Портрет у романі Герой нашого часу Лєрмонтова М. Ю

Дослідники неодноразово відзначали подробицю, деталізацію й психологізм портретів персонажів, створених М. Ю. Лєрмонтовим. Б. М. ейхенбаум писав, що в основу портретного живопису письменника “покладене нове подання про зв’язок зовнішності людини з його характером і психікою взагалі – подання, у якому чутні відгомони нових філософських і естественнонаучних теорій, що послужили опорою для раннього матеріалізму”. Спробуємо розглянути портрети персонажів у романі “Герой нашого часу”. Найдетальніший опис зовнішності у романі – портрет Печорина, даний у сприйнятті проїзного офіцера. У ньому дане детальний опис статури героя, його одягу, особи, ходи, і кожна із цих деталей зовнішності може багато чого розповісти про героя.

Як зауважує В. В. Виноградов, зовнішні деталі истолковиваютсяавтором у фізіологічному, соціальному або психологічному аспекті, установлюється своєрідний паралелізм між зовнішнім і внутрішнім. Так, аристократичне походження Печорина підкреслюють такі деталі в його портреті, як “бліде, шляхетне чоло”, “маленька аристократична рука”, “зуби сліпучої білизни”, чорні вуси й брови, незважаючи на світлий колір волось. Про фізичну силу Печорина, його спритності й витривалості говорять “широкі плечі” і “міцне додавання, здатне переносити всі труднощі Кочового життя”. Хода героя недбала

й ледача, однак він не має звички розмахувати руками, що говорить про деяку скритність характеру. Але найбільше оповідача вражають очі Печорина, які “не сміялися, коли він сміявся”.

И тут оповідач уже відкрито зв’язує портрет героя з його психологією: “Це ознака – або злої вдачі, або глибокого постійного смутку”, – зауважує оповідач. Про проникливість, інтелект і одночасно байдужість героя говорить його холодний, металевий погляд. “Через напівопущені вії вони сіяли якимось фосфоричним блиском, якщо можна так виразитися.

Те не було відбиття жару щиросердечної або граючої уяви: те був блиск, подібний блиску гладкої сталі, сліпучий, але холодний, погляд його – нетривалий, але прониклив і важкий, залишав про себе неприємне враження нескромного питання й міг би здаватися зухвалим, якщо б не був настільки равнодушно спокійний”. Суперечливість натури Печорина видають протилежні риси в його портреті: “міцне додавання” і “нервова слабість” усього тіла, холодний, проникливий погляд – і дитяча посмішка, невизначене враження від віку героя (на перший погляд не більше двадцяти трьох років, при найближчому знайомстві – тридцять). На закінчення автор додає, що “він був взагалі недурний і мав одну з тих оригінальних физиогномий, які особливо подобаються жінкам світським”. Таким чином, композиція портрета будується як би звужуючись, < від більше зовнішнього, фізіологічного до психологічного, характеристичному, від типового до індивідуального": від окреслення статури, одягу, манер до окреслення вираження особи, око й т. д. інші персонажі зображені у романі менш докладно. наприклад, опис зовнішності максима максимича: "за моею тележкою четвірка биків тягла іншу...

За нею йшов її хазяїн, покурюючи з маленької кабардинської трубочки, обробленої в срібло. На ньому був офіцерський сюртук без еполетів і черкеська волохата шапка. Він здавався років п’ятдесятьох; смаглявий колір особи його показував, що воно давно знайомо із закавказьким сонцем, і передчасно посивілі вуси не відповідали його твердій ході й бадьорому виду”.

Максим Максимич – фізично міцна людина, що володіє гарним здоров’ям, бадьорий і витривалий. Герой цей простодушний, іноді неспритний і здається смішним: “Він не церемонився, навіть ударив мене по плечу й скривив рот на зразок посмішки. Такий дивак!

” Однак є в ньому щось дитяче: “…він подивився на мене з подивом, проворчал щось крізь зуби й почав ритися у валізі; от він вийняв один зошит і кинув неї із презирством на землю; потім інш, третя й десята мали ту ж долю: у його досаді було щось дитяче; мені стало смішно й шкода…” Максим Максимич – простий армійський штабс-капітан, він не має проникливість Печорина, його інтелектом, його духовними запитами. Однак герой цей має добре серце, юнацькою наївністю, цілісністю характеру, і письменник підкреслює ці риси, зображуючи його манери й поводження. У сприйнятті Печорина у романі дається портрет Грушницкого.

Це портрет-нарис, що розкриває не тільки зовнішність героя, але і його манери, звички, спосіб життя, риси характеру. Грушницкий тут з’являється як певний людський тип Такого роду портрети-нариси ми зустрічаємо в Пушкіна й Гоголя. Однак варто відзначити, що всі описи зовнішності в Лєрмонтова супроводжуються авторським коментарем – висновками, які робить автор, обрисовуючи ту або іншу деталь зовнішності (у цьому випадку всі висновки робить Печорин). У Пушкіна й Гоголя таких коментарів немає. Подібні коментарі при зображенні зовнішності ми зустрічаємо в Толстого, однак Толстой коментує не первісний портрет героя, а динамічні описи станів персонажа.

Портрет Грушницкого побічно характеризує й самого Печорина, підкреслюючи його розум і проникливість, уміння розбиратися в людській психології й одночасно – суб’єктивізм сприйняття. “Грушницкий – юнкер Він тільки рік у службі, носить, по особливому роді франтівства, товсту солдатську шинель… Він добре складний, смаглявий і чорноволосий; йому на вид можна дати двадцять п’ять років, хоча йому навряд чи двадцять один рік. Він закидає голову назад, коли говорить, і поминутно крутить вуси лівою рукою, тому що правою опирається на милицю. Говорить він незабаром і по-чудернацьки: він з тих людей, які на всі випадки життя мають готові пишні фрази, яких просто прекрасне не торкає і які важливо драпіруються в незвичайні почуття, піднесені страсті й виняткові страждання.

Робити ефект – їхня насолода; вони подобаються романтичним провінціалкам до божевілля”. Тут спочатку описується зовнішність героя, потім його характерні жести, манери. Потім Лєрмонтов обрисовує риси характеру Грушницкого, підкреслюючи в персонажі загальне, типове В описі зовнішності героя Лєрмонтов застосовує прийом мімічної характеристики (“Він закидає голову назад, коли говорить, і поминутно крутить вуси лівою рукою”), використовуваний потім Толстим (перепригивающие щоки князя Василя у романі “Війна й мир”). У свідомості Печорина Грушницкий розглядається як певний тип особистості, багато в чому протилежний йому самому.

І саме така розміщення сил у романі. Грушницкой, з його демонстративною розчарованістю, є карикатурою, пародією на головного героя. І ця карикатурність образа, вульгарність внутрішнього вигляду Грушницкого постійно підкреслюється в описі його зовнішності “За півгодини до балу до мене з’явився Грушницкий у повнім сяйві армійського піхотного мундира. До третього гудзика пристебнута був бронзовий ланцюжок, на якій висів подвійний лорнет; еполети неймовірної величини були загнуті догори у вигляді крилець амура; чоботи його скрипели; у лівій руці тримав він коричневі лайкові рукавички й кашкет, а правою збивав щохвилини в дрібні кучері завитої чуб”.

Якщо перший портрет Грушницкого – це докладний нарис зовнішності, поводження й характеру, то другий портрет його – це конкретне, скороминуще враження Печорина. Незважаючи на презирство, випробовуване їм до Грушницкому, ГриГорей Олександрович тут намагається бути об’єктивним. Однак варто помітити, що це не завжди вдається йому.

Грушницкий – багато в чому ще хлопчисько, що випливає моді, що бажає покрасоваться й перебуває в запалі юнацької запальності. Однак Печорин (з його знанням людської психології) начебто не зауважує цього Він розглядає Грушницкого як серйозного супротивника, тим часом останній таким не є. Чудовий у романі портрет доктори Вернера, даний також у сприйнятті Печорина. “Вернер був малий ростом, і худий, і слабшав, як дитина; одна нога в нього коротше іншої, як у Байрона; у порівнянні з тулубом голова його здавалася величезна: він стриг волосся під гребінку, і нерівності його черепа, оголені таким чином, уразили б френолога дивним сплетенням протилежних похилостей”.

Вернер акуратний, він має гарний смак: “У його одязі помітні були смак і охайність; його сухорляві, жилаві й маленькі руки красувалися в ясно-жовті рукавичках Його сюртук, краватка й жилет були постійно чорного кольору”. Вернер – скептик і матеріаліст. Як і багато медиків, він часто жартує над своїми хворими, але він не цинічний: Печорин один раз бачив, як він плакав над умираючим солдатом.

Доктор прекрасно розбирається в жіночій і чоловічій психології, однак ніколи не використовує своїх знань, на відміну від Печорина. У Вернера зла мова, його маленькі чорні очі, що проникають у думці співрозмовника, говорять про його розум і проникливість. Однак при всьому своєму скептицизмі, злому розумі Вернер – поет у житті, він добрий, шляхетний, володіє чистої, дитячій душею. При зовнішній некрасивості герой залучає шляхетністю душі, моральною чистотою, блискучим інтелектом Лєрмонтов зауважує, що жінки закохуються в таких чоловіків до божевілля, воліючи їхнє неподобство красі “самих свіжих і рожевих ендимионов”. Таким чином, портрет доктора Вернера – це також портрет-нарис, що розкриває й особливості зовнішності героя, і риси його характеру, і спосіб мислення, і поводження.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Портрет у романі Герой нашого часу Лєрмонтова М. Ю