Поет і суспільство в лірику М. Ю. Лермонтова

ПОЕТ І СУСПІЛЬСТВО В ЛІРИКУ М. Ю. ЛЕРМОНТОВА И нудно й смутно, і комусь руку подати. М. Ю. Лермонтов Михайло Юрійович Лермонтов рано усвідомив себе “обранцем” долі, “дивної” і неминуче трагичной особистістю. Він був заколотним романтиком, що мріє про гармонійний і прекрасний світ, де земне злито з небесним, духовне із природним, пластичне з музичним, без конфліктів і протиріч. Поет жадав світла, простоти й сердечності, а в сучасному йому суспільстві його всюди підстерігали обман, наклеп, порок

Його кумиром з дитинства був А. С. Пушкін, трагічна загибель якого потрясла Лермонтова. Він не міг не відгукнутися на вбивство генія, з душі, що кровоточить, поета вилився вірш “Смерть Поета”. Загинув Поет! невільник честі – Упав оклеветанный поголоскою… Дивно, але молодий і нікому ще не відомий автор зумів точно визначити причину загибелі Пушкіна й назвати щирих винуватців трагедії

Про відомо, що “Смерть Поета” – відгук на трагічну Пушкіна, але автор ніде не згадує його ім’я. І пінно починаєш розуміти – це біль і за власну П°СТбу яку Лермонтов геніально передбачав і пророчив в °Уугом своєму вірші. Ні, я не Байрон, я інший, Ще невідомий обранець, % раніше поча, скінчу рані, Ми розум небагато зробить; У моєї душу, як в океані, Надій розбитих вантаж лежить

… Хто Юрбі мої розповість Думи? Я – або Бог – або ніхто! Взагалі

тема избранничества й самітності в людському світі – самі популярні у Творчості Лермонтова. Але ця не самітність гордія, що нехтує юрбу, а страждаючої особистості, що не знаходить близької душі. Поет відзначений “печаткою” долі, але в той же час людин, що бідує в розумінні навколишніх

Йому необхідні близькі й рідні за духом люди. А Лермонтов не знаходив розуміння ні в сім’ї (“Жахлива доля батька й сина жити розно й у розлуці вмерти”), ні в любові й дружбі, ні в суспільстві. Ні, не тебе так палко я люблю, Не для мене вроди твоєї блистанъе: Люблю в тобі я минуле страданье И молодість загиблу мою. Складно бути в цьому світі самотнім, але це жереб поета, і Лермонтов несе свій хрест гордо й сдостоинством.

И нудно й смутно, і комусь руку подати В мінуту щиросердечної негоди… Желанья!., що користі дарма й вічно бажати?..

А роки проходять – всі кращі роки! Міркуючи про Росію, поет з гіркотою говорить, що слава й доблесть залишилися в минулому, його ж покоління не здатне на подвиги: зніженою й інфантильною, переляканою розправою над декабристами сподіваються якось перечекати тривожні часи, уцелеть °6ыми засобами. У навколишніх його людях немає місця творчості, Ь1тдивому пізнанню миру, дружбі й любові, тому Михайло Юрьвич знову звертається до славних сторінок історії держави, споминая перемогу над Наполеоном, здобуту “батьками”. – Так, були люди в наш час, ‘ Не те, що нинішнє плем’я: Богатирі – не ви! Гіркота автора збільшується: він теж належить до цьому “Не потужному” поколінню, не виділяючи себе, говорячи “ми”, а не “вони” Сумно я дивлюся на наше поколенье!

Його прийдешнє – иль порожньо, иль темно, Меж тим, під тягарем познанья й сомненья, У бездіяльності зостариться воно. Поет шукає точки дотику із прекрасною природою але й отут холодна безмовність, тиша й нерозуміння. Виходжу один я на дорогу; Крізь туман кременистий шлях блищить; Ніч тиха. Пустеля внемлет Богові, И зірка зі звездою говорить

Міркувати про Лермонтова непросто, він складний поет, у його творчості багато загадкового, непізнаного. Хочеться проникнути в суть авторської думки, зрозуміти його послання не тільки сучасникам, але й нащадкам. Лермонтовский стих, “облитий гіркотою й злістю”, палить і зараз. У кожній авторській строфі чується справжнє почуття болю поета

Його бажання не тільки існувати, жити, дихати, а приносити користь країні. Довкола нього ж – апатія й байдужість. Лермонтов і отут не відокремлює себе від суспільства, а з гіркотою зараховує себе до нього. Юрбою угрюмою й незабаром позабутої Над миром ми пройдемо без шуму й сліду, Не кинувши століттям ні думки плідної, Ні генієм початої праці. Бачачи й розуміючи не один наслідок що відбувається, поет кидає обвинувачення прямо в особу народу – адже його мовчання народжує беззаконня, яким користуються влада держащие.

“Прощай, немита Росія” – одне із самих загадкових створінь поета. З одного боку, це обвинувачення народу, плоть від плоті якого був поет, яким він захоплювався у віршів “Бородіно”, і одночасно щирий біль за все що відбувається, безправ’я й гноблення, покірність долі. Прощай, немита Росія, Країна рабів, країна панів, И ви, мундири блакитні, И ти, їм відданий народ. Я гадаю, про що б не писав поет, це було про його трагедію розладу із суспільством і самим собою

Тому немає в лермонлирике таких безтурботно щасливих і радісно ис-пометных рядків, як у Пушкіна. Образ полоненого лицаря, в’язня, скованого ланцюгами, раз у раз зникает у лірику поета. Як і вони, автор – невільник, але інших пий: умовностей, нерозуміння, змушеного самітності

Відчините мені темницю, Дайте мені сиянье дня… Цо вікно в’язниці високо, Двері важка із замком… Самотній я – немає відради… Мотиви самітності, нерозуміння задумів і почуттів поета, початі в лірику, будуть продовжені автором у драматичному добутку “Маскарад” і прозі – “Герой нашого часу”, але придбають більше загальний характер, чим встихотворениях.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Поет і суспільство в лірику М. Ю. Лермонтова