Переказ “Соляріс” – Ми звичайні

Уранці, коли я прокинувся свіжий і відпочилий, експеримент видався мені дрібницею; я не розумів, як міг надавати йому такої ваги. Те, що Гері доведеться піти зі мною до лабораторії, теж мало хвилювало мене. Всі її зусилля перебороти себе зводилися нанівець, коли я на кілька хвилин виходив з кімнати, отож я відмовився від подальших “•проб залишати її одну, хоч вона й наполягала (пропонувала навіть, щоб я її десь замкнув). Я порадив їй узяти з собою якусь книжку.

Більше, ніж сама процедура, мене цікавило, що я побачу в лабораторії. Крім досить

великих прогалин на стелажах і в шафах з лабораторним посудом (у деяких з них бракувало скла, а скляна плита одних дверцят була в зірчастих тріщинах, немов тут нещодавно точилася боротьба, і її сліди поквапливо, хоч і старанно, ліквідували), у цьому великому біло-голубому залі не було нічого прикметного. Снаут, вовту-;шчись з апаратурою, поводився на диво стримано; появу Гері він сприйняв як щось цілком нормальне й ледь вклонився їй здалеку.

Коли він протирав мені скроні й чоло фізіологічним розчином, прийшов Сарторіус. Він проткнувсь у маленькі двері звідкись із темряви. І [а ньому був білий халат і чорний

антирадіаційний фартух, який сягав йому майже до кісточок. Діловитий, енергійний, Сарторіуе привітався зі мною так, немовби ми були співробітники великого земного інституту й розсталися тільки вчора. Лише тепер я помітив, що мертвого виразу його обличчю надають контактні лінзи, які він носив замість окулярів.

Схрестивши руки на грудях, він дивився, як Снаут прибинтовує до моєї голови електроди, формуючи на ній щось на зразок чалми. Кілька разів він обвів очима весь зал, ніби не помічаючи Гері, яка сиділа на маленькому табуреті під стіною скулена і вдавала, що читає книжку. Коли Снаут відійшов від мого крісла, я повернув голову, обтяжену металом і проводами, щоб побачити, як він умикатиме апаратуру, але Сарторіус несподівано підняв руку й уривчасто заявив:

– Докторе Кельвін! Прошу хвилинку вашої уваги й зосереджено

Сті. Я не збираюся вам щось нав’язувати, бо це нічого не дало б, але ви

Не повинні думати про себе, про мене, про колегу Снаута, взагалі про будь-що, щоб виключити випадковість окремих індивідуальностей і зосередитися на ділі, заради якого ми сюди прибули. Земля і Соля-ріс, покоління дослідників, які становлять одне ціле, хоч життя кожної людини має свій початок і кінець, наша наполегливість у прагненні налагодити інтелектуальний контакт, історичний шлях, пройдений людством, упевненість у тому, що його буде продовжено в майбутньому, готовність піти на будь-які жертви й здолати будь-які труднощі, готовність підпорядкувати всі особисті почуття нашій місії – ось теми, які повинні цілком заполонити вашу свідомість. Щоправда, виникнення асоціацій не залежить повністю від вашої волі, але те, що ви перебуваєте тут, усе-таки підтверджує слушність послідовності, яку я визначив. Якщо у вас не буде певності, що ви впоралися з завданням, прошу повідомити нас про це, і колега Снаут повторить запис. Часу у нас досить…

Останні слова він вимовив з блідою, холодною усмішкою на устах, не спускаючи, однак, з мене пильного погляду.

У мені все переверталося від потоку цих фраз, виголошених з такою серйозністю й значущістю. На щастя, Снаут перервав паузу, яка надто затяглася.

– Можна, Крісе? – недбало й трохи фамільярно запитав він, спер

Шись ліктем на високий пульт електроенцефалографа, неначе то була

Спинка звичайнісінького стільця.

На мить забув геть про все; в мені раптово спалахнула впевненість, що ці двоє, вже неживих, безмежно маленьких, обернених на жменьку праху людей здолали все, що випало на їхню долю, і відчуття спокою, вщерть виповнивши мене після цього відкриття, розвіяло безформний натовп, який оточував сіру арену в німому очікуванні моєї поразки. Тієї ж миті клацнула вимкнена апаратура, і штучне світло вдарило мені в очі. Я зажмурився. Сарторіус стояв у тій самій позі, пильно дивлячись на мене; Снаут, повернувшись до нього спиною, вовтузився біля апарата, ніби навмисне човгаючи сандалями, які спадали йому з ніг.

Далі експеримент провадився за межами лабораторії. Я бачив, як Онаут і Сарторіус підійшли до пультів управління під стіною і привели в рух апаратуру. Струм басовито загув в обмотках котушок під становою підлогою. А потім тільки вогники на вертикальних засклених грубках індикаторів побігли вниз, показуючи, що великий тубус рентгенівської установки опускається у вертикальну шахту, щоб зупинитися в її відкритій горловині. Вогники застигли на найнижчих поділках шкали, й Снаут почав збільшувати напругу, поки стрілки, а точніше, білі смужки, що правили за них, зробили, хитнувшись, півоберта праворуч. Гудіння струму стало ледве чутним, нічого більше не відбувалося, бобіни з плівкою оберталися під кожухом, так ідо їх теж не було видно, лічильник метражу тихенько цокав, наче годинниковий механізм.

Гері дивилася понад книжкою то на мене, то на Снаута й Сарторіу-са. Я підійшов до неї. Вона запитально глянула на мене. Експеримент уже закінчувався, Сарторіус повільно підійшов до невеликої конусної головки апарата.

– Ходімо?.. – самими лише губами запитала Гері.

Я кивнув. Вона підвелася Ні з ким не прощаючись – мені здавалося, що прощатись недоречно – я пройшов повз Сарторіуса.

За ілюмінаторами верхнього коридора, ідо були високо вгорі, палала напрочуд гарна заграва. Це була не звичайна, похмура, криваво-червона заграва, а всі відтінки оповитого серпанком, усипаного срібним пилом рожевого кольору. Важка, безладно збрижена чорнота безмежної рівнини Океану, здавалося, відповідала на це ніжне сяяння брунатно-фіолетовим, м’яким полиском. Тільки в самісінькому зеніті небо все ще залишалося яро-рудим.

Я раптом зупинився посередині нижнього коридора. Мені страшно було навіть подумати про те, що ми знову, наче в тюремній камері, замкнемося в своїй кімнаті, з якої видно тільки Океан.

Я відчував, що з учорашнього дня між нами виникла якась тріщина, і розумів, що повинен бути бодай трохи чуйнішим до Гері, але мене раптом пойняла цілковита апатія, […]

При всьому хаосі й при всій безнадії, що оточувала нас, пережите протягом кільканадцятьох днів, безперечно, допомогло нам розібратися в низці головних проблем, які роками викликами безплідні суперечки й на спроби розв’язання яких було змарновано море чорнила.

У тому, чи жива істота Океан, тепер міг сумніватися хіба що хтось упертий і схильний до парадоксів. Але заперечувати наявність у нього психіки, – байдуже, що розумілося під цим словом, – було вже неможливо. Те, що Океан дуже добре помічає нашу присутність над собою, стало очевидним… Вже саме це твердження перекреслювало цілий напрям у соляристиці, прихильники якого проголошували Океан “світом у собі”, “життям у собі”, вважаючи, що внаслідок повторного відмирання він позбувся властивих йому колись органів чуття й через тв нічого не знає про існування зовнішніх явищ та об’єктів; що він зосереджений лише на круговерті гігантських течій мислення,’творцем яких є безодня, котра вирує під двома сонцями. Крім того, ми довідалися, що Океан уміє те, чого ми самі не вміємо, – він штучно синтезує людські тіла, ба навіть удосконалює їх, вносячи в їхню субатомну структуру незбагненні зміни, відповідно, мабуть, до мети, якою він при цьому керувався.

Отже, Океан існував, жив, думав, діяв; пїанс звести “проблему Срляріса” до нонсенсу або до нуля, ідея, що Океан – ніяка не істота, а тому ми нічого чи майже нічого не програємо, – втратили під собою грунт раз і назавжди. Тепер люди, хотіли вони того чи ні, мали зважати на такого сусіда, і хоч їх відділяли від нього більйони кілометрів порожнечі, простір багатьох світлових років, він усе ж таки стояв на дорозі їхньої експансії, до того ж збагнути його було куди важче, ніж решту Всесвіту.

Можливо, ми досягли поворотного етапу історії, думав я. Тож намір відступити, відійти тепер або в недалекому майбутньому міг бути слушним, навіть ліквідацію самої станції я вважав цілком можливою і реальною. Однак я не вірив, що це може щось зарадити. Саме існування мислячого колоса ніколи вже не дасть людям спокою. Хай вони облітають усі галактики і встановлять контакт з іншими цивілізаціями схожих на нас створінь – Соляріс завжди буде викликом, кинутим людині. […]


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Переказ “Соляріс” – Ми звичайні