Поема М. Бажана “Сліпці”
Поема М. Бажана “Сліпці” друкувалася в журналі “Життя і революція” (1930-1931). Цей твір є незавершеним, оскільки було надруковано лише два розділи. Поема не має логічно побудованого сюжету, оскільки для М. Бажана важливим було висловити власне бачення порушених проблем: митець і його місце у суспільстві, філософські питання сенсу життя, творчості, служіння народові. У цьому можна вбачати відгомін літературної дискусії 1925-1928 рр., в якій М. Бажай поділяв позицію М. Хвильового. У поемі життя і творчість кобзаря є алегорією праці письменника.
Розділ перший
Події поеми відбуваються наприкінці XVIII ст., але точного датування в тексті немає, тому можна казати про умовний час. У певній хаті, подалі від людського ока, зібралися сліпі кобзарі (Середулішні, і старші, й молодші”). Це таємне
В замовклім, засмердженім кодлі Роззявилась тиша – рот мерця. Рот –
Зашкалубина хмура, Сурма товста живота, Волога й линуча рура, Що блює, ремига і ковта. Волоцюгам сліпим, крім рота, Нічого не треба. І от
Розкривсь, як діра ешафота, Двадцять один рот: – Віками ішли ми Дорогами злими, Землями злими, роками злоби. Мов на катівні, на площі й майдани, Як голови, клали сакви і торбани, Мов бунчуки, простеляли чуби.
В баюрі, у куряві, в тузі і джі, Карка зломивши, мовчки лежи І в землю, як в жертву, вгризайся! Землю і руки свої гризучи, На всіх перехрестках лежать стогиачі, Лірники – жальпики й здрайціЧ Здобич розпачлива – пил й пироги, Зелені сирітські нуджешіі шаги І вдовині чорні окрайці! На всіх перехрестях сліпа голова, Як пастку смертельну, своє розкрива Піднебіння страшне тупоїдства, Склепіння облудних жалів і скорбот, Огидою й порохом напханий рот, Зморхлий капшук безстидства. Капшука не зашморгуй –
Всихає нехай! Хай!
Дай, боже, дай За ганьбу За злобу Твоєму рабу,
Щоб смиренні були і мудрі, Во ім’я отця Трішки м’ясця, Трішки винця,
Й кожному – хоч по лахудрі!.. Споїли,
Крехтїли,
Гарчали,
Ревли, Смерділи,
Змокрілі та голі. Над черевом мокрим бундючно трясли Бородою на в’ялому волі. І воло трусилось, спадаючи з ший Схвильованими обручами. І сказав Перебендя: – Брате мій! Ти побратався із нами! Слухай, кобзарю,
Жахайсь і мовчи, І тайни почуєш многі:
На всіх перехрестях лежать лірачі, А зводяться тут лиш іга ноги! Тож м’ясо жіноче й волов’яче –
Нам! Голод і пісня
Для бидла! Нарід наготує своїм сліпакам Гори жінок та їдла. Братія лірницька,
Віщий нарід, По усгодах блукаючи,
Швендя, І скільки пісень –
Стільки мсти й зиенавид! – Так казав Перебендя.
– Збираючи сльози, серця й п’ятаки, Втулища й душі, як жертви, Блукають, мов блудні огні, сліпаки, Огні невмирущі і мертві…
– Воші ваші гаснуть,
Брехливий кобзарю, І трупи кричать по дорогах уже! Так бити ж но трупах! Я перший ударю!
Ударю? Невже не ударю?
Невже?! Я знаю, як страшно –
Цей ляпас –
Як страшно! Кричать по дорогах кородливий
Мрець! Смердять ваші тризни,
Шиють ваші брашна, Гниє огонь ваших сердець!..
Юнак доводить своє вміння грати і співати. Сліпці вже погоджуються надати йому право самостійно кобзарювати.
Старий Перебендя нерехристився:
– Ну, що ж, одклопеїший юначе,
У путь! Одклипщини справили. Ти помолився, Та й кожен із пас помолився, мабуть…
– Годі, святобливі!
Я зрозумів
Із пишних літаній,
З напучувань кожних Службу лукаву сліпих кобзарів – Щоб не тривожити ясновельможних, Шляхти, підшляхти, панів, иідианів, В холодну колоду навіки закута Ваша прокисла, проклята Славута, Баюра глухих і сліпих хуторів! Ваших колодязів заспані води – Принада й загибіль у ніч глуху! Ревіте, народи,
Конайте, народи! Із піснею легше вмирать на шляху! А я умирати не можу,
Не хочу! Смерду й рабу не зламаєте карк! Вам не фортеця –
Ваш хутір,
Фільварк, Вам не сховатись за пісню пророчу! У ваші пророцтва й дороги не вірю! Убийте! Розіпніть! Не вірую я в “отче наш” і “вірую”, В рабську покору століть! Вірую –
Не кобзою,
Вірую –
Не лірою, Вірую –
Полум’я серця і гнів Моєю непишною буде офірою Для смердів,
Для хлопів,
Для хропаків! Малою офірою,
Нікчемною жертвою, Бо десь аж на всохлому, бідпому дні Водою сліпою,
Водою мертвою Забризкано очі і серце мені! Бунти і народи!
Пожежі і воля! Як зранений пес, по дорогах повзу! Голодні роти серед голого поля Кричать про повстання, ревуть про грозу!
Ноги зламаю,
Серце розчавлю, Таки дожену вас, таки дожену, Юрмища мужні!
Конаючи, славлю Бунти і бої,
Пожарища й війну!..
Я в очі заглянув сліпцю-ненажері, Сліпий, я побачив сліпецькі серця! Кінчайся, кумедіє зганьблена ця! Ведіть до дверей мене! Двері! Де двері!..
Розділ другий
На площі в пилюці кобзарі після свого виступу сваряться за мідні гроші. Молодий кобзар запитує старого про кобзарську долю. Між ними виникає суперечка. Не погоджуючись із жебрацькою, рабською психологією старого сліпця, юнак висловлює свої думки.
– Я вчився три роки І очі склепились, зогнивши.
Отак Пішов придивлятись до світу,
Безокий Мандрований лірник, незрячий жебрак. Я бачив багато, й питаю не вперше, Востаннє?
Не знаю.
Знаю – не вперш. Ти відаєш, діду,- є всякі тверджі1,
А сумнів, певне, найбільше з твердж. Ламаюся в сумнів, як в браму обвалену, Розкопую,
Б’ю,
Вивертаю її. У кожну шпарину,
У кожну прогалину Встромляю заюшені пальці свої. Ти думаєш – так,
Засурмивши у сурми, Пройдеш крізь облоги, крізь мури й рови? Ні!
Треба в страшні і розпачливі штурми Кидати чорне ядро голови.
Маячня повсякденна,
Шугання думок, наче струмнів, Що д’звонять у скроні
Та геть одлітають у мить. Легко зломити голову –
Важко зломити сумнів, Здолати його і на горло йому наступить. Порожнеча вирує так боляче й глухо.
Шалій ти! Кругойдуче вагання засмоктує трупики душ! Здолати! Продертись! Пробитися! Вийти! Як муж, а не мученик…
Чуєш? –
Як муж! Відповідай, перехожий!.. Невже безсоромно й довічно По торжищу людському сумнів тягтиму я свій?!
Висловивши подібні міркування, юнак сказав старому, що краще загинути в бурях, ніж під парканом. Вони розсварилися і молодий пішов сам.
І озвався старий, тишину перемігши: – Вставай, поводирю!
А йди-по сюди! Блукають базаром примари непевні, Пахощі, спогади й тіні самі. Чекають на нас у базарній харчевні, У тихій і теплій, веселій корчмі. Послухай мене, нерозумний нетяго, Послухай, дитино, старого сліпця: Людині дано найутішніше благо – Вслухатися в людські спокійні серця… Ходім, поводирю!..
Як ставиться поет до собору в однойменній поезії?. Проаналізуйте порівняння і метафори поезії “Собор”. Чий образ є центральним в поемі “Гофманова ніч”? В якому оточенні змальовується і з ким порівнюється головний персонаж поеми “Гофманова ніч”? У чому ви вбачаєте роздвоєність головного персонажа поеми “Гофманова ніч”? Як змальовано бенкет кобзарів у поемі “Сліпці”? Чому? За допомогою яких художніх засобів? У чому полягає конфлікт між молодим кобзарем і рештою товариства? Які погляди висловлює молодий сліпець? Що йому не подобається в поглядах і поведінці кобзарів?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)