Пошуки сенсу життя Печорина у романі М. Ю. Лєрмонтова “Герой нашого часу”

1. Суспільно-політична обстановка. 2. Самітність Печорина. 3. Неоднозначність образа головного героя. 4. Трагедія Печорина й літературна традиція Після придушення декабристського повстання Росія ввергається в безодню державної реакції й придушення будь-якого вільнодумства. Ситуація в країні напружена. Цензура диктує свої правила.

Кожний добропорядний громадянин перебуває під невсипущою увагою таємної поліції. Доноси й зрадництво стають нормою життя. Саме в це нелегке для будь-якої утвореної й культурної людини розвертається дія роману “Герой нашого часу” М. Ю. Лєрмонтова. Головний герой роману Печорин як представник так званої золотої молоді дворянської інтелігенції природно поставлений у жорсткі умови. Він не може знайти собі яку-небудь справу, що, з одного боку, давало б йому можливість самореалізуватися в цьому житті, а з іншого боку, не суперечило б всьому державному устрою Росії того років і існуючих вдач.

Незабаром Печорин виявляється в конфлікті з оточуючими людьми, більше того він приносить нещастя всім, з ким зіштовхує його доля Він, не виносячи дурості, чванства, вульгарності, не здатний піти на компроміс із самим собою, зі своїми знайомими. Тому найчастіше мучається не менш своїх мимовільних жертв. Лєрмонтов зумів створити образ не окремо взятої людини, а досить розповсюдженої групи людей. Це ще раз підтверджує Бєлінський,

указуючи: “Герой нашого часу – портрет, але не однієї людини, а портрет, складений з пороків усього нашого часу”. Таким чином, молодий поет і прозаїк зумів одним з перших російських літераторів торкнутися у своїх добутках серйозні психологічні проблеми сучасного йому покоління.

З перший сторінок добутку читач усвідомлює, що перед ним розкривається образ далеко не позитивного героя Печорин розумний, однак свій розум він використовує не для виконання благих намірів. Він ініціативний, але будь-яка його діяльність так чи інакше несприятливим образом відбивається на навколишніх його людях. Парубок рішуче досягає поставлених цілей, однак він зовсім не перебирати засобів виконання задуманого. Так, у главі “Белла” він зустрічає прекрасну дівчину із черкеського селища. Знаючи, що вона вже заручена, Печорин проте вирішує роздобути її, будь-що-будь.

Він, використовуючи хворобливу любов її брата до коней, підмовляє підлітка викрасть із будинку свою сестру замість на породистого коня. Більше того, парубок сам бере активну участь у ганебній крадіжці цього жеребця И от дівчина вже в міцності, ніщо не заважає Печорину знайти нарешті своє щастя. Головний герой домагається свого – викрадена дівчина відповідає йому взаємністю.

Однак тихе спокійне життя зовсім не приваблює парубка, що відрізняється буйною й діяльною натурою. Передбачуваність, розміреність і щоденність убивають його, позбавляють усілякої творчої думки. Печорин по своєму складі характеру є людиною дуже діяльним: “… неспокійний дух вимагає руху, діяльність шукає їжі, серце жадає інтересу в житті”.

Безумовно, він не задовольниться роллю простого обивателя або стороннього спостерігача. Він сам повинен у всім роз’єднуватися й докопатися до самої суті. Ця його риса як не можна краще виявилася в главі “Контрабандисти”.

Надмірна цікавість заїжджого офіцера в одна мить змінила життя багатьох людей, однак не зробило її більше щасливої й благополучної. Навпаки, сприяючи відходу контрабандистів, він прирікає на вірну смерть літньої людини й сліпого хлопчика. Сам, не відаючи того, Печорин, що завжди виявляється в гущавині подій, приносить людям одні нещастя Не вміючи направляти свою бурхливу енергію в благе для себе й навколишнє русло, парубок розтрачується по дрібницях. Його відносини з багатьма жінками, приміром, із князівною Мері й Беллою продиктовано не серйозними глибокими почуттями, не бажанням якось допомогти дівчинам, а прагненням просто розважитися, розвіяти свою всі наростаючу нудьгу.

Причому Печорину, по великому рахунку, однаково хто наступного разу виступить у якості його жертви: молода дівчина з гарної сім’ї, що відпочиває на водах, або дика, але прекрасна дикунка. Результатом стає той самий трагічний фінал. Закохана князівна Мери на все життя запам’ятає жорстокий урок, що сильно зачепив її самолюбство й гіркий осад, що залишив, на все її життя. Наступного разу при взаєминах с. чоловіками їй напевно прийде сильно постаратися, щоб знову навчитися кому-небудь довіряти У випадку з дикою красунею все закінчується ще більше трагично: Белла гине.

Однак болісні страждання закоханих дівчин і навіть смерть однієї з них не дуже сильно торкають Печорина. Ця людина як би вбирає у свою натуру дві зовсім протилежних особистості. Перша перебуває в постійної ейфорической активної діяльності, пошуку пригод, а друга правильно міркує й критично оцінює дії першої Тверезо усвідомлюючи свої вчинки, Печорин прекрасно розуміє, що вони гідні всякого осуду.

Подібне роздвоєння особистості повною мірою обумовлено гострим протиріччям між “глубокостью натури й жал-кісткою дій того самого людини”. Чудовий блискучий офіцер, добре освічена людина змушена брати участь у марній і війні, що вимотує, спілкуватися з людьми, які в силу свого соціального стану й інтелектуального розвитку, не здатні його зрозуміти й прийняти таким, який він є насправді. З іншого боку, Печорину давно претит штучність, безжиттєвість і інтриги вищого світла Тому він свідомо відмовляється від взаємодії із собі подібними, виявляючись, що називається, між небом і землею. Безумовно, подібне хитке положення не може не відбиватися й на стані духу головного героя.

Печорин жадає викорінити в собі які-небудь старі звички й принципи, нав’язані йому вищим суспільством, однак він знає, до чого прагнути. Сам він поки ще не в змозі взяти на себе відповідальність вибудувати свою систему світорозуміння, свої непорушні принципи, що ведуть до гармонії, хоча б із самим собою. Десь далеко спереду він бачить тільки відблиски чогось по-справжньому великого, чого жадає змучена душа головного героя.

На думку В. Г. Бєлінського, подібний стан духу називається рефлексією: “…отут немає повноти ні в якому почутті, ні в якій думці, ні в якій дії”. Печорин настільки духовно виснажений, що він уже не здатний якось по-іншому, більш сприятливо будувати свої взаємини з навколишніми. Його душу, що шукає й не знаходить спокою й гармонії, спопеляє сама себе. Багато літературознавців відносять головного героя твору Лєрмонтова до величезної катеГореї гак називаних зайвих людей, які незмінно з’являються в кожному поколінні Однак вони зовсім не зайві, оскільки виполняютважную роль у будь-якому утвореному інтелігентному суспільстві.

Вони, так чи інакше, змушують більше успішних і благополучних у плані приспосабливаемости людей задуматися над своїми помилками, над змістом свій начебто б безхмарного життя. Це ріднить Печорина й з Онєгіним О. С. Пушкіна, і Базаровим І. В. Тургенєва Кожний із цих персонажів безуспішно намагається знайти себе в цьому світі, відшукати гідне застосування своїм силам, своєї енергії. У художньому плані Онєгін перебуває трохи вище головного героя Лєрмонтова, однак, що стосується ідеї, автор “Героя нашого часу” перевершив геніального письменника. Добуток ще раз доводить, що в будь-які часи найдуться люди, наділені даром більш гостро відчувати зміни, що відбуваються в навколишньому світі, більш відчутно ставитися до поривів і устремлінь власної душі. Цим обумовлені самі болісні щиросердечні переживання, що випадають на них частку


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Пошуки сенсу життя Печорина у романі М. Ю. Лєрмонтова “Герой нашого часу”

Categories: Шкільні твори

Links