Поетичне сприйняття Батьківщини в оповіданні І. О. Буніна “Антонівські яблука”

Опис рідної природи займає особливе місце у творчості І. О. Буніна. Його дитинство пройшло серед орловських лісів і полів, і краса російського краю – то яскрава, помітна, то скромна і сумна – назавжди скорила серце письменника. Оповідання “Антоновські яблука” – одне із самих ліричних і поетичних творів Буніна. Його можна назвати віршем у прозі. Досить прочитати кілька рядків, щоб перейнятися зачаруванням ранньої осені, відчути всю принадність короткої, але чудесної пори бабиного літа: “Пам’ятаю великий, весь золотий, підсохлий і поріділий сад, пам’ятаю кленові алеї, тонкий аромат опалого листя і запах антонівських яблук, запах меду і осінньої свіжості. Повітря так чисте, точно його зовсім немає, по всьому саду лунають голоси і скрип возів”. Росія з’являється у Буніна в принадності прохолодних днів, спокої полів, що дзенькають далекістю і широтою просторів. “Місцевість рівна, видно далеко. Небо легке і таке просторе й глибоке…

Навколо Розкидаються широкими косяками свіжі, пишно-зелені озимі… А в ясну далечінь тікають чітко видні телеграфні стовпи, і дроти їх, як срібні струни, сковзають по схилі ясного неба”. Письменник мав дивне і рідке чуття на фарби, тонко почував усі відтінки колірної гами. “Фарба народжує захід, світло – фарбу, а звук відновлює ряд дивно точних картин”, – писав К. Г. Паустовський.

Читаючи “Антоновські яблука”, переконуєшся в тім, наскільки вірно відзначена ця особливість бунінської прози. Немов сам відчуваєш запах яблук, житньої соломи, запашний дим багаття, гігантські тіні, що рухаються по землі. З неосяжної безлічі слів письменник безпомилково вибирає найбільш точні, сильні і мальовничі. І от перед нами картина, написана дивно яскравими і соковитими мазками: “На ранній зорі, коли ще кричать півні і по-чорному димляться хати, розгорнеш, бувало, вікно у прохолодний сад, наповнений лілуватим туманом, крізь який яскраво блищить подекуди ранкове сонце, і не стерпиш – велиш скоріше сідлати коня, а сам побіжиш умиватися на ставок. Дрібне листя майже все облетіло із прибережних лозин…”. Бунін однаково гостро і тонко бачить усе: і ранню погожу осінь, і середнєруське літо, і похмуру зиму. Російський пейзаж з його скромною соромливою красою знайшов у ньому свого співака. Дивує і захоплює прекрасне володіння словом і тонке почуття рідної мови, характерні для Буніна.

Його проза має ритм і внутрішню мелодію, як вірші і музика. “Мова Буніна проста, майже скупа, чиста і мальовнича, – писав К. Г. Паустовський. – Але разом з тим вона незвичайно багата в образному і звуковому відношеннях – від кімвального співу до дзенькоту джерельної води, від розміряної стриманості до інтонацій дивно ніжних, від легкого наспіву до біблійних викриттів, що гримлять, а від них – до чіткої, разючої мови орловських селян”. Поетичне бачення світу не вступає в оповіданні Буніна у протиріччя з життєвою реальністю. У ньому ми зустрічаємося з багатьма людьми, портрети яких написані з різкістю, що часом приголомшує силою. От проходять перед нашим поглядом селяни – “жваві дівки-однодворки”, “панські” у своїх гарних і грубих, дикунських костюмах”, “хлопчиська в білій замашній сорочці”, старі – “…високий, великий і білий як лунь”, що розорилися поміщики. “Дрібнопомісним” і їхньому життю письменник приділяє особливу увагу. Це Росія, що йде у минуле. Час цих людей проходить. Бунін з ніжною ностальгією згадує тіточку Ганну Герасимівну і її садибу. Запах яблук і липових кольорів воскрешає в його пам’яті старий будинок і сад, “останніх могікан двірського стану” – колишніх кріпаків. Будинок славився гостинністю. “І затишно почував себе гість у цьому гнізді, під бірюзовим осіннім небом!”. А яким прекрасним здається полювання в прозорі й холодні дні початку жовтня! Дуже виразний і ефектний портрет Арсенія Семеновича, у садибі якого часто бував герой оповідання. Доля цієї людини склалася трагічно, як і в багатьох дрібнопомісних, збіднілих до жебрання. Томливо течуть сірі, одноманітні будні “нескладного і безглуздого життя”, яке призначено тягнути мешканцеві “дворянського гнізда, що розоряється,”.

Але, незважаючи на те, що таке існування несе ознаки занепаду і виродження, Бунін знаходить у ньому своєрідну поезію. “Гарне і дрібнопомісне життя!” – говорить він. Досліджуючи російську дійсність, селянське і поміщицьке життя, письменник бачить те, що до нього ніхто не зауважував: подібність як способу життя, так і характерів мужика і пана: “Склад середнього дворянського життя ще й за моєї пам’яті, – нещодавно, – мав багато загального зі складом багатого мужицького життя по своїй діловитості і сільському старосвітському благополуччі”. Незважаючи на елегійність і спокій оповідання, у рядках оповідання відчувається біль за дух здичавіння і виродження, за селянську і поміщицьку Росію, що переживала період падіння, матеріального і морального. “Антоновські яблука” – це вираження глибокої і поетичної любові до своєї країни. І. О. Бунін прожив складне життя: він багато бачив, знав, працював, кохав і ненавидів, іноді помилявся, але на все життя його найбільшою і незмінною любов’ю була батьківщина – Росія.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Поетичне сприйняття Батьківщини в оповіданні І. О. Буніна “Антонівські яблука”

Categories: Шкільні твори

Links