Пігмаліон Б. Шоу зразок “драми-дискусії”

“Заради мистецтва як такого я не написав би жодного рядка”, – так висловив своє ставлення до творчості Джордж Бернард Шоу. Тим паче, що драматургом він став майже випадково, під впливом зустрічі й бесіди з відомим на той час театральним критиком Вільямом Арчером. Метр зацікавився молодою людиною, яка водночас вивчала “Капітал” К. Маркса і партитуру опери Вагнера. Зійшлися на тому, що сучасних п’єс нема і треба власноруч виправляти становище. І Шоу написав 56 драматичних творів, різних за жанром.
Шоу мріяв про театр філософів,

де б усі учасники дійства по обидва боки рампи володіли вмінням в усьому дійти самої суті окремих явищ. Так він заклав підвалини сучасного реалістичного інтелектуального театру.
Найбільш відомим твором драматурга є “роман у 5 актах” “Пігмаліон” Згадуючи відомий міф про скульптора, який силою кохання зміг оживити статую, створену ним, Шоу жодного разу не натякнув на кохання Елізи і Генрі, його цікавлять інші речі й інші можливості людини.
Парадоксальний автор, замість нової версії старої казки про силу почуттів, створює гімн безмежним можливостям розуму людини.
Замазура Еліза виявляється
напрочуд талановитою людиною, із соціальних причин відокремленою від знань і побутової культури. Вивчаючи літературну англійську мову, вона відкриває перед собою безмежні обрії нового життя. її перший вихід у світ виявився невдалим саме через те, що виправлення фонетики не означає виправлення мови. Коли вона титанічним зусиллям опановує весь масив тогочасної культури, її другий вихід у світ виявився тріумфальним. Вона не просто розмовляла або поводилась краще від природжених леді, вона справді стала особистістю, якою повинна бути справжня аристократка духу.
Щось подібне відбувається і з її батечком, копачем і сміттярем, який справді виявився “найоригінальнішим моралістом сучасної Англії”.
Не менш розумною постає перед нами місіс Пірс, яка одна змогла передбачити драматичні, якщо не трагічні наслідки нерозумного парі двох джентльменів.
Та й самий експеримент є дискусією між традиційними поглядами джентльмена (“Вона не здатна ясно розуміти бодай що… Більше ви із неї не вичавите! У-аааа-у!..) і самооцінкою людини з вулиці (“і які у всіх людей почуття, такі й у мене”). Причому у цьому диспуті переможницею виявляється людина з народу, а не професор фонетики з вищого кола.
Але ця перемога не стає остаточною: незважаючи на її таланти, вона не має місця у тогочасній Англії.
Шоу дуже часто залишав свої історії незавершеними, даючи змогу глядачам продовжувати думати, непокоїтися за долі улюблених героїв – і власні також.
“Відкритий фінал” п’єси Шоу підводить глядача до думки, що дискусія не закінчена, що фінал попереду.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Пігмаліон Б. Шоу зразок “драми-дискусії”