Порівняльна характеристика Онєгіна і Печорина(передові люди XІX століття)

У віршованому вступі до роману “Євгеній Онєгін” Пушкін пише, що його твір – плід “розуму холодних на­блюдений і серця сумних закидання”. Белинский у своїй статті “Євгеній Оне­гин” назвав цей твір “энцикло­педией російського життя”. І справді, в цьому романі, як в магічному крис­талле, відбилося усе російське життя: і вищий світ, і дрібномаєтне дво­рянство, і народ – Пушкін добре знав усе суспільство початку XІX століття.

В ті роки, коли поет працював над своїм самим лю­бимым твором, йому довелося багато пережити,

втратити багатьох дру­зей, випробувати гіркоту від загибелі кращих людей Росії. На тлі картин російського життя 20-х років XІX століття показана дра­матическая доля кращих людей, пері­довой дворянської інтелігенції епохи декабристів.

Без Онєгіна був би неможливий “Ге­рій нашого часу” Лєрмонтова, пото­му що реалістичний твір, створений Пушкіним, відкривав першу сторінку в історії великого російського роману XІX століття. Пушкін утілив в про­раз Онєгіна багато з тих рис, кото­рые потім розвинулися в окремих персо­нажах Лєрмонтова, Тургенева, Герцена, Гончарова. Євгеній Онєгін і Печорин дуже схожі

за характером : обоє зі світло­ской середовища, отримали хороше воспита­ние.

Їх туга, нудьга і незадоволений­ность – усе це властиво душам бо­леї тонким і розвиненішим. Пушкін пише про Онєгіна: “Нудьга чекала його на варті, і бігала за ним вона, як тінь або вірна дружина”. Світське товариство, в до­тором обертався Онєгін, а потім і Печо­рин, зіпсувало їх. Воно не вимагало глу­боких знань – вистачає було по­верхностного утворення, важливіше було знання французької мови і хороших манер. Євгеній, як все, “легко мазурку танцював і кланявся невимушено”.

Свої кращі роки він витрачає, як біль­шинство людей його круга, на бали, теат­ры і любовні захоплення. Такий же об­раз життя веде і Печорин.

Дуже скоро обоє починають розуміти, що це життя порожнє, що за “зовнішньою мішурою” не коштує нічого, у світлі панує нудьга, наклеп, заздрість, люди витрачають вну­тренние сили душі на плітки і злість. Дрібна метушня, пустопорожні розмови “необхідних дурнів”, душевна пус­тота роблять життя цих людей однооб­різним, зовні сліпучою, чи­але шенной внутрішнього змісту. Пра­здность, відсутність високих інтересів опошляють їх існування.

День по­хож на день, працювати немає чого, впечат­лений мало, тому найрозумніші і промінь­шие захворюють нудьгою, “спліном”. Своєї Батьківщини і народу вони по суті не знають. Онєгін “хотів писати, але праця наполеглива йому був тошен.”., у книгах він теж не знайшов відповіді на свої питання. Євгеній розумний і міг би приносити користь суспільству, але відсутність потреби в праці є причиною того, що він не знаходить собі зайняття до душі.

Від цього він і страждає, розуміючи, що верхня верства суспільства живе за рахунок рабської праці кріпаків. Кріпацтво було ганьбою царської Росії. Онєгін в селі спробував полегшити положення своїх кріпосних селян(“…ярем він панщина старовинної оброком легенею замінив.”.), за що був засуджений сусідами, які вважали його диваком і небезпечним “вільнодумцем”.

Печорина також багато хто не розуміє. Для того, щоб глибше розкрити харак­тер свого героя, Лєрмонтов поміщає його в найрізноманітніші соціальні сфе­ры, зіштовхує з самими різноманітні­мі людьми. Коли вийшло у світ окреме видання “Героя нашого часу”, то стало ясно, що до Лєрмонтова росіянина реалистиче­ского роману просто не було. Белинский вказав, що “Княжна Мери” – одна з головних повістей у романі. У ній Печо­рин розповідає про саме собі, раскры­вает свою душу. Тут найсильніше проявилися особливості “Героя нашого часу” як психологічного роману. У щоденнику Печорина ми знаходимо його щиру сповідь, в якій він рас­крывает свої думки і почуття, беспо­щадно батоживши властиві йому слабкості і вади.

Тут дана розгадка його харак­тера і пояснення його вчинків. Печо­рин – жертва свого важкого часу. Характер героя складений і суперечливий. Він говорить про себе: “В мені дві людини: один живе, в повному розумінні цього сло­ва, – інший мислить і судить його”. У про­раз Печорина видно риси вдачі самого автора, але Лєрмонтов був ширший і глибший за свого героя. Печорин тісно пов’язаний з передовий громадською мис­ллю, але він зараховує себе до жалюгідних по­томкам, які поневіряються по землі без переконань і гордості.

“Ми не здатні до більших жертв ні для блага людства, ні для власного счас­тья”, – говорить Печорин. Він втратив ве­ру в людей, його невіру в ідеї, скепти­цизм і безперечний егоїзм – результат епохи, що настала після 14 грудня, епохи морального розпаду, боягузтва і вульгарності того світського товариства, в якому обертався Печорин. Основне завдання, яке поставив перед собою Лєрмонтов, – це створення образу сучасної йому молодої людини.

Ав­тор ставить проблему сильної особи, такої несхожої на дворянське общест­в 1830-х років.

Белинский писав, що “Печорин – Оне­гин нашого часу”. Роман “Герою наше­го часу” – цей гіркий роздум над “історією душі людської”, душі, по­губленной “блиском оманливої столи­цы”, шукаючої дружби, любові, щастя, що не знаходить. Печорин – егоїст, що страждає. Про Онєгіна Белинский писав: “Сі­лы цієї багатої натури залишилися без при­ложения: життя без сенсу, а роман без кінця”. Те ж саме можна сказати і про Пе­чорине. Порівнюючи двох героїв, він писав: “…У дорогах різниця, а результат один”.

При усій різниці зовнішнього вигляду і разів­личии характерів і Онєгін, і Печорин, і Чацкий належать до галереї “зайвих людей”, для яких в тому, що оточує загально­стве не знаходилося ні місця, ні справи.

Прагнення знайти своє місце в житті, зрозуміти “призначення велике” складає основний сенс Лєрмонтовского роману. Чи не ці роздуми займають Печо­рина, примушують тяжко шукати від­вет на питання: “Навіщо я жив”? На це мо­жет відповісти сам Лєрмонтов: “Бути мо­жет, мыслию небесною і силою духу переконаний, я дав би світу дар дивовижний, а мені за те – бессмертье він.”. У ліриці поета і роздумах Печорина зустрічаємо ми сумне визнання того, що лю­ди – це “худі плоди, до часу з­що зріли”.

Як перекликаються слова Пе­чорина про те, що він зневажає життя, і Лєрмонтовские слова “але долю я і світ зневажаю”! У “Героєві нашого часу” ми виразно чуємо голос поета, дихання його часу.

Зображуючи долі своїх героїв, ти­пичные для їх покоління, Пушкін і Лер­монтов протестують проти действитель­ности, яка змушує людей дарма розтрачувати сили.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Порівняльна характеристика Онєгіна і Печорина(передові люди XІX століття)