Переказ оповідання Буніна “Молодість і старість”


У першому класі прохолодний бриз у кают-компанії, порожньо, чисто, просторо. І бруд, тіснота в орді різноплемінних палубних пасажирів біля гарячої машини й пахучої кухні, на нарах під навісами й на якірних ланцюгах, на канатах на баку. Отут усюди густий сморід, те жарка й приємна, те тепла й противна, але однаково хвилюючою, особлива, пароплавна, що мішається з морською свіжістю. Отут російські мужики й баби, чуби й хохлушки, афонские ченці, курди, грузини, греки… Курди, – цілком дикий народ, – з ранку до вечора сплять, грузини те співають, то парами танцюють, легко підстрибуючи, з кокетливою легкістю відкинувши широкий рукав і пливучи в расступившейся юрбі, у лад бьющей у ладоши: таш-таш, таш-таш! У російських прочан у Палестину йде без кінця чаювання, довгий мужик з обвислими плечима, з вузькою жовтою бородою й прямими волоссями вголос читає Писання, а з його не спускає гострих очей якась зухвало незалежна жінка в червоній кофті й зеленому газовому шарфі на чорних сухих волоссях, що самотньо влаштувалося біля кухні

Довго стояли на рейді в Трапезунді. Я з’їздив на берег і, коли відвертав, побачив, що по трапі піднімається ціла нова ватага обірваних і збройних курдів – звита идущего поперед старого, великого й широкого в кості, у білому курпее й у сірій черкесці, міцно підперезаної по тонкій талії ременем зі срібним набором. Курди, що плили


з нами й лежали в одному місці палуби цілою чередою, усе піднялися й очистили вільний простір. Звита старого настелила там безліч килимів, наклала подушок. Старий царствено ліг на це ложе. Борода його була біла як кипень, суха особа чорна від засмаги. І незвичайним блиском блищали невеликого карого ока

Я підійшов, присів навпочіпки, сказав “селям”, запитав по-російському:

– З Кавказу?

Він дружелюбно відповів теж по-російському:

– Далі, пан. Ми курди

– Куди ж пливеш?

Він відповів скромно, але гордо:

– У Стамбул, пан. До самого падишаха. Самому падишахові везу подяку, подарунок: сім нагайок. Сім синів взяв у мене на війну падишах, всіх, скільки було. І все на війні вбиті. Сім разів падишах мене прославився

– Це, це, це! – с недбалим жалем сказав стоявший над нами із цигаркою в руці молодий повніючий красень і франт, керченський грек: вишнева дамаська феска, сірий сюртук з білим жилетом, сірі модні панталони й застебнуті на гудзички збоку лаковані черевики. – Такий старий і один залишився! – сказав він, качаючи головою

Старий подивився на його феску

– Який дурний, – відповів він просто. – От ти будеш старий, а я не старий і ніколи не буду. Про мавпу знаєш?

Красень недовірливо посміхнувся:

– Яку мавпу?

– Ну так послухай. Бог створив небо й землю, знаєш?

– Ну, знаюся

– Потім Бог створив людину й сказав людині: будеш ти, людина, жити тридцять років на світі, – добре будеш жити, радуватися будеш, думати будеш, що геть усе тільки для тебе одного Бог створив і зробив. Задоволений ти цим? А людина подумала: так добре, а всього тридцять років життя! Ой, мало! – Чуєш? – запитав старий сусмешкой.

– Чую, – відповів красень

– Потім Бог створив ішака й сказав ішакові:

Будеш ти тягати бурдюки й вьюки, будуть на тобі їздити люди й будуть тебе бити по голові ціпком. Ти таким строком задоволений? І ішак заридав, заплакав і сказав Богу: навіщо мені стільки? Дай мені, Бог, усього п’ятнадцять років життя. – А мені додай п’ятнадцять, – сказала людина Богу, – будь ласка додай від його частки! – І так Бог і зробив, погодився. І вийшло в чоловік сорок п’ять років життя. – Правда людині добре вийшло? – запитав старий, глянувши на красеня

– Непогано вийшло, – відповів той нерішуче, не розуміючи, мабуть, до чого все це

– Потім Бог створив собаку й теж дав їй тридцять років життя. Ти, сказав Бог собаці, будеш жити завжди зла, будеш сторожити хазяйське багатство, не вірити нікому чужому, брехати будеш на перехожих, не спати по ночах від занепокоєння. І, знаєш, собака навіть завив: ой, буде з мене й половини такого життя! І знову стала людина просити Бога: додай мені й цій половині! І знову Бог йому додав. – Скільки років тепер стало в людини?

– Шістдесят стало, – сказав красень веселіше.

– Ну, а потім створив Бог мавпу, дав їй теж тридцять років життя й сказав, що буде вона жити без праці й без турботи, тільки дуже не гарна особою буде, – знаєш, лиса, у зморшках, голі брови на чоло лізуть, – і все буде намагатися, щоб на неї дивилися, а все будуть на неї сміятися

Красень запитав:

– Виходить, і вона відмовилася, попросила собі тільки половину життя?

– И вона відмовилася, – сказав старий, піднімаючи й беручи з рук ближнього курда мундштук кальяну. – І людина випросила собі й цій половині, – сказав він, знову лягаючи й затягаючись

Він мовчав і дивився кудись перед собою, точно забувши про нас. Потім став говорити, ні до кого не звертаючись:

– Людина свої власні тридцять років прожила по^-людські – їв, пив, на війні бився, танцював на весіллях, любив молодих бабів і дівок. А п’ятнадцять років ослиних працював, наживав багатство А п’ятнадцять собачих беріг своє багатство, усе брехав і зллився, не спав ночі. А потім став такий бридкий старий, як та мавпа. І все головами качали й на його старість сміялися. От все це й з тобою буде, – глумливо сказав старий красеневі, катаючи в зубах мундштук кальяну

– А с тобою отчого ж цього немає? – запитав красень

– Із мною немає.

– Чому ж таке?

– Таких, як я, мало, – сказав старий твердо. – Не був я ішаком, не був собакою, – за що ж мені бути мавпою? За що мені бути старим?



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Переказ оповідання Буніна “Молодість і старість”

Categories: Скорочені твори

Links