Поетичне вираження глибокої любові до рідної мови (за поезією “О рідне слово, хто без тебе я?”)

Кожна людина, на мій погляд, яка любить свою Батьківщину, піклується про розвиток рідної мови. Це і не дивно, адже ми розуміємо, наскільки це важливо для нашого суспільства. Вірні патріоти мріють про подальший розвиток своєї країни, мріють побачити її наймогутнішою серед інших країн світу. А якщо країна не має власної мови, то гріш їй ціна. Це означає, що вона не стала державою, і, як наслідок, її ніхто не буде цінувати, ніхто у світі не буде прислухатися до її голосу Я гадаю, це дуже хвилювало видатного поета України Дмитра Павличка, тому цій темі

він присвятив багато своїх чудових, сповнених патріотизму віршів, серед яких найбільш відомим є “О рідне слово, хто без тебе я?”

Мова – це душа народу. Жити без душі неможливо, отже, жити без мови теж. Ліричний герой Павличка, навіть осліпнувши, не впав би у відчай, бо йому “лунала б мова солов’їно”: увесь невидимий для нього світ “від сяйва слова знову б заяснів”. Та найстрашнішим для ліричного героя виявляється глухота:

А глухоти не можу перенести,

Бо не вкладе ніхто в печальні жести

Шум Черемошу, співи солов’я.

Герой розуміє, що, не чуючи звуків рідної землі, він втратить

духовний зв’язок з Батьківщиною, стане відлюдьком серед людей, бо вони мають змогу відчувати чарівну мелодійність, пісенність нашої мови. Саме вона надає йому снаги жити, творити, робити добро, спілкуватися з близькими та незнайомцями, любити рідну природу, кохати свою дівчину. Недарма рідну мову називають материнською, адже вперше дитина чує її від власної неньки, всмоктує її з материнським молоком і потім несе про неї згадки як про найдорожче у світі диво. Нехай їй доведеться спілкуватися іншими мовами в інших країнах, але ніколи така людина не забуде власної, рідної мови. Ліричний герой Павличка впевнено стверджує:

Моя ти – пісня, сила і відвага,

Моє вселюдське й мамине ім’я.

Тобою палахтить душа моя,

Втишається тобою серця спрага.

Навіть власне ім’я рідною мовою звучить, як мелодійна пісня, бо змалечку його саме так вимовляли рідні материнські вуста. А миле серцю мамине наймення! Щось болісно стискається у грудях, коли чуєш його, незалежно навіть де: близько чи далеко від рідної домівки. Ось такі дива робить з нами рідна мова.

Вона прийшла до нас як до продовжувачів роду, знесилена, закривавлена, пошматована, але ще жива, бо була впевнена, що ми зможемо вдихнути у неї життя, зможемо дати їй сили і свою любов. Наші предки зберегли її для нас, гинучи в боях та у вогнищах. Ліричний герой Павличка підтверджує це:

Тебе у спадок віддали мені

Мої батьки і предки невідомі,

Що гинули за тебе на вогні.

Наша мова не повинна безслідно зникнути, адже разом з нею щезнуть наша культура, здобутки та надбання. Зникне у небуття історія, що єднала нас з нашими предками, а наших нащадків взагалі не буде. Тому настирливо наголошує ліричний герой Павличка:

Так не засни в запиленому томі,

В неткнутій коленкоровій труні –

Дзвени в моїм і правнуковім домі!

Я гадаю, що поет анітрохи не лукавить, коли з такою любов’ю пише про рідну мову. Він впевнений, що український народ не втратить гідності, не відцурається від своєї мови, а буде робити усе для того, щоб вона радувала усіх своєю мелодійністю, чарівністю і неповторністю. Бо хто ти без мови?

О рідне слово, хто без тебе я?

Німий жебрак, старцюючий бродяга,

Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,

Прах, купа жалюгідного рам’я.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Поетичне вираження глибокої любові до рідної мови (за поезією “О рідне слово, хто без тебе я?”)