Порив героя до волі в поемі М. Ю. Лермонтова “Мцири”
1. Ідея волі в більше ранніх поемах. 2. Сповідь Мцири. 3. Бій з барсом – кульмінація поеми. 4. Даремність спроб вирватися на волю На жаль! – за кілька мінут Між крутих і темних скель, Де я в хлоп’яцтві грав, Я б рай і вічність проміняв. М. Ю. Лермонтов Поема “Мцири” – це остання романтична поема, написана М. Ю. Лермонтовим Її задум (“написати записки молодого ченця 17-ти років”), поет виношував десять років.
Але спроби втілити ідею особистості, що рветься до волі з “задушливих келій” були початі письменником у більше ранніх
Більше того, він насмілюється полюбити дочка свого пана, за що також з’являється перед судом ченців. Рядка із цих двох поем Лермонтов згодом включив у поему “Мцири”. Навесні 1837 року, засланий на Кавказ, поет проїжджав повз станцію Мцхети, під Тифлисом. Там колись існував монастир, від якого залишилися лише руїни.
Але поступово звик, втягся в монастирські будні й прийняв постриг. Оповідання старого ченця наложился на власні міркування письменника. Можливо, ця зустріч підказала Лермонтову й назва поеми – “Мцири”, що по-грузинському означає “послушник”, “чужоземець”, “прибулець”. Відомо, що спочатку він хотів назвати поему “Бери” – по-грузинському значить чернець. Але, видимо, назва “Мцири” здалося авторові більше відповідним задуму.
Лише у двох перших розділах поеми розповідається про життя героя з того моменту, як він був привезений у монастир дитиною, до того, як знову виявився там після невдалої втечі. Вся інша поема – це сповідь Мцири, що розкриває нам його внутрішній мир, його переживання за ті три дні, що він прожив на волі. Саме ці три дні він уважає теперішнім життям, за якого він з радістю віддав би два життя, проведених у полоні: Я мало жив і жив у полоні. Таких два життя за одну, Але тільки повну тривог, Я проміняв би, якщо б міг…
Ти хочеш знати, що робив я На волі? Жив – і життя моя Без цих трьох блаженних днів Була б печальней і хмурній Неспроможної старості твоєї. Вирослий “у похмурих стінах”, юнак зберіг спогади про своє колишнє життя на батьківщині. Як сон проносяться перед ним спогади: перед його думкою з’являється батько – відважний і гордий воїн Йому чується дзенькіт батьківської кольчуги, голоси й пісні його юних сестер. Юнак зізнається, що задум побіжу дозрів у нього давно: Давним-давно задумав я Глянути на далекі поля, Довідатися, чи прекрасна земля Довідатися, для волі иль в’язниці На це світло народимося ми.
І от уночі в грозу, “у жахливу годину”, що коли тріпотять від страху ченці лежать ниц перед вівтарем і молять бога про захист, юнак тікає. Його не страшить гроза Він сп’янений волею й почуває своє споріднення із силами природи. Він довго біг, не знаючи куди, поки не вибилcя із сил. Тоді він приліг у високу траву й мовчачи лежав, слухаючи голосу звірів. Але їхні лементи не викликали в ньому страху.
Він і сам почуває себе звірами, що ховається від людей. Ранком герой прокинувся на краю вируючої прірви й на мить випробував страх Але це лише хвилинне почуття. Він уражений красою природи, що побачив немов уперше: Навкруги мене цвів божий сад; Рослин райдужне вбрання Зберігало сліди небесних сліз, И кучері виноградних лоз Вилися, красуючись меж дерев… Нудячись спрагою, юнак спускається до потоку.
І тут відбувається його зустріч із грузинкою – одна з кульмінаційних сцен поеми. Відкинувши чадру, упевнена, що серед гір ніхто її не побачить, дівчина сковзає по гірській стежці Ця зустріч так схвилювала й збентежила юнака, що він отямився лише тоді, коли дівчина вже пішла далеко. Поки вона йде до саклі, він дивиться їй вслід і любується стрункістю її стана й легкістю кроку: Вона була вуж далеко; И йшла хоч тихіше, – але легко, Струнка під ношею своєї, Як тополя, цар її полів!
Після денного відпочинку юнак спрямовується до заповітної мети – “пройти в рідну країну” і заради цього перемагає труднощі дороги й борошна голоду. Але, здавалося, сама природа, частиною якої відчуває себе подорожанин, стає на його шляху. Зайшовши в ліс, він випустить із уваги гори й збивається зі шляхи.
І от цей юнак, з очей якого навіть у дитинстві ні отчаянье, ні тілесні страждання не могли видавити ні сльозинки, падає на землю й иступленно ридає И отут зненацька в героя з’являється ворог – на галявину виходить могутній барс. І в його серці запалюється спрага боротьби. Стисши рогатий сук, він чекає напади, і хоча скажений стрибок звіра загрожує йому страшною смертю, він попереджає його вірним ударом, розсікаючи звірові чоло: И перший скажений стрибок Мені страшної смертию загрожував…
Але я його попередив. Удар мий вірний був і швидкий. Надійний сук мій, як сокира, Широке чоло його розсік… Але поранений звір ще небезпечніше, і бій закипає знову.
Барс кидається на героя: И ми, сплетясь, як пари змій, Обійнявшись міцніше двох друзів, Упали разом і в імлі Бій тривав на землі. І юнак сам почуває себе звіром, так же злим і диким, здавалося, що забили людське мовлення. Я полум’янів, верещав, як він; Начебто сам я був породжений У сімействі барсів і вовків Під свіжим пологом лісів.
І герой виходить переможцем із цієї сутички. Але, як і покладено воїнові, він віддає данину поваги поваленому ворогові: Але з торжествуючим ворогом Він зустрів смерть віч-на-віч, Як у битві треба бійцеві! Але ця перемога – останні мінути його торжества.
Вийшовши з лісу, юнак незабаром розуміє, що повернувся знову до своєї в’язниці, розуміє даремність всіх своїх надій і мріянь Він ще не хоче вірити цьому, не погоджується визнати, що всі його прагнення виявилися даремні: Я думав – це страшний сон… Раптом далекий дзвона дзенькіт Пролунав знову в тиші – И отут все ясно стало мені… І смутно зрозумів я тоді, Що мені на батьківщину сліду Не прокласти вуж ніколи. Таким чином, ми бачимо еволюцію переживань героя – від райдужних надій і захвату волею до усвідомлення неможливості відшукати шлях на батьківщину. Він розуміє, що “у в’язниці вихована квітка”, не здатна жити у квітучому саду.
Його спалить перший же промінь сонця. Це усвідомлення остаточно позбавляє героя сил. Він падає й нудиться в маренні. У такому стані його знаходять і приносять в обитель. Приносять умирати.
І справа не в тім, що він виснажений фізично. Пазурі барса нанесли йому глибокі рани. Він умирає, тому що не хоче й не може жити далі, після катастрофи всіх його надій.
Не хоче знову жити в неволі. Він просить свого вихователя перенести його в сад, де він сподівається одержати прощальний привіт з далекої батьківщини. Образ Мцири суперечливий і трагичен. Герой нестримно прагне на волю, але, що виріс у в’язниці, він не пристосований до життя на волі й ніколи не знайде шляхи на батьківщину
(2 votes, average: 4.50 out of 5)