Печорін і інші герої роману М. Ю. Лєрмонтова “Герой нашого часу”

Печорін. З ним ми знайомимося в першій же повісті роману, але знайомимося не безпосередньо, а дізнаємося про нього з вуст Максим Максимович. Потім у повісті “Максим Максимович” нам про Печоріна розповідає сам автор, а потім ми читаємо “Журнал Печоріна”, де, як мені здається, повністю і всебічно розкривається характер і душа Печоріна. Так що ж являє собою ця людина? Печорін – молодий чоловік, який жив спочатку в Петербурзі, але якому набридла, набридла і приїлася ця одноманітне життя. І він, подібно Онєгіна від нудьги, шукає різні способи вигнання своєї нудьги. Ми можемо сказати, що Печорін – моральний каліка, але він же народився таким, тому що на характер людини впливають соціальні умови і середовище, в якій він знаходиться. Печорін від природи дотепний, глубокомислящій людина, з чуйним серцем і твердою волею. Він здатний до благородних поривів і гуманним вчинків. Якщо простежити і проаналізувати взаємини Печоріна з іншими героями, то в будь-яких з них виявляються різні сторони і риси характеру цього героя, а також почуття його.

Так, взаємини з доктором Вернером складалися на грунті взаєморозуміння, щирості, відкритості й довіри. З Максим Максимович – дружні відносини.

Але не потрібно думати, що в повісті “Максим Максимович” Печорін різко змінився, що здавалося б підтверджується сухістю його розмови, немає, досить згадати,

навіщо їде Печорин до Персії, щоб зрозуміти його. У відносинах з Грушницким у Печоріна спочатку виникає заздрість, потім ненависть і злість, але виявляються і позитивні якості його характеру. Так, наприклад, перед дуеллю він перший висловлює готовність примиритися з противником. Але, як мені здається, у відносинах з Вірою проявилися і вилилися всі найкращі душевні якості Печоріна. Печорін любив Віру, бо тільки вона розуміла все!. Його очерствевшее серце гаряче і пристрасно відгукується на душевні руху цієї жінки. Але сам Печорін зрозумів, що любить її, тільки тоді, коли втратив її. І тоді він скаче за поїхала княгинею і, бачачи, що не наздожене далеко помчав щастя, падає на траву і плаче, як дитина.

І тут, як мені здається, буде доречним вислів Бєлінського: “Душа Печоріна не кам’янистий грунт, але засохла від спеки полум’яної життя земля: нехай спушити її страждання і зросить благодатний дощ, – і вона произрастит з себе пишні квіти небесної любові.” А у висновку я хочу сказати про трагедію Печоріна і інших особистостей 30-х років XІX століття. Так, саме трагедія. І полягає вона в тому, що останнім способом вигнання нудьги – є смерть, на відміну від часів Онєгіна, коли зневіреному в житті людині можна було піти до декабристів. А також трагедія в тому, що всім самим прекрасним якостям кращих людей того часу судилося загинути

На початку 19 століття в російській літературі з’являються твори, головною проблемою яких є конфлікт людини і навколишнього його суспільства. Створюється новий образ – “зайвої людини”, відкинутого, духовно незатребуваного суспільством. У романі Герой нашого часу Лєрмонтов створює образ такої людини. Цим чином є Печорін. Печорін народився в багатій дворянській родині, тому з юних років перебував у колах впливових людей. Однак йому скоро набрид “світло” суспільства з його порожніми розвагами, “які можна дістати за гроші” – бали, святкові обіди і звичайно ж маскаради зі своїми нудними розмовами і відсутністю практичної діяльності. Печорін тягнувся до освіти і наук, але швидко вирішив для себе, що “щастя швидше знайдеш в незнанні і багатство”, а “слави він не бажав”. Цей герой внутрішньо спустошений. Причина його спустошеності можна знайти, дізнавшись про її виховання. З самого початку свого життя він був приречений на порожнє майбутнє.

Доказ цього можна знайти прочитавши його щоденник: “я був скромний – мене звинувачували в лукавстві: я став потайливий. Я глибоко відчував добро і зло. Ніхто мене не пестив. Всі мене ображали. Я став злопам’ятний. Я був готовий любити весь світ – мене ніхто не зрозумів і я навчився ненавидіти. Печорін зображується у романі, як жертва знатних людей. Таким чином, він з дитинства став жорстоким, злопам’ятним і цинічною людиною, він поступово віддалявся від людей, втратив віру в життя і любов. Протягом роману герой намагається боротися зі своєю внутрішньою порожнечею. Але всі його старання закінчуються невдачею. Усі справи які він починає приречені на провал. Він це розуміє і дуже страждає від цього. Його страждання виражаються в постійній боротьбі між гуманізмом і цинізмом. Печорін все це описує у своєму щоденнику. У боротьбі з самим собою він “виснажив жар душі і сталість волі”, необхідні для активного життя. Все це робить Печоріна “зайвою людиною” у громадському плані. Також слабкий він і в психологічному плані.

Печорін не хоче заводити нові знайомства, спілкуватися з розумними людьми. Він тяготитися духовної та емоційної близькістю. У нього немає друзів і він ні кого не любить. Пояснює він це тим, що дружба ніколи не грунтується на рівноправ’ї, і боязню втратити особисту свободу. З цього можна вивести, що цей герой цінує тільки свою незалежність.

Він так волелюбний, що у нього сильно виражається прагнення підпорядкувати своїй волі все і вся, навіть любов. Найближчі у Печоріна люди це тільки доктор Вернер і Віра. З доктором Вернером він ділить почуття самотності. Також їх об’єднує душевна невлаштованість, а також схожий склад розуму.

Про Віру можна сказати, що це “єдина жінка у світі”. Він любить її самовіддано й безкорисливо. Однак і в цих відносинах з’являються проблеми, які йому важко вирішити. У Печорина постійно б’ються полум’яна пристрасть і холодну байдужість. Таким чином, крайня егоїстичність Печоріна показує його непотрібність в усіх відношеннях. Зосередившись на власних проблемах і прагненнях, герой нікому не робить добра і не приносить щастя, можна зробити висновок, що він замкнувся в собі. Навіть він сам зізнається, що “став моральним Колеко”.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Печорін і інші герої роману М. Ю. Лєрмонтова “Герой нашого часу”