Порівняльна характеристика Онєгіна й Печорина (передові люди XIX століття)

У віршованому вступі до роману “Євгеній Онєгін” Пушкін пише, що його добуток – плід “розуму холодних на-блюдений і серця сумних замет”. Бєлінський у своїй статті “Євгеній Оне-Гин” назвав цей добуток ” энцикло-педией росіянці життя”. І справді, у цьому романі, як у магічному крис-талле, відбилося все російське життя: і вище світло, і дрібнопомісне дво-рянство, і народ – Пушкін добре знав все суспільство початку XIX століття. У ті роки, коли поет працював над своїм самої лю-бимым добутком, йому довелося багато пережити, втратити

багатьох дру-зей, випробувати гіркоту від загибелі кращих людей Росії. На тлі картин російського життя 20-х років XIX століття показана дра-матическая доля кращих людей, пері-довой дворянської інтелігенції епохи декабристів.

Без Онєгіна був би неможливий ” Ге-Рій нашого часу” Лермонтова, пото-му що реалістичний добуток, створений Пушкіним, відкривало першу сторінку в історії великого російського роману XIX століття. Пушкіна втілив у про-раз Онєгіна багато хто з тих рис, кото-рые потім розвилися в окремих персо-нажах Лермонтова, Тургенєва, Герцена, Гончарова. Євгеній Онєгін і Печорин дуже схожі

по характері: обоє зі світло-ской середовища, одержали гарне воспита-ние. Їхня туга, нудьга й незадоволена-ность – все це властиво душам бо-леї тонким і більше розвиненим. Пушкіна пише про Онєгіна: “Нудьга чекала його на стражі, і бігала за ним вона, як тінь иль вірна дружина”. Світське суспільство, у до-тором обертався Онєгін, а потім і Печо-Рин, зіпсувало їх. Воно не вимагало глу-боких знань – досить було по-верхностного утворення, важливіше було знання французької мови й гарних манер. Євгеній, як всі, “легко мазурку танцював і кланявся невимушено”. Свої кращі роки він витрачає, як біль-шинство людей його кола, на бали, теат-ры й любовні захоплення. Такий же про-раз життя веде й Печорин.

Дуже незабаром обоє починають розуміти, що це життя порожнє, що за “зовнішньою мішурою” не коштує нічого, у світлі панує нудьга, наклеп, заздрість, люди витрачають вну-тренние сили душі на плітки й злість. Дрібна суєта, пустопорожні розмови “необхідних дурнів”, щиросердечна пус-тота роблять життя цих людей однооб-різної, зовні сліпучої, але чи-шенной внутрішнього змісту. Пра-Здность, відсутність високих інтересів опошляють їхнє існування. День по-хож на день, трудитися нема чого, впечат-лений мало, тому самі розумні й промінь-шие занедужують нудьгою, “спліном”. Своєї Батьківщини й народу вони по суті не знають. Онєгін “хотів писати, але праця завзятий йому був тошен…”, у книгах він теж не знайшов відповіді на свої питання. Євгеній розумний і міг би приносити користь суспільству, але відсутність потреби в праці є причиною того, що він не знаходить собі заняття по душі.

Від цього він і страждає, розуміючи, що верхній шар суспільства живе за рахунок рабської праці кріпаків. Кріпосне право було ганьбою царської Росії. Онєгін у селі спробував полегшити положення своїх кріпаків (“…ярем він панщини стародавньої оброком легенею замінив…”), за що був засуджений сусідами, які вважали його диваком і небезпечним “вільнодумцем”.

Печорина також багато хто не розуміють. Для того, щоб глибше розкрити харак-тер свого героя, Лермонтов поміщає його у всілякі соціальні сфе-ры, зіштовхує з найрізноманітніші-мі людьми.

Коли вийшло у світло окреме видання “Героя нашого часу”, те стало ясно, що до Лермонтова російського реалистиче-ского роману просто не було. Бєлінський указав, що “Князівна Мері” – одна з головних повістей у романі. У ній Печо-Рин розповідає пр самому себе, раскры-вает свою душу. Тут сильніше всього виявилися особливості “Героя нашого часу” як психологічного роману. У щоденнику Печорина ми знаходимо його щиру сповідь, у якій він рас-крывает свої думки й почуття, беспо-щадно бичуючи властиві йому слабості й пороки. Тут дана розгадка його харак-тера й пояснення його вчинків. Печо-Рин – жертва свого лихоліття. Характер героя складний і суперечливий. Він говорить про себе: “У мені два чоловіки: один живе, у повному змісті цього сло-ва, – іншої мислить і судить його”. У про-раз Печорина видні риси характеру самого автора, але Лермонтов був ширше й глибше свого героя. Печорин тісно пов’язаний з передовий суспільної мис-ллю, але він зараховує себе до жалюгідних по-томкам, які скитаются по землі без переконань і гордості. “Ми не здатні до більше великих жертв ні для блага людства, ні для власного счас-тья”, – говорить Печорин. Він втратив ве-ру в людей, його невір’я в ідеї, скепти-цизм і безсумнівний егоїзм – результат епохи, що наступила після 14 грудня, епохи морального розпаду, боягузтву й вульгарності того світського суспільства, у якому обертався Печорин. Основне завдання, що поставив перед собою Лермонтов, – це створення образа сучасного йому парубка. Ав-Тор ставить проблему сильної особистості, настільки несхожої на дворянське общест-в 1830-х років.

Бєлінський писав, що “Печорин – Оне-Гин нашого часу”. Роман “Герой наше-го часу” – це гіркий роздум над “історією душі людської”, душі, по-губленной “блиском оманної столи-цы”, що ится й не дружби, що знаходить, любові, щастя. Печорин – страждаючий егоїст. Про Онєгіна Бєлінський писав: “Си-лы цієї багатої натури залишилися без при-ложения: життя без змісту, а роман без кінця”. Те ж саме можна сказати й про Пе-Чорине. Порівнюючи двох героїв, він писав: “…У дорогах різниця, а результат один”. При всій різниці зовнішнього вигляду й раз-личии характерів і Онєгін, і Печорин, і Чацкий належать до галереї “зайвих людей”, для яких у навколишньому обще-стве не перебувало ні місця, ні справи.

Прагнення знайти своє місце в житті, зрозуміти “призначення велике” становить основний зміст лермонтовского роману. Чи не цього міркування займають Печо-Рина, змушують болісно шукати від-вет на питання: “Навіщо я жив?” На це мо-жет відповісти сам Лермонтов: “Бути мо-жет, мыслию небесної й силою духу переконаний, я дав би миру дарунок чудесний, а мені за те – бессмертье він…” У лірику поета й роздумах Печорина зустрічаємо ми сумне визнання того, що лю-ди – це “худі плоди, до часу з-зревшие”. Як перегукуються слова Пе-Чорина про те, що він нехтує життя, і лермонтовские слова “але долю я й мир нехтую”! В “Герої нашого часу” ми виразно чуємо голос поета, подих його часу.

Зображуючи долі своїх героїв, ти-пичные для їхнього покоління, Пушкін і Лер-Монтов протестують проти действитель-ности, що змушує людей даром розтрачувати сили.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Порівняльна характеристика Онєгіна й Печорина (передові люди XIX століття)