Поетична майстерність Лесі Українки

Лесю Українку називають у народі дочкою Прометея, бо вона пройнялася творчістю Тараса Григоровича Шевченка і понесла далі естафету правди, добра і людяності. її лірика сповнена глибокої пристрасті, ніжної задушевності, щирої любові до рідної землі, навколишньої природи, до свого нескореного народу.

Драма-феєрія “Лісова пісня” – це надзвичайний твір Лесі Українки – видатної української поетеси, письменниці, філософа, драматурга. У цьому творі простежується багатство думки, поетичність образів та гармонічна єдність реальності

та фантазії. В “Лісовій пісні” Леся Українка ставить та намагається вирішити вічні питання: життя й смерті, кохання та ненависті, вірності і зради, пошуку правди, справедливості.

Однак у драмі-феєрії є дещо таке, що сьогодні звучить особливо гостро – це трагічна тема відносин людини з природою. Головні герої “Лісової пісні” – це представники людства та природи. Лукаш – простий селянин, представник людського світу. Мавка – дитина природи, лісова дівчина, яка закохується в Лукаша та йде до нього жити, залишаючи ліс, в якому пройшло все її життя, йде до нього, незважаючи на те що вся природа

проти цього. її дідусь Лісовик попереджає Мавку, що люди жорстокі, погано ставляться до природи, що вони ніколи не зможуть прийняти її за свою. Але Мавка, попри всі відмови, пішла жити до Лукаша та зазнала там лише нещастя, труднощі, горе.

Велику роль у “Лісовій пісні” відіграє природа. Ліс “реагує” на всі переживання Мавки, на її душевний стан. Мавці добре, і ліс прокидається, на деревах розпускаються бруньки; Мавці тяжко від розлуки з Лука-шем, і “…все покривається протяглим сумним вовчим виттям… Безлистий ліс ледве мріє проти попелястого неба чорною пустиною, а далі по узліссі снується розтріпаний морок”.

Ліс, з одного боку,- всеперемагаючий природний початок, і ліс,- крихкий беззахисний світ, який немов кричить: “Захисти мене, не чіпай мене! Збережи мене!” У творі ліс – це джерело творчості, краси. Не даремно дядько Лев так старанно береже старого дуба-велетня, навіть відмовляється його продати купцям. За повагу до природи, доброту, щирість його любить Мавка, поважає Лісовик:

То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі, а він нам приятель… Люблю старого. Таж якби не він, давно б уже не стало сього дуба. Лісові жителі по-різному ставляться до людей. Русалка їх просто ненавидить:

…Ой, ті люди з-під стріх солом’яних! Я їх не зношу. Я їх топлю…

Лісовик же, хоч і не має такої неприязні, знає, що серед людей бувають і гарні, але все ж таки попереджає Мавку:

…Минай людськії стежки, дитино, бо там не ходить воля,- там жура тягар свій носить. Обминай їх, доню: раз тільки ступиш – і пропала воля!

Та Мавка його не слухає, вона зачарована грою Лукаша. Вона вірить, що всі люди такі ж гарні, добрі, відкриті, ласкаві, як Лукаш. Лукаш теж закохується у Мавку, але цьому коханню не судилося бути щасливим, бо Мавка – лісова дівчина, а Лукаш – людина.

Дядько Лев високо цінить природу, шанує її, як Мавка. Він навіть померти хоче у лісі під старим дубом:

… Як буду вмирати, то прийду, як звір, до лісу,- отут під дубом хай і поховають…

У цьому творі Леся Українка говорить про те, що людина і природа – це єдине ціле, що людина повинна дбати про навколишній світ. Сьогодні, коли відроджується наша культура, духовність, наша мова, “Лісова пісня” потрібна читачеві. Вона безкрайня, як безмежна природа, поезія та краса.

Ми знаємо тепер, хто був той “людський хлопець”, що зачарував своєю грою, а далі й закохав у себе дочку лісу, ніжну красуню Мавку. То – Лукаш, син простої селянки-вдови, небіж доброго і мудрого дядька Лева. У драмі не подано передісторії життя Лукаша, бо в цьому не було потреби. Початок його життя в творі збігається з першими кроками від дитинства до юності. Він з’являється біля лісового озера одного святкового дня на ранній провесні в супроводі свого дядька. Вся істота Лукаша, як і природа навкруги, переживала ту прекрасну пору цвітіння, коли серце переповнене мріями про щастя, а весь світ здається невимовно прекрасним. Хочеться жити і славити життя. І Лукаш славить його ніжним співом сопілки, яку він щойно вирізав і змайстрував у приозерних очеретяних зарослях.

Із самого початку поетеса підкреслює неабияку музичну обдарованість юнака. Як за народною легендою перелітні птахи приносять на крилах тепло, так Лукаш своїм співом пробуджує в природі буяння життя. На спів його сопілки “спочатку на вербі та вільхах замайоріли сережки, потім береза листом залепетала. На озері розкрились лілії білі і зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп’янки”.

Духовний світ Лукаша розкривається у його портреті. “Лукаш,- пише Леся Українка,- дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий і стрункий, в очах ще є щось дитяче; обраний так само в полотняну одежу, тільки з тоншого полотна; сорочка “на випуск” мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку”.

Звернімо увагу на одну важливу психологічну деталь портрета: в очах Лукаша є щось дитяче. Це не тільки вказівка на незаплямовану буденщиною душу юнака, а й зовнішній вияв властивої йому соромливості, допитливості, надзвичайної зацікавленості в усьому. Дитяче в очах Лукаша – це життєрадісність, ніжність, потяг до всього гарного, незвичайного.

Серед інших позитивних рис вдачі Лукаша поетеса відтіняє його лагідність, щирість. Він із великою повагою ставиться до старших, вживаючи пошанну множину при звертанні, любить дядька Лева, прислухається до його мудрих повчань про те, як слід розуміти таємниці природи, “як з чим і коло чого обійтися”. У його мові немає лайливих слів або грубих виразів.

Мавка пробудила в Лукашеві найкращі порухи ніжної душі: вона заронила в його серце палку надію на спільне щастя, викликала у відповідь любов, розвила притаманну його характерові поетичність, співучість.

Але характер Лукаша не відзначався такою гармонійністю, як характер Мавки. Світлі риси його натури чергувалися з темними. Буржуазна критика робила з цього висновок про нібито природну “двоїстість” вдачі Лукаша, що в ньому, мовляв, від природи існувало “дві душі”. Але суть “двоєдушності” Лукаша не в особливостях його як людини, а в тих соціальних умовах, у яких він виховувався і які наклали на нього помітний відбиток.

Уже перша розмова Лукаша з Мавкою виявляє його нерішучість. Здивована байдужістю, з якою Лукаш говорить про вибір майбутньої дружини, Мавка запитує: “Хіба ти сам собі не знайдеш пари?” “Я, може, б і знайшов, та…”, шукає відповіді на те запитання Лукаш і замовкає. З розвитком дії недоговорене стає зрозумілим. Я знайшов би собі дружину по любові,- ніби говорить він,- але хто знає, як поставилась би до цього мати, все село. Рішучості ж стати в конфлікт із віковими звичаями і неписаними законами йому бракує.

Зустрівши Мавку і відчуваючи до неї незвичайний потяг, Лукаш, проте, не дбає, щоб та перша зустріч не була останньою, а покладається на волю обставин. Коли на оклик дядька Лева Лукаш “подається йти”, Мавка запитує його: “А вернешся?” Юнак відповідає одним лише: “Не знаю”. Таким же нерішучим виявився він і пізніше.

Лукаш намагається захистити Мавку від несправедливих докорів матері, але та спроба була нетривкою і закінчувалася його ж поступкою.

Юнак знає наперед, що мати буде “недоброю” свекрухою для Мавки, але протидіяти тому не може. Більше того, він навіть намагається виправдати ініціативу матері у доборі невістки, бо вона, мовляв, керується в цьому прагненням узяти в дім добру господиню, робітницю і помічницю, а насправді – зв’язану родинними узами безвідмовну наймичку:

Їм невістки треба, бо треба помочі – вони старі. Чужу все до роботи заставляти не випадає… Наймички – не дочки…

Якщо перед наступом матері Лукаш увесь час відступав, втрачаючи кращі свої риси, то перед наступом Килини він капітулює. Прищеплені умовностями світу власників негативні риси на якийсь час приглушили здорове моральне начало в його душі. Лукаш топче в багні буденщини свої почуття до Мавки і одружується з Килиною.

Дуже характерно, що в цей час Лукаш не тільки відвернувся від Мавки, але й відійшов від свого дядька, з яким досі не розлучався.

Лукаш не міг ужитися із світом буденщини. Вовча подоба, якої він набув у результаті свого відступництва, важка для нього. Він прагне знову стати людиною, і в цьому допомагає йому Мавка. Лукаш знову повертається до творчого життя, але повертається іншим. Тепер у його словах відчувається твердість, що викликає не тільки подив, але й страх Килини. Лукаш не зносить образливих суперечок матері й дружини; він не може далі жити в обстановці безконечних дріб’язкових сварок, образ і зневаги:

Та дайте ви мені годину чисту! Ви хочете, щоб я не тільки з хати, А з світа геть зійшов? Бігме, зійду!

Оглядаючи свій життєвий шлях, Лукаш у мріях знову повертається до Мавки, до сопілки. Навколо зима, але мрії Лукаша весняні, радісні. Його “переможний спів кохання покриває тугу”, викликає раптовий розквіт весни, як символ щастя, до якого увесь час кликала свого коханого Мавка, на шлях, на який остаточно став він в останні хвилини життя.

Трагедія Лукаша – це трагедія талановитої особистості в тяжких умовах життя.