Переказ “Прапороносці” – Будапешт

У Будапешті тривали запеклі бої. Наші війська посувалися повільно; командний пункт тепер теж перемістився на перший поверх узятого готелю. Артилеристами командував Сашко Сиверцев. Із самого ранку він був радісний і збуджений. Привітавшись із Чернышем, він продовжував стежити за панорамою бою. У поле його зору потрапив німецький “фердинанд”, пофарбований у білий колір. Сашко хотів уже віддати команду, як його ранилося

Він заслонив особу руками й скомандував: “Бий!”. Бійці підскочили до свого командира й жахнулися: Сашку Сиверцеву вивернуло з орбіт очні яблука. Бійці перенесли пораненого в готель. Шовкун узявся його перев’язати. Сашко усвідомлював, що трапилося, тому що увесь час повторював, що це була остання в його житті панорама. Довідавшись, що “фердинанда” спалили по його наведенню, Сиверцев просив бійців берегти свою гармату. Від Шовкуна Євгеній довідався, що Сиверцева ранило й він відправлений у санроту. Черныш переживав за те, що відбулося. Сашко найбільше боявся втратити зір, тому що хотів після війни побачити свій Ленінград, мріяв вивчитися на художника. Хтось викликнув, що на вулицю прорвався ще один ворожий танк. Бігцем вертаючись на передову, Женя Черныш зустрів художника Ференца. Той розглядав затоптану чоботями свою картину

На полотні був зображений один з перших угорських витязів. Художник сказав, що не

буде реставрувати картину, тому що запланував безліч нових тим. У залі з’явився санітар, що відправляв Сиверцева. Поранений передав через нього записку для Черныша. Незнайомим жіночим почерком було написано про переживання Сашка. Він порівнював свою долю з долею Павла Корчагіна, бажав своєму другові дійти до Дунаю й дожити до Перемоги, пообіцяв писати в полк. Через деякий час Черныш вирішив навідатися в бункер до Ференца, щоб подивитися його роботи. Євгенія обігнали дві дівчини, які несли шматок мерзлої конини (місцеві жителі голодували). Вони звернулися до офіцера з реченням, від якого юнак почервонів: дівчини просили хліба, пропонуючи себе. Черныш згадав Шуру, адже був упевнений, що, навіть умираючи від голоду, вона б не продалася. Женячи застав художника за роботою: Ференц малював. Потім він показав Чернышу свій альбом. На одному аркуші була зображена Сашко Сиверцев з підписом “Рятівник”. Увечері Черниш попросив кухаря Гришу роздати залишки супу місцевим жителям. Люди стали в чергу, і Гриша, намагаючись нікого не обділити, наливав їм страви. Коли яка-небудь із жінок просила добавки для своїх дітей, він перепитував у юрби, чи правда це. І тільки у випадку позитивної відповіді додавав і на дітей. Коли дійшла черга до спекулянта, Гриша виштовхнув його із черги.

Перехоплена німецька шифрограмма повідомляла, що оточені війська втрачали навіть посадкову смугу для літаків. Боєприпаси тепер скидали у величезних мішках, але, більшою мірою, вони попадали до нашим. Бої були запеклими. Дуже часто наші бійці повторювали подвиг Олександра Матросова. На угорських полях залишилася безліч зруйнованої німецької техніки. Командний пункт батальйону Чумаченко перебував у приміщенні комісійного магазину. Бійці знайшли там патефон і безліч пластинок, серед яких минулого й наші. Солдати знайшли пластинку з пісень “Побратався сокіл” і почали дружно підспівувати. Виявилося, що в Шовкуна дуже гарний голос. Спів заважав Чумаченко розмовляти по телефоні, і ротний Іван Антонович наказав “концерт” припинити. Патефон замовчав, а пісня все лунала, її співала вся вогнева. Закінчивши розмову, Чумаченко зацікавився пісень, і сам завів патефон. Іван Антонович тим часом розглядав перехоплену батальйонними розвідниками карту. Виявилося, що це була карта не Угорщини, а Чернігівської області. Він дізнавався свої рідні місця, дороги, якими їздив на вчительські наради, знаходили помилки. Карту свого бойового шляху становив сам, щоб передати потім дітям.

Іван Антонович одержав наказ стріляти. Обслуга Блаженко, всупереч наказу берегти боєприпаси, втратила замість п’яти сім хв. Черныш заступився за бійця. Рантом на вулиці здався німецький танк. Євгеній всупереч забороні ротного, схопив гранати й побіг на вулицю. Він, “стисши зуби, запустив гранату. Вона вдарилася в борт. Невже втече? Невже вискочить?.. Черныш запустив другу. Граната вибухнула під гусеницею, гусениця, сповзаючи, потягнулася за машиною, немов гадюка, танк повернувся боком і застопорив. Відчинився люк, стала підніматися з нього чорна хромова рукавиця. У цей момент звідкись артилеристи дали по борті, і танк вибухнув, як бомба”. Черныш повернувся на вогневу. А вночі Іван Антонович разом із Чумаченко проводили з ним бесіду – командири не повинні допускати даремних жертв. Однак Чумаченко розумів молодого командира, адже й сам він у юні роки ризикував життям навіть у мирні дні. Працюючи на електромережі електриком, ходив усувати пошкодження під напругою в тисячу вольтів. Офіцери говорили про вартість людського життя, що краще впізнається на фронті. Можливо, саме тому бійці вміють цінувати дружбу. На подвір’я розірвався снаряд, і офіцери пішли подивитися, чи не відбулося нічого. На пості стояв Блаженко, всі останні бійці спали біля мінометів, їхнього плащ-намету посивіли від морозу.

Більша частина Пешту вже була звільнена. Полк Самиева штурмувала площа перед Парламентом. Мінометники кілька разів змінювали позицію, – і, зрештою, зрозуміли, що ризикувати не коштує, тому що могли потрапити у своїх, які щільно зійшлися з ворогом. На одній ділянці передовий німці вирвалися вперед і відтіснили штурмовиків. Тоді Черныш попросився в командира роти підтримати товаришів. Іван Антонович дозволив. Євгеній повів своїх бійців в атаку. Звичні до вуличних боїв, вони доблесно били ворога. Фома Хаецкий побачила автоматника й врасплох ринувся на нього. Після короткого зіткнення німець упав з високої кручі в Дунай. Вороги здалися в полон, їх було дуже багато. Вони з білими прапорами колонами проходили вулицями угорської столиці. Солдати згадували про те, як у сорок першому році їхні автоматники десятками гнали наших бійців. Тепер ситуація змінилася: наші воїни женуть фашистів сотнями.

Після бою мінометники разом з іншими бійцями зайшли в будинок Парламенту. Ференц пішов за ними. Він пишався багатством пишних обробок, красою мармурових колон, оксамитових меблів. Але кожне слово художника болем озивалося в серце Черныша. Адже Сашко Сиверцев ніколи не побачить цю красу. Євгеній згадував Гаю й Брянського, які ніколи не повернуться, Шуру, що тимчасово вибула з їхніх рядів. Спускаючись сходами з верхньої палати Парламенту в нижню, Черныш почув голос Фоми Хаецкого, що під регіт бійців повчав Ференца, як потрібно правити країною. Звертаючись до мнимих міністрів, говорив він: ” Ходити-Але сюди, повинен з вами розмовляти. Буду свого домагатися. Отже, фашистів ми виперли за Дунай. Місце вам вільно. Будь ласка, мерсі, займайте… Але знайте, що тепер Фома не захоче, щоб ви знову гнули фашистську політику й загинали її на війну. Хіба даром я всю Мадьярщину в сам Дунай своїми шанцами перекроїв? Хіба даром не повернулися в нашу Вулигу Олекса, і Штефан, і кум Прокопій? Ні, ой немає… Тепер я буду пильно до вас прислухатися. Не захочете жити миром і ладом, буде вам гірко, як сьогоднішнім офіцерам. Не посміхайся, Ференц, не суши до мене зуби. У мене ще в самого такі, що цвях перекушу. І рука ще не мліє. Та й сини ще будинку ростуть червоні, немов калина, і сильні, немов дубцы! Я їм пишу, щоб дивилися з нашої Вулиги й на Дунай, і за Дунай, і на увесь білий світ”. Багиров з’явився з повідомленням, що батальйон рушає далі. З Будки на звільнений Пешт били німецькі пушки. Один снаряд потрапив у Парламент, руйнуючи купол і безцінні статуї.

Воїни готувалися до маршу. Після вечері група бійців розвела вогнище в якімсь гаражі. Люди сушили одяг, пили чай прямо з казанків. Серед тих, що зібралися минулого Черныш і Воронцов. Солдати говорили про те, скільки різних цікавих речей у цій країні, але ніхто не прагнув щось придбати. Саме головне завдання для них сьогодні – закінчити війну. Усе задумалися. “Видно було, що думають вони не кожний про своєму окремий, а про єдиному, однаковому в усіх. Це був момент тої глибокої задушевності, що так часто з’являється біля солдатського вогнища між людьми, що пройшли разом довгий, важкий шлях і зріднилися в боях. І радості, і болю, і спогаду, і мрії, для них давно вже стали загальними, як у дружній сім’ї”. Черныш одержав першого листа від Шури. Вона писала, що разом із Сашком Сиверцевым часто згадує полк, хоче швидше повернутися. У її пам’яті золота сопка, на якій загинув Юрій, але вона почуває себе щасливої, тому що щастя – це не тільки веселощі, а поняття значно глибше. Хто мав свій полк і свій Прапор, розуміють, що таке щастя. Женячи дочитав лист. Бійці одержали команду вибудовуватися. Прапороносців викликали стати першими в колоні. Вони довго ще будуть іти, стискаючи зброю. “Золотий віночок прапора, погойдуючись, буде увесь час поблискувати над головами бійців”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Переказ “Прапороносці” – Будапешт

Categories: Скорочені твори

Links