Переказ “Прапороносці” – Книга третя


Весна була ранньою. Під сонцем висохнули солдатські шинелі й стали небагато легше. Шляхи були сухими й курними. Але бійцям подобався цей пил, тому що вони очікували весни. Особливої була ця весна для Маковія – молода кров грала в його жилах. Він готовий був закохатися в кожну дівчину. Вся рота хвилювалася за молодого телефоніста, коли він надовго зникав. У хлопця в голові були лише мрії. Здружившись із Романом Блаженко, що часто любив вести мову про дружбу й взаємодопомогу, Маковій розповів йому про словацьких красунь, яких бачив на вулиці

Він зізнався, що зустрів одну дівчину, а потім виявилося, що це був хлопець, судячи, як він перехопив коня. Старші віками бійці вчили Маковій як сина, щоб не знайомився з іноземцями, тому що через таке спілкування гинуть багато наших солдатів. У дівочий одяг надівається безліч ворогів. Фома Хаецкий тепер став старшиною, тому що Васю Багирова й ще декількох бійців взяли в полк прапороносцями. Сонце йшло на захід і утворювало чудове золоте сяйво в хмарах. Кожний воїн, дивлячись на небо, бачив щось своє. Фома представила трактор, Маковій – місто. Можливо, саме такий і є в дійсності Злата Прага, про яку так часто чули тут солдати.

Обов’язку старшини значно змінили Фому Хаецкого. Один раз він одержав безліч нарікань від Івана Антоновича за те, що стояв на пості замість їздових. Роті було приємно, що Хаецкий чуйно


ставиться до товаришів, але можна обійтися без перевантаження. Фома стала значно впевненіше в собі. Коли війська пересувалися через гори, дощі лили нещадно. Скориставшись тим, що машини з боєприпасами наздогнали мінометників, Хаецкий вирішив завантажитися. Підведення негайно були звільнені від особистих речей товаришів і навіть роти. Персональні інтереси для старшини тепер стали на останньому плані. Головне завдання в даний момент для нього – занепокоєння про воїнів. Через місяць Фома повністю наловчився у своїй почесній місії й виконував накази сумлінно. Пересування військ стало значно краще, тому що стежки висохнули й переборювалися легше. До того ж, місцевість Словаччини дуже нагадувала Україну, а це подбадривало наших воїнів.

Сагайда зовсім недавно наздогнав свій полк після госпіталю. Проходячи якось селом, він почув розмову двох солдатів: “От ти говориш, Мартынов, помста, ненависть… А по-моєму, не тільки ненависть, але й любов, рухає армії вперед…” Ці слова нагадали Сагайде Брянського. На окраїні села до Володьки підійшла стара жінка, запросила його у свою хату. У будинку було дуже бідно, але чисто. За ширмою спала зовсім юна дівчина, одягнена й взута. Баба поскаржилася, що дочка дуже хвора, напівсвідомо одягається, щоб іти в гори (вона партизанила й у горах простуджувалася). Потім господарка розповіла про солдата-росіянині Степу, що воював у цих краях. А тим часом прокинулася дочка господарки Юлечка. Дівчина ласкаво звернулася до Сагайде: “Братика!..” Фома весь день ходив по селу, пропагував колективізацію. Його терміново викликав майор Воронцов, що боявся, щоб Хаецкий не наговорив зайвого й не потрапив у яку-небудь колотнечу. На виклик політрука він прийшов у супроводі декількох селян, які підтримали свого нового друга, погоджуючись із правильністю його суджень. Потім Фома пішов муштрувати й одягати поповнення.

Після зустрічі з Юлечкой Сагайда по-іншому почав дивитися на мир, початків любити людей, начебто б відкрив у собі щось нове й незбагненне, якісь невідомі раніше почуття. Навіть особи бійців стали йому більше рідними. Звернув увагу, що всі бійці й офіцери переодяглися в літню форму. Іван Антонович приміряв нові чоботи, але, відчувши, що вони важкі, знову взув старі, залишивши обнову на День Перемоги. У Сагайды після госпіталю не складалися відносини з Кармазиным. Він знав раніше Івана Антоновича як командира сусідньої роти. А тепер не зміг простити колишньому вчителеві його посади, тому що вважав, що ротою Брянського повинен керувати не така людина. Тому Сагайда тепло ставився до тих бійцям, які воювали саме із Брянським, і нехтував всіх новачків. Іван Антонович повідомив, що надійшло поповнення, але у взвод Сагайды не дав жодного солдата, залишаючи там колектив колишнього складу. Новачки йшли під командуванням Черныша. Сагайде це було образливо, адже відчувалася недовіра до його командирських здатностей щодо виховання молодих бійців. Прийшов Маковій, розповідав про своє братання зі словацькими партизанами. Виявилося, що він теж чув про партизанського ватажка росіянині Степу, що загинув місяць тому назад у Татрах. Прізвище героя ніхто не знав, але всі були впевнені, що відгукнеться сім’я загиблі на його пісні, які співали в цих краях.

Полк знову знявся в похід. Десь спереду вже клекотав бій. Сагайда був відвертий з командиром взводу бронебійників Гарасимом Теличком. Він довірив йому свої таємні думки після зустрічі з Юлечкой, з ним радився, з ним жартував, насміхаючись над Іваном Антоновичем. Але розмови його вже не були злими. Навіть про командира роти він не думав погано, говорячи: “Як не говори, а він – Антонович – теж чесно протоптав свою тисячу кілометрів, щоб звільнити цю Гринаву… Трудяга, віл!” Про Черныше Сагайда теж відгукнулося тепло, по-приятельському. Для нього не було таємницею, що Євгеній любить Ясногорскую, пише їй холодні сухі листи, уважаючи, що не має морального права любити наречену загиблого друга. Сагайда не засуджує Черныша, а навпаки, радить робити речення про шлюб дівчині. “Тут справа серйозно… Коли вже Євгеній не може переломити себе, коли ця для нього “перша й остання…” Коли й вона його щиро серцем обрала… Те тут потрібний інший підхід”, – філософствував він. Володька вважає, що теперішньою чистою любов’ю не можна образити пам’ять Брянського. Юнак ставив себе на місце загиблого друга. “Гинучи сам, я хотів би, щоб моя любов був як Прапор, підхоплена іншим і чесно пронесена їм далі, через все життя… Щоб у ваших почуттях билося моє почуття, щоб у вашій вірності жила моя вірність”, – уголос міркував Сагайда. Черныш ішов мовчачи й думав про Ясногорской. Він і хотів, щоб вона швидше повернулася, і боявся її повернення. Спереду, зовсім близько, розгорнувся бій, бійці вже тримали зброю напоготові.

Євгеній одержав листа від Сиверцева. Сашко не почував себе сліпим, тому що поруч із ним перебували люди, які пережили на війні ті ж кошмари, що й він. Листа під його диктування писала медсестра Ліда. Сашко почував себе нескінченно богатым від того, що в нього були бойові друзі, були спогаду, є Батьківщина. Він уважав, що на цій війні одержав значно більше, ніж втратив, тому що почував себе переможцем і визволителем. Проїжджаючи через знайомі місця, Сиверцев сприймав їх як рідні. Рідними вважав і звільнених людей. Сашка переповняли найкращі почуття, він уважав щасливими тих, кому ще прийде піти в бій.

Черныш готовив до бою новачків. Він дуже хвилювався за молодих, недосвідчених хлопців. Серед них було трохи вже колишніх солдатів, які повернулися з госпіталів. Але були й такі, хто вперше тримав у руках зброя. Один з бійців, рядовий Ягідка, всі вісімнадцять років свого життя витратив на роботи з наймання. Почуваючи себе відповідальним за частки довірених йому людей, Черныш намагався підняти дух кожного окремого воїна. Він відзначав необхідність збереження фронтової дружби. Наприклад, Ягідка вважав себе самотнім і нікому не потрібним. Черныш розвіяв його песимістичний настрій, довівши значимість кожної людини не тільки на війні. У Воронцова із Самиевым відбулася коротка суперечка щодо того, де повинні перебувати прапороносці. Самиев доводив, що без прапора немає полку, тому прапороносців варто поберегти. Воронцов же хотів переправити їх першими, щоб підтримати дух солдатів у годину настання. Бійці одержували останні вказівки щодо бою. На переправі самими головними знаряддями будуть не кулемети, а весла, хоча передбачалася зустріч із ворожими танками. І от надійшов наказ виступати в бій за Мораву. Десанти швидко ринулися в човни. Вони досить уміло орудували веслами, але вороги почали обстрілювати їх з мінометів і гармат. Люди опинилися у воді. Черныш наказав їм хапатися за його човен. Він плив повільніше, щоб солдати могли врятуватися. Але після вибуху човен пішов на дно. На щастя, всі бійці зринули – берег був близько. Черныш подивився на своїх новачків як на рідних – зрадів, що всі живі



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Переказ “Прапороносці” – Книга третя

Categories: Скорочені твори

Links