Переказ “Соляріс” – Сни

Оскільки Океан ніяк не реагував на наш експеримент, ми змушені були його повторити через шість днів, причому станція, яка досі непорушно висіла на перетині сорок третьої паралелі зі сто шістнадцятим меридіаном, попливла, зберігаючи чотирьохсотметрову висоту над Океаном, у південному напрямку, де, як показували радарні датчики та радіограми сателоїда, активність плазми значно зросла.

Дві доби змодульований моєю енцефалограмою пучок рентгенівських променів завдавав з інтервалами в кілька годин невидимі удари по майже зовсім гладенькій поверхні Океану. […],

Минуло ще дві доби, й експеримент було повторено востаннє, рентгенівські уколи охопили висе доволі велику частину драглистого Океану, на півдні забовваніли, чітко видні нам з висоти, хоч вони були на відстані трьохсот кілометрів, Арреніди – кряж із шести скелястих, ніби вкритих льодовиками верховин; та насправді це був наліт органічного походження, який свідчив про те, що утворення було колись дном Океану.

Снаут, як і Сарторіус, раптом кудись зник, і я ніяк не міг з ним зв’язатися, -, його відеофон на радіостанції не відповідав на жоден мій виклик. Звичайно, рухом станції хтось керував, але я не можу сказати, хто саме, бо мене те, хоч як це дивно, просто не цікавило. Байдуже було мені й до того, що Океан зовсім не реагував на експеримент; тож через два чи три дні я майже перестав очікувати

чи боятись якоїсь його реакції та й взагалі забув і про Океан, і про експеримент. Цілими днями я просиджував або в бібліотеці, або в кімнаті разом з Гері, яка снувала за мною, наче тінь. Я бачив, що наші справи кепські й що такий стан апатичної непевності не може тривати вічно. Треба було якось подолати його, щось змінити в наших взаєминах, але я відкидав навіть саму думку про це й не здатен був на щось відважитись. Я не можу пояснити цього точніше, однак мені здавалося, що все на станції, В особливо наші з Гері стосунки, перебуває в стані надзвичайно нестійкої рівноваги й може враз розпастися, досить тільки його торкнути. Чому? Не знаю. Найдивніше було те, що й Гері відчувала щось подібне, принаймні в якійсь мірі. […]

А дні – однакові, якісь немовби збляклі й сповнені нудної нехоті до всього – тяглися мляво, викликаючи безмежну байдужість; я боявся тільки ночей, однак не знав, як від них урятуватись. Я намагався не спати, як Гері, котра взагалі не відчувала потреби в сні, цілував і пестив її, розуміючи, що справа тут зараз зовсім не в ній і не в мені, що просто все це я роблю із страху заснути. Хоч я й не прохопився перед нею про свої жахні кошмари жодним словом, вона, мабуть, про щось здогадувалася, бо в її покірності я відчував глибоку образу, але нічого не міг удіяти. Я вже казав, що за весь цей час не бачився ні зі Снаутом, ні з Сарторіусом. Щоправда, Снаут раз у кілька днів давав про себе знати – іноді запискою, а частіше викликом по телефону. Цікавився, чи не помітив я якогось нового явища, якоїсь зміни, чогось такого, що можна було б витлумачити як реакцію на стільки разів повторений експеримент. Я відповідав, що не помітив, і сам ставив йому таке саме запитання. Снаут тільки заперечливо хитав головою у глибині екрана.

На п’ятнадцятий день після припинення експериментів я прокинувся раніше, ніж звичайно, такий змучений кошмарами, неначе щойно прийшов до тями після глибокої непритомності, викликаної наркозом. Крізь відслонений ілюмінатор падали перші промені червоного сонця. Смуга пурпурового вогню перетинала гладінь Океану, і його мертва досі поверхня почала поступово каламутніти, її чорнота враз поблякла, ніби її повив легкий туман, хоч насправді він був досить густий. Подекуди в ньому виникали осереддя хвилювання, і поступово невиразний рух охопив весь видимий простір. Чорнота зникла зовсім, заслонена ясно-рожевими на гребенях хвиль і перлово-брунатними в западинах плівками. Спочатку барви чергувалися, створюючи з цього дивного океанського покриву довгі лави хвиль, немовби застиглих під час свого коливання, потім усе перемішалось, й Океан укрився пухирчатою піною, величезні клапті якої здіймалися вгору і під самою станцією, і довкола неї. З усіх боків у руде, порожнє небо одночасно злітали перетинчастокрилі брили піни, зовсім не схожі на хмари, з кулястими наростами на краях. Ті, які горизонтальними смугами заслоняли сонячний диск, що низько палав над обрієм, видавалися чорними, мов смола, інші, ті, що були ближче до сонця, залежно від кута, під яким їх освітлювало проміння сходу, руділи, спалахували вишневими, малиновими відблисками. Процес цей тривав, і здавалося, що Океан лущиться, скидаючи з себе криваві шари, то оголюючи свою чорну поверхню, то ховаючи її під новим нальотом стужавілої піни. Деякі з цих утворень злітали вгору зовсім близько, зразу ж за ілюмінаторами, всього за кілька метрів від них, а одне навіть ковзнуло своєю шовковистою поверхнею по склу, тимчасом як інші рої, ті, що злетіли першими, вже ледве виднілися далеко в небі, мов зграйка розпорошених птахів, і прозорою хмаркою танули в зеніті.

Станція непорушно застигла на одному місці й провисіла так близько трьох годин, а це незвичайне видовище усе ще тривало. Нарешті, коли сонце сіло вже за обрій, а Океан під нами огорнула пітьма, міріади тонких рожевуватих силуетів нескінченними низками почали щоряп вище підійматися в небо, наче ковзали по невидимих струнах, непорушні, невагомі, і це величне вознесіння пошарпаних крил тривало доти, аж поки все оповила цілковита темрява.

Це вражаюче своїм спокійним розмахом явище приголомшило Гері, але я не міг їй його пояснити, для мене, соляриста, воно було таке ж нове й незрозуміле, як і для неї. А втім, не зареєстровані щв в жодному каталозі форми й утворення можна спостерігати на Солярісі дві-чі-тричі на рік, а як пощастить, то навіть і частіше.

На другу ніч приблизно за годину до сходу голубого сонця, ми стали свідками ще одного феномена – Океан фосфорував. Спершу подекуди на його невидимій у темряві поверхні з’явилися плями світла, а точніше, тьмяне, білясте, розпливчасте світіння. Ці плями рухалися в ритмі з хвилями. Вони зливалися й розширювались, і нарешті примарне сяйво досягло лінії обрію. Інтенсивність світіння наростала протягом приблизно п’ятнадцяти хвилин; потім це явище припинилося, причому в досить дивний спосіб: Океан почав згасати, з заходу насувався фронт темряви завширшки, мабуть, у кілька сотень миль; коли він досяг станції й поминув її, стало видно ту частину Океану, яка ще фосфорувала, наче заграва, що весь час віддалялася на схід і підіймалася аж до хмар. Досягши самісінького обрію, заграва стала схожою на велетенське полярне сяйво й за хвилину зникла. Коли незабаром зійшло сонце, навсібіч знову простягалася порожня, мертва пустеля, ледь позначена зморшками хвиль, які метали ртутні відблиски в ілюмінатори станції. Фосфорування Океану описувалося вже не раз; здебільшого його спостерігали перед виникненням асйметріад, а взагалі це було типовою ознакою локального посилення активності плазми. Однак протягом наступних двох тижнів ні на станції, ні поза її межами нічого не сталося. Тільки якось серед ночі я почув далекий крик,’незвичайно високий, різкий і протяжний, наче посилений нелюдський плач, що долинав нізвідки й воднораз з усіх боків, і вихоплений зненацька з кошмару, я довго лежав, дослухаючись, не зовсім певен, чи все це мені не сниться. Напередодні з лабораторії, частково розташованої над нашою кімнатою, доносилися приглушені звуки, немовби там пересували щось важке, якусь апаратуру, чи що; мені здалося, що крик теж долинає згори, тільки незрозуміло було, як він проходить через звуконепроникне перекриття, яке відокремлювало обидва яруси. Цей крик агонії не стихав майже півгодини. Мокрий від ноту, я хотів уже кинутись у нестямі нагору – нерви мої не витримували. Та крик нарешті урвався, і знову почулось, як у лабораторії пересували щось важке. […]

Через два дні, ввечері, коли ми з Гері сиділи в маленькій кухні, несподівано увійшов Снаут. [,..]

– Знаєш, що хоче зробити Сарторіус? Він хоче покарати його, цей Океан, хоче примусити його закричати всіма горами зразу… […]

Я мовчав. Снаут хитався дедалі дужче. Сльози котилися по його щоках і. капали на костюм.

– Хто це зробив? Хто це з нами зробив? Гібарян? Гізе? Ейнштейн?

Платон? Усі вони були злочинці! Подумай-бо сам: у ракеті людина може

Інути, як бульбашка, або задубнути, або спектися, або так швидко

.пііти кров’ю, що навіть і зойкнути не встигне, а потім тільки її кісточ-і. п стукотітимуть об метал, обертаючись на ньютонівських орбітах І поправкою Ейнштейна у цих наших брязкальцях прогресу! І ми – охоче вперед, бо це славний шлях! І ось ми прийшли й сидимо в цих плітках, над цими тарілками, серед безсмертних посудомийок, з почтом вірних шаф і відданих клозетів, ми здійснили наші мрії… поглянь, Кельвін. Якби я не був п’яний, то не варнякав би такого, але, зрештою, хтось повинен це сказати. Хтось, зрештою, повинен, правда ж? Ти, наївне дитя, сидиш тут, на цій бойні, й заростаєш щетиною… !! чиєї вини? Шукай сам відповідь…

Він поволі повернувся і вийшов, схопившись на порозі за двері, щоб не впасти; а потім його кроки’ ще довго відлунювали у коридорі. Я уникав погляду Гері, але зненацька наші очі. зустрілися. Я хотів підійти до неї, обняти, погладити її волосся, проте не зміг. Не зміг…

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Переказ “Соляріс” – Сни