Переказ повести “Сотників” – Глава четверта


Жінка сліпо кидалася в півмороку хати, всі голосячи, напевно, щоб розжалобити його й прорватися до дверей. Але нічого не вийде, він не піддасться на ці її голосіння. Він дуже добре пам’ятав, як минулим улітку його надмірна довірливість до такій же от тітці ледь не коштувала йому життя. І та на вид теж сама простота, із благовидною особою, у білій хусточці на голові. Вийшовши з лісочка, він відразу помітив неї серед бурячиння на городі й подумав: от добре! Вона вкаже, як потрапити на стежку через болото Чорні Выгоры, що, як сказали йому вчора, можна перейти, лише розшукавши єдину стежинку, що бере початок от від цього села

Він вибрався з мокрого чагарнику й уздовж смужки рослих конопель, ніким не замічений, близько підійшов до неї, що зосереджено колупалася в грядках. Дотепер його очам бачиться її підтикана темна спідниця, білі, незасмаглі ікри ніг і якась поношена куртка із заплаткою на плечі. Жінка ламала бадилля й не відразу побачила його. Він стримано привітався, і вона, на диво, не злякалася, тільки пильно вдивилася в нього, слухаючи й начебто не розуміючи його такий простій прохання

Потім вона всі дуже толково пояснила – і як потрапити на стежку й перейти кладки, і по яку руку залишити хвойний купок, щоб не догодити в трясовину. Він подякував і хотів уже йти далі, як вона, оглянувшись, сказала: “Перегоди, напевно ж, голодний”, – квапливо


склала в поділ бадилля й повела його по межі на садибу. І треба ж було йому погодитися! Але він і справді, як весняний вовк, був виморений голодом і покірно пішов за нею, радісно смакуючи ситний сільський сніданок

Поки вони йшли, вона так само ласкаво зверталася до нього “синок” і ще, пам’ятав, разів зо два назвала його “горотничком” – був він неголений, як і зараз, неумитий, мокрий по коліна від роси й взагалі досить жалюгідний на вид. Розмовляти по-тутешньому теж не вмів і сховати своє явно армійське походження не міг – відразу було видать, хто він і звідки. Зброї в той час у нього ніякого не було – лише напередодні чудом удалося уникнути смерті, коли вже не залишалося найменшої надії врятуватися…

“Проклинай, але не дуже я повірю тобі”, – сонно думав Сотників, не забираючи витягнутої ноги. Пам’ятається, та теж говорила щось про Німеччину, поки збирала йому на стіл і різала хліб. Кілька разів вибігала в покрову за салом і молоком у глечику, а він сидів на лаві в стола й, ковтаючи слину, чекав, дурень, частування. Правда, один раз йому почулося, начебто в сінях хтось тихо відгукнувся, потім долетів коротенький шепіт, але відразу він довідався в ньому сонний голос дитини й заспокоївся. Та й господарка повернулася в хату спокійна і як і раніше ласкава, налила йому кружку молока, нарізала сала, і його, пам’ятається, майже що зворушила ця її доброта. Потім він з жадібністю їв хліб із салом, запиваючи його молоком, і так, напевно, пропав би нізащо, якби якийсь інстинктивний, без видимої причини, переляк не змусив його глянути в закрите квітами вікно. І він обмер у розгубленості: по вулиці швидко йшли двоє із гвинтівками, на їхніх рукавах біліли пов’язки, а поруч, пояснюючи щось, бігла маленька, років восьми, дівчинка

Жаль, у нього тоді оніміла Мова й він нічого не сказав тій ласкавій тітці, – він тільки відіпхнув її від дверей і скажено рвонув на город, через забір на вигін, у яр. Позаду стріляли, кричали, лаялися. Уже, напевно, в овражке він розчув серед інших голосів крикливий, зовсім несхожий на колишній голос тої жінки – вона показувала поліцаям, де він зник вкустарнике.

А тепер от і ця – “сыночек”, “дитинка”… Старостиха, не чуючи нічого страшного знадвору, небагато заспокоїлася й присіла перед ним на кінець лави

– Дитинка, це ж неправда, що він по своїй волі. Його ж тутошние мужики впросили. Він, як же він не хотів! А отут папір з району прийшов – старостів на нараду викликали. А в нас, у Лесинах, ще ніякого старости немає. Ну, мужики й говорять: “Іди ти, Петро, ти в полоні був”. А він і справді в ту, миколаївську, два роки в полоні був, у німця працював, “Так, – говорять, – тобі їхній норов знаком, потерпи яких пари місяців, поки наші повернуться. А те Будилу поставлять – лиха не оберешься”. Будила цей же з Лесин, поганий – страх. До війни якимось начальником працював, по селах роз’їжджав – ще тоді його мужики боялися. Так він тепер знайшов місце в поліції. Влізла як свиня влужу.

– Дочекається кулі

– И нехай, чорт би по ньньому плакав… Так це Петра, дурня, і вмовили, пішов у містечко. На своє хоробро, на лишенько своє. А тепер хіба йому хочеться німецьким холуєм бути? Щодня божий грозять, кричать так ще наганом у чоло тикають, то горілки вимагають, то ще чого. Переживає він, не дай бог

Сотників сидів, пригрівшись біля печі, і, болісно напружуючись, намагався не заснути. Правда, боротися із дрімотою йому допомагав кашель, що те відставав на мінуту, то починав бити так, що кололо в мозку. Старостиху він слухав і не слухав, вникати в її скарги в нього не було полювання. Він не міг співчувати людині, що погодився на службу в німців і так чи інакше виконувала цю службу. Те, що в нього перебували якісь до того виправдання, мало торкало Сотникова, що вже знали ціну такого роду виправданням. У жорстокій боротьбі з фашизмом не можна було брати до уваги ніякі, навіть самі поважні, причини – перемогти можна було лише всупереч всім причинам. Він зрозумів це з найпершого бою й завжди дотримувався саме цього переконання, що, у свою чергу, багато в чому допомогло йому зберегти твердість своїх позицій у всіх складностях цієї війни

Спохватившись, що дрімає, Сотників спробував піднятися, але його так повело по хаті, що він ледь не вдарився об стіну. Господарка, сама злякавшись, абияк підтримала його, і він підібрав з підлоги гвинтівку

– Фу, чорт!

– Синок, так що ж це з тобою? Так ти ж хворий! Ах божечка! У жару весь! Тобі ж лежати треба. Геть як хрипить усе в груди. Почекай, посидь, я зілля скоренько заварю…

Вона із щирою готовністю допомогти прошмигнула в загрубок, зашуміла там чимсь. І він подумав, що, напевно, і впрямь його справа дрянь, якщо так затурбувалася ця тітка

– Не турбуйтеся, мені нічого не треба. Йому й справді не хотілося вже не пити, не є й нічого не потрібно було, крім тепла й спокою

– Як же не треба, синок? Ти ж хворый, хіба не видно? Я давно вже примічаю. Якщо, може, ніколи, то на малинки сухий, може, завариш де-небудь, поп’єш. А це от зельечко…

– Нічого не треба.

Вона сунула йому щось із мішечків, які дістала з печі, а він не хотів нічого брати. Він не бажав цій тітці гарного й тому не міг погодитися на її співчуття і її допомогу. У цей час у сінях застукали, почувся голос Рибалки, і в хату заглянув староста

– Ідіть, товариш кличе

Він устав і з гулом у голові, валандаючись від слабості, вибрався в темні сіни. Крізь розкриті двері на сніжному дворі був видний Рибалка, у його ніг лежала на снігу темна тушка вівці, що той, здається, збирався підняти на плечі

– Так. Ти йди, – рівним, без недавньої ворожості голосом сказав Рибалка старості, – і прикрий двері. Нема чого дивитися

Староста, схоже, хотів щось сказати, так, напевно, роздумав і мовчачи повернувся до будинку. Сінні двері за ним щільно закрилася, потім чутно було, як стукнула двері визбу.

– Що, відпускаєш? – сипнуло запитав Сотників, коли вони вдвох залишилися посередині двору

– А, чорт сним.

Рибалка сильним ривком закинув на плече вівцю й ступнув за кут сараю, звідти згорнув по цілині до знайомому гумну, кособокі будівлі якого темніли неподалік на снігу

Сотників потягся слідом.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Переказ повести “Сотників” – Глава четверта

Categories: Скорочені твори

Links