лавицю і, хоч би перед ним на коліна ставали і просили грати, не грав. Бо йому вже набридло. Як Грицькові не хотілося, то не хотілося.

Грати його навчив тато, як вернувся з війни без ноги. Грицько вже мав тоді чорну хворобу від переляку. Німець жартома стрельнув йому над вухом, хотів злякати. Відтоді й напала на нього падуча. А по війні почали з батьком – калікою ходити по базарах. Тато грав на гармошці, а Грицько збирав гроші в пілотку. Мама не знесла такої ганьби і вмерла, а старий замерз п’яний, вертаючись з міста. Добре, хоч сина тоді з собою не взяв.

Гриць пробував списати ту історію на папір, але це дав йому Бог таланту. Тільки коли грав, то перед очима ставав його тато – каліка.

Грицько зліз з електрички й пішов до буфету за пивом з копченою рибою, бо то була його найулюбленіша їда. Голови й шкірки забрав з собою. Вічно здиблеш пса чи кота, а ті баби з буфету усе зіпхають своїм свиням. Не любив Грицько бабів з буфету, бо ще давно котрась назвала його жебраком. Бачать люди, що він не жебрак. Красти легше, ніж грати на гармошці по електричках. А про свою біду Грицько хіба міліції розповідав і карточку показував, що він інвалід.

Отож весело тупцяв на пероні, чекаючи електрички, як тут його гукнув Стьопа. Грицько витяг з кишені жменю дрібних і дав йому. Той облизав сірі губи.

– Чуєш, Грицю, добре, що я тебе стрів. Микольцьо дуже слабий. Просив зайти, – тремтів Стьопа.

– Ти що, змерз?

– Ой змерз, братчику. Зима скоро.

– Йшов би до мами. Може, їй дровець треба врубати.

– А-а, – махнув рукою Стьопа, але подумав і згодився; – Правду кажеш. Нема в неї дров.

– То ходімо, нам по дорозі.

– Похмелитися б…

– Я вже пив.

– То я потім до неї піду.

Грицько пошкріб потилицю. Що з чоловіком вдієш? Золоті руки мав…

Він дивився, як Стьопа, нагинаючись під вітром, побіг до чайної. Спина його була геть у вапні.

– Біда, – сказав Грицько. – Біда.

І рушив зі станції через колію, а далі вузькою вуличкою з перехнябленими парканами. Собаки визирали з будок, але не гавкали.

– Боску віддам, – вирішив Грицько.

Вулицю мали зносити, а на її місці будувати багатоповерхові кам’яниці. Тому господарі плюнули на все: не фарбували вікон, не латали парканів. Псів, либонь, залишать тут, аби по паркетах не талапали.

– Біда, – зітхнув Гриць, і серце в нього защеміло, бо чув, що насувається чорна хвороба. Минулого разу добре потовкло ним об асфальт, аж шви накладали на голові.

Микольцьо мешкав у малесенькій хатці і жив тим, що лагодив людям черевики. Бач, захворів. Боска в будці не було.

Грицько витер ноги об дерев’яну решітку й штовхнув від себе двері. На нього війнуло теплом, аж чоловікові слабо зробилось. Добре встиг задубіти.

– Чи вдома пан господар? – скинув шайку.

– Вдома, – тихо обізвався Микольцьо. Боско заметляв хвостом, обнюхуючи Грицькову кишеню. Той розгорнув папір і дав псові риб’ячі кістки й голови.

– Не сподівався? А я Стьопу стрів… Каже, заслаб наш

Микольцьо.

– А якби не заслаб, то не прийшов би, – докірливо мовив Микольцьо, а хоч в нього аж сяяли. – Ти грійся, я напалив, хоч і слабий.

– Серце?

– Та воно.

Микольцьо був весь запухлий, аж синій.

– Ану, Грицьку, покажись. Гей, братчику, не шануєш черевиків… Як тепер н підіб’єш, вважай, треба викидати.

– Дай собі спокій!

– Знаю, знаю, що на землю не дивишся, а вона ж тебе носить…

– У лікарню тобі треба.

– Ти лишайся, може, й без лікарні обійдуся. Заграй мені, музико.

– Можу й заграти.

По пісні Микольцьо схлипнув, як дитина, а потім важко рукою витер носа:

– Добре з тобою, Грицю. Живи в мене. Помру, віддам тобі хату й Боска.

Микольцьо відхилив з себе ковдру, і Грицько побачив розпухлі, аж лискучі ноги.

– Боска жаль. Гицелі заберуть.

– Боска я не лишу, будь спокійний, Микольцю.

– Угу. А як маєш лишити, то ліпше візьми сокиру та зарубай. Грицько здригнувся.

– Бог з тобою.

– То не лишиш?

– Ні.

– Гроші маю на книжці. Хай на похорон.

Грицько демонстративно заграв “Ой, сусідко – сусідко”, аж самому в вухах закололо, і відклав гармошку, не дивлячись на Микольця.

– Боска можеш лишити і на день, і на два, як тобі треба поїхати. Він не буде вити. То є мудрий пес.

– Не бери собі дурного в голову, – сказав Грицько. – Може, я раніше за тебе помру. А як завтра піду, то не дивуйся. Я вернуся. В мене діло є.

Микольцьо ледве проковтнув слину.

– Знаю, яке в тебе діло. Ліпше в хаті. Я вже поможу. Мо, в лікарню не треба буде, бо як на вулиці чи на вокзалі вхопить, то в лікарню обов’язково візьмуть.

Грицько обвів поглядом чисту кімнату з накритим клейонкою столом, скринькою для різного шевського приладдя та книжковою етажеркою.

– Візьми “Кобзаря” почитай, – попросив Микольцьо. – Люблю, як ти читаєш.

Гриць побожно взяв до рук книжку в грубій шкіряній палітурці.

– Давай “Перебендю”, – попросив Микольцьо.

…Вночі знявся вітер з дощем. Грицько довго не спав, слухав, як дихають Микольцьо і Боско (собака лишився ночувати в хаті).

Стіни аж двигтіли.

“Ще завалить нас”, – думав Грицько. Він не знав, що старі хати стоять міцно.

“Усі яблука вітер позриває. Тільки б гілля не поламав, – згадав він про сад. – Але за муром воно не так дме”.

Душа метелика

1. Небо птахів

Великі хмари ніколи не бувають поодинокими. Поруч них завше легкі хмаринки.

Іноді здається: ось-ось вийдеш за свої похмурі ворота, а час минає і нічого не вдієш з послідовністю – небо з розрізненими пір’їнами (пір’я з Божих перин, які витріпують ангели), птах, одягнений у це пір’я, знову інше небо з іншими птахами. Однак цілісності ми не можемо вмістити. І почуваємо від того великий смуток. Як прокидаємось вранці, не запам’ятавши прегарного сну.

Те пір’я ніколи не дотикається землі. Правда, колись я ходила між хмар на карпатській горі. Здалеку хтось міг би побачити, як я дотикаюся хмар. Але сама себе я не могла бачити. Відчувала холод, вітер і сніг під ногами. Пір’я і птахи, яким воно належить, і небо, якому належать вони, – недосяжні. Треба споглядати їх, не рухаючись. Коли лежиш у траві, чи просто дивишся з вікна, можна відчути життя в небі. Але людина мусить весь час рухатися, як не насправді, то в думках. І нічого не знає. І тому не літає. Навіть уві сні вона махає руками, крилами, а треба уподібнитись небесному птахові: подивитись на усе згори і відчути життя. Знизу вгору, згори вниз, доки не постане цілісне видіння.

Осмислити власний автоматизм. Я встаю вранці, вмиваюсь, одягаюсь, п’ю каву – усе це, втративши смак, не усвідомивши. Якась прикра дорога на роботу. Щоб щось трапилось, треба вийти з дому. Для цього ми й рухаємося, щоб піти назустріч випадку. Але на рівні автоматизму нічого не може трапитись. І ми ще вважаємо це свідченням нашого благополуччя.

Самотність можна розділити з небом птахів. Ти дивишся на нього, воно на тебе. Ти не готуєш їсти, тобі байдужі потреби тіла. Забуваєш про себе і милуєшся витонченими речами: матовим блиском алое, обрисами пір’їни, кольором тіней на траві. Тебе не існує, коли в тебе нікого немає, ніхто не пам’ятає про тебе. Як добре не бути людиною, не мати людських думок і пристрастей, бажань. Не втручатись і не сказати жодного слова іншій людині. І ніяк не називати цей свій стан. Бо все одно не знайдеш назви. Будь-яка назва свідчитиме проти тебе.

2. Тінь, світло

Удень літнього сонцестояння світ в міру вологий і теплий.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Потрапити в сад Пагутяк Галина

Categories: Шкільні твори

Links