ПЕРРО, Шарль

(1628 – 1703)

ПЕРРО, Шарль (Perrault, Charles – 12.01.1628, Париж – 16.05.1703, там само) – французький письменник.

Перро – член Французької академії із 1671 р. Народився в сім’ї чиновника, здобув юридичну освіту, став відомим королівським чиновником.

Перший твір Перро – пародійна поема “Стіни Трої, або Походження бурлеску” (“Les murs de Troye ou l’Origine du burlesque”) – з’явився 1653 p. До віршованого бурлеску та сатири він звертався і згодом (сатира “Апологія жінок” – “Apologie des femmes”, 1694).

Перро вступив у полеміку з естетичних питань з найвизначнішим теоретиком французького класицизму Н. Буало-Депрео. У 1687 р. Перро прочитав у Академії свою поему “Час Людовіка Великого” (“he Siecle de Louis le Grand”). У поемі, у точній відповідності до вказівок Буало, дійсність прикрашалася у світлі ідеалу; царювання Людовіка XIV, яке саме в цей час прийшло до глибокого занепаду, зображалося найпрекраснішим і найдосконалішим за всю історію. Але Перро дозволив собі піти ще далі. Він стверджував, що новий час нічим не гірший за античність, “нові” люди не поступаються “давнім” ані в науках, ані в мистецтві, ані в ремеслах. Навколо поеми зав’язалася суперечка, яку назвали “суперечкою давніх і нових”. “Давніх” очолив Буало, а “нових” – Перро. Відповідаючи на критику з боку противників, Перро видав у 1688-1697 pp. чотиритомний трактат

“Порівняння давніх і нових у питаннях мистецтва і наук” (“Paralleles des Anciens et des Modernes en ce qui regarde les arts et les sciences”). У ньому автор стверджує, що в літературі, як і в житті, існує прогрес, тому немає необхідності спиратися на авторитет давніх, на античне мистецтво, створюючи мистецтво нового часу. Торкаючись у другому томі (1691) античних казок, Перро написав знаменну фразу: “Мілетські оповідання” настільки дитячі, що забагато честі протиставляти їх нашим “Казкам матінки Гуски” або “Про ослячу шкуру”.

Перро звернувся до жанру казки, аби від теорії перейти до практичного доведення власної думки. У 1691 р. він анонімно опублікував казку “Грізельда” (“Grkslde”). Казка є обробкою новели Дж. Боккаччо, яка завершує “Декамерон” (10-та новела X дня). Вона написана віршами, у ній П. не пориває з принципом правдоподібності, чарівної фантастики тут ще немає, як немає й колориту національної фольклорної традиції. Казка має занадто салонно-аристократичний характер. Це й не дивно: популярність казок в аристократичних салонах мадам Д’Онуа, мадемуазель Л. де Віллодон, герцогинь та графинь другої половини XVII ст. забезпечила цьому жанру подальшу щасливу літературну долю.

Через три роки Перро опублікував “Кумедні бажання” – віршовану повістину на кшталт середньовічних фабліо. Очевидно, він продовжував шукати свій жанр, свій підхід до дійсності та мистецтва. У тому самому 1694 р. з’явилася казка “Осляча шкура” (“Peau d’ane”). Вона теж написана віршами, витримана в дусі віршованих новел, але її сюжет уже взятий з народної казки, широко розповсюдженої тоді у Франції. Хоча фантастичного у казці майже нічого немає, проте в ній з’являються феї, що порушує класицистичний принцип правдоподібності.

Видаючи свої віршовані казки 1695 р., Перро у передмові писав, що вони стоять вище за античні, тому що, на відміну від останніх, містять моральні напучення. Критикуючи античні казки, він зауважував: “Не такими є казки, створені нашими предками для своїх дітей, – вони розповідали їх не з такою витонченістю та прикрасами, якими греки та римляни прикрасили свої міфи; вони завжди вельми турбувалися про те, аби їхні казки містили в собі похвальну та повчальну мораль. Повсюди у них чеснота ви-нагороджена і гріх покараний. Усі вони прагнуть показати, як вигідно бути чесним, терплячим, тверезомислячим, працелюбним, слухняним і яке зло спіткає тих, котрі не є такими”.

Казка “Спляча красуня”, опублікована анонімно в журналі “Галантний Меркурій” (1696), вперше повною мірою втілила головні риси нового типу казки. Вона написана прозою, до неї долучена віршована мораль. Прозаїчна частина може бути адресована дітям, мораль – лише дорослим, причому моральні уроки не позбавлені грайливості та іронії. У казці фантастика із другорядного елемента перетворюється у провідний, що зазначено вже в назві (“La Belle au bois dormant”, дослівний переклад – “Красуня у сплячому лісі”). Однак фантастика позбавлена простонародної наївності, забарвлена витонченою іронією. Так, майже на кшталт “Золотого горн-ця” Є. Т. А. Гофмана описані феї на початку казки.

Час і простір у казках Перро мають умовно-казковий характер. Лише “Спляча красуня” містить певні часові орієнтири. Перро пише: “Принц допоміг принцесі підвестися, адже вона була вже одягнена і дуже розкішно, але остерігся їй сказати, що сукня в неї, як у її бабусі, і що в неї високий комір, які носили за короля Генріха IV…” Якщо згадати, що Генріх IV правив на рубежі XVI-XVII ст., а принцеса спала сто років, то з’ясується, що дія в казці відбувається у ту саму мить, коли вона пишеться, у кінці XVII ст. Так Перро відверто поєднує світ казки і світ сучасної йому дійсності.

У “Сплячій красуні” письменник порушує єдність сюжетного розвитку: після історії про пробудження принцеси йде лише зовнішньо з нею пов’язана історія переслідування принцеси та її дітей свекрухою. Характерно, що у фольклорі ці мотиви рідко зустрічаються разом. Тим очевиднішим стає прагнення Перро порушити ще один непорушний закон класицистичної естетики.

Всесвітньо відомі “Казки” Перро вперше вийшли друком у 1697 р. одночасно у Парижі та Гаазі під назвою “Казки моєї матінки Гуски, або Історії та кажи давніх часів з моральними напученнями”. До збірки увійшли казки в прозі: “Спляча красуня”, “Червона Шапочка” (“Le Petit Chaperon rouge”), “Синя Борода” (“Barbe-Bleue”), “Кіт у чоботях” (“Chatbotte”), “Феї” (“Les fees”), “Попелюшка, або Соболиний черевичок”(“Cendrillon”), “Ріке з чубчиком” (“Riquet a la houppe”), “Хлопчик-мізинчик ” (“Le Petit Poucet”).

Справді, у фольклорі французького та інших європейських народів можна зустріти казкові сюжети, які дуже нагадують твори Перро. Так, сюжет “Сплячої красуні” виявлений у французькому, німецькому, італійському, португальському, грецькому, арабському, українському, білоруському фольклорі, а його найдавніший запис виявлений у тексті давньофранцузького рицарського роману “Персефорест” (XIV ст.). Є аналогічна казка у збірці казок Дж. Б. Базіле “Пентамерон” (1634-1636). У Базіле, а також у його попередника Дж. Ф. Страпароли у збірці “Приємні ночі” (1550-1553) є запис казки про кота у чоботях. Базіле записав і сюжет про Попелюшку.

Однак є випадки, коли “Казки” Перро виявляються найдавнішим джерелом тексту – це, приміром, казка “Червона Шапочка”. Можливо, що саме від Перро ці сюжети потрапили у фольклор (у фольклорі наступних століть вони стали дуже поширеними), причому фольклорна обробка іноді значно відрізняється від першоджерела. Так, у Перро історія Червоної Шапочки закінчується печально:

“- Бабусю, та які ж у вас великі зуби!

– А це, щоби тебе з’їсти!

І з цими словами злий вовк кинувся на Червону Шапочку і з’їв її”.

У народній традиції фінал казки щасливий: з’являються мисливці, які рятують Червону Шапочку та її бабусю.

Прибічники міфологічної школи вбачали в казках Перро приховану фольклорну символіку: Спляча красуня – умираюча та воскресаюча природа; Червона Шапочка – зоря, яку знищує Сонце (вовк), чи Травнева королева, тоді як вовк уособлює зиму; історія дружин Синьої Бороди пов’язується з обрядом посвячення дівчат у таїнства шлюбу; історія Кота в чоботях відтворює обряд посадження на трон; сюжет “Фей” пов’язаний зі святкуванням Нового року; указках “Ріке з чубчиком” і “Хлопчик-мізинчик” виявляються сліди обряду ініціації. Ось як П. Сентів пояснював зміст “Попелюшки”: Попелюшка – це “Королева попелу”, яка уособлює прихід весни і весняний карнавал; мачуха – це старий рік, а її доньки – січень і лютий (довесняні місяці нового року); костюм Попелюшки, її карета, її слуги мають ритуально-карнавальний характер.

Міфологічне трактування казок становить певний інтерес, але воно не враховує, що Перро, найімовірніше, навіть не підозрював про можливість подібного витлумачення його творів. Якщо у тих фольклорних джерелах, на які він спирався, справді можуть бути зафіксовані у зміненому казково-символічному вигляді давні обряди і вірування, то в часи П. придворні кола, для яких створювалися казки, зовсім інакше сприймали світ. Казки Перро мають фольклорні витоки, але літературну природу; вони з’явилися у період гострої естетичної боротьби і стали її важливим аргументом.

Боротьба “давніх” і “нових” спричинила моду на казки. У 1696 р. Л. де Віллодон опублікувала свою казку “Спритна принцеса, або Пригоди Гострушки”. Через два роки графиня Д’Онуа видала чотиритомне зібрання казок “Нові казки, або Феї у моді”, а також “Казки фей”.

У 1700 р. Буало визнав слушність “нових”. Естетичну суперечку виграв Перро та його соратники. Але “Казки” Перро не втратили свого чару після того, як картина літературного життя змінилася. Чим це пояснити? Казки Перро просякнуті гуманізмом, вірою у кращі властивості людської природи. Любов у них ідеальна, дружба та відданість постають невід’ємними якостями добрих і чесних людей. Характерне для Перро пов’язування своєї віри в людину з дітьми (Хлопчик-мізинчик), з тими, хто бідний (господар Кота у чоботях), хто обділений красою (Ріке з чубчиком). У “Попелюшці” Перро створив міф про перетворення бідної та непоказної, але працелюбної дівчини у прекрасну принцесу. Для XVII ст. цей казковий мотив був дуже демократичним. Згодом “міф Попелюшки” став типовим стереотипом культури, відокремившись від казки П. У казці ж від нього віє душевним здоров’ям, чистотою, високою людяністю.

Казки Перро справили вплив на розвиток казкової традиції (бр. В. і Я. Грімм, Л. Тік, Г. К. Андерсен) і ввійшли у золотий фонд дитячої літератури. Сюжети казок Перро відобразились у музиці: лірично-комедійна опера “Попелюшка” Дж. Россіні, опера Б. Бартока на сюжет казки “Синя Борода” – “Замок герцога Синьої Бороди”; балет С. Прокоф’єва “Попелюшка” й ін.

Українською мовою всі казки Перро переклав Р. Терещенко.

В. Луков


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

ПЕРРО, Шарль

Categories: Біографії

Links