Пейзаж у творах Тургенєва

Головними для героїв не тільки повістей, але в остаточному підсумку й романів Тургенєва стають колізії й драми не соціальні, а онтологічні, і в їхньому числі драматичне взаимоотношение із Природою. Справа в тому, що як представник нової історії людства тургеневский герой (це загальне положення натурфілософії Шеллинга, Ф. Шиллера, Гегеля), на відміну від людини античного, втратив властиву тому безпосередній зв’язок із природою, древніми людьми що одухотворяється й що обожнюється.

Поверх того, як самокоштовна у своїх очах Індивідуальність,

він уважає себе із природою порівнянним. Чаемий їм повернення до неї тому бачиться йому лише в сполучнику рівноправних, що доповнюють і збагачують один одного партнерів. Тобто як сполучник гармонійний. Чи готова, однак, до такого партнерства природа? Так перед Тургенєвим і його героями заново після античних поетів і філософів, французьких просвітителів XVІІІ століття (зокрема П. А. Гольбаха з його “Системою природи”), Шеллинга, західноєвропейських і російських романтиків встає питання про ту внутрішню сутність Природи, що і визначить можливість або неможливість ще небувалої єдності “сучасної
людини” з нею. Відзначимо наперед, що відповідей на нього в Тургенєва трохи й вони в чималому ступені різні

От першим, сформульованим майбутнім романістом, у ту пору студентом Берлінського університету, у листі до “проповідниці Євангелія природи”, як іменували німецьку романтичну письменницю Беттину фон Арним: “Варто тільки вийти у відкрите поле, у ліс – і якщо, незважаючи на весь радісний стан душі, почуваєш все-таки в таємній її глибині якусь здавленість, внутрішню скутість, що з’являється саме в ту мить, коли природа опановує людиною, – тоді довідаєшся свої межі, ту темь, що не хоче зникнути в яскравому світлі самозабвенья, тоді скажеш собі: Ти усе ще егоїст!. Людина тягнеться до природи, але вона у відносинах з ним прагне цілком опанувати ним, безроздільно підкорити своєї стихії, на що людина відповідає протестом, тому що при всій зачарованості природою не згодний розчинитися в ній, хоча й дорікає себе за неодоленний егоцентризм. Це вже драма, який не було в природних відносинах героїв ні Пушкіна, ні Лєрмонтова

Як ситуативно схоже на описане Тургенєвим побачення із природою (і світобудовою) можна сприйняти Лєрмонтовское вірш “Виходжу один я на дорогу…”. Тут ліричний герой і природа перебувають у полярно різних станах: людина охоплена щиросердечною смутою (“Що ж мені так боляче й так важко? /Чекаю ль чого? чи жалую про що?”); природа й світобудова виконані гармонії. Проте, боротьба між ними й “здавленість” людини природою у вірші відсутні, у фіналі ж заявлене бажання героя до злиття з нею (“Треба мною щоб, вічно зеленіючи, /Темний дуб відмінювався й шумів”).

У вірші “Коли хвилюється жовтіюча нива…” адекватно відтворена й емоційна доброчинність такого злиття для Лєрмонтовского героя:

Тоді упокорюється душі моєї тривога,

Тоді розходяться зморшки на чолі,

И щастя я можу осягнути на землі,

И в небесах я бачу Бога…

Візьмемо пушкінську філософську елегію ” чиБроджу я уздовж вулиць шумних…”, що запам’ятала роздуму ліричного героя, викликані й природою. Принаймні три її мотиви відгукнуться, як ми переконаємося пізніше, у тургеневском творчості. Це думка про стислість земного існування людини в порівнянні з вічним життям природи:

Дивлюся ль на дуб відокремлений,

Я мислю: патріарх лісів

Переживе моє століття забутий,

Як пережив він століття батьків.

И констатація постійних міркувань про неминучу кончину, властивих личностно розвиненій людині:

День кожний, кожну час

Звик я думою провождать,

Прийдешньої смерті річницю

Меж їх намагаючись угадати.

Нарешті, визначення основного відношення природи до людей:

И нехай у гробового входу

Младая буде життя грати,

И байдужа природа

Красою вечною сіяти.

У Тургенєва всі вони присутні вже в повісті “Щоденник зайвої людини” (1850), у фіналі якої її вмираючий молодим герой заключний катрен названої елегії навіть цитує. Що ж стосується думки Пушкіна про байдужість природи до людини, то вона стане одним з лейтмотивів (концептів) наступних тургеневских добутків аж до прозаїчного вірша “Природа” (1879). Однак у багатьох випадках знов-таки знайде те драматичне й трагічне розжарення, що був далекий і Пушкіну. І, навпроти, зробиться актуальним і близьким мирочувствию російського інтелігента на рубежі XІX – XX століть із властивими йому песимістичними й асоциально-індивідуалістичними настроями, що підкоряють собі й сприйняття природи. Наприклад, у вірші “Безглагольность”, що належить жагучому шанувальникові тургеневского творчості Костянтинові Бальмонту:

Є в Російській природі втомлена ніжність,

Безмовний біль затаєного суму,

Безвихідність горя, безгласність,

Безбережність,

Холодна височінь, що йдуть далечіні.

Прийди на світанку на схил косогору, –

Над мерзлякуватої рекою димиться прохолодь,

Чорніє громада застиглого бору,

И серцю так боляче, і серце не раде.

Увійди на заході, як у свіжі хвилі,

У прохолодну глухомань сільського саду, –

Дерева так сутінно-дивно-безмовні,

И серцю так смутно, і серце не раде.

Начебто душу про бажаний просила,

И зробили їй незаслужено боляче.

И серце простило, але серце застигло,

И плаче, і плаче, і плаче мимоволі.

Не панування однієї природної особини над іншими, а одночасна готовність кожної й до самозбереження, і до самовідданості – от принцип, що дозволяє природі не просто нескінченно підтримувати своє загальне життя, але й гармонічно об’єднати її. А якщо так, то його варто було б засвоїти у своїх взаєминах із природою й “сучасній людині”.

Більш того – цей принцип міг би, по логіці Тургенєва, послужити моделлю й для відносин суспільних (включаючи любов і сім’ю), проблема гармонізації яких устала перед російською літературою середини століття з гостротою не меншої, чим онтологічні питання про зміст життя й призначення людини. Рівновеликої останнім питанням були і її труднощі. Адже, як підкреслював Герцен, “зрозуміти всю святість прав особистості й не зруйнувати, не роздрібнити на атоми суспільство – саме складне соціальне завдання. Її дозволить, імовірно, сама історія для майбутнього, у минулому вона ніколи не була дозволена”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Пейзаж у творах Тургенєва