ПАУНД, Езра Луміс

(1885 – 1972)

ПАУНД, Езра Луміс (Pound, Ezra Loomis – 30.10.1885, Хейлі, Айдахо – 01.11.1972, Венеція, Італія) – американський поет.

На думку Т. С. Еліота, “містер Паунд більш ніж хто-небудь відповідальний за переворот у поезії, що відбувся у XX столітті”, а К. Сендберг ще у 1916 р. писав про Паунда: “З поміж теперішніх він зробив найбільше, щоби збудити нові устремління в поезії”.

Паунд народився у штаті Айдахо. За американськими мірками його батьки були шляхетного походження, бо хоч у родині і траплялися китобої, мандрівні крамарі, власники придорожних готелів, конокради, їхні предки жили в Америці з XVII ст., і не де-небудь, а в Новій Англії – культурному центрі країни впродовж століть. Мати Паунда доводилася родичкою сімейству Г. Лонгфелло. Невдовзі після народження майбутнього поета сім’я повернулася на землю предків, позаяк батько Паунда був призначений наглядачем урядового монетного двору у Філадельфії.

Паунд закінчив Пенсильванський університет, де спеціалізувався на мовах і порівняльному літературознавстві. У 1906 р. він вирушив у Європу вдосконалюватися в романських мовах. Викладацька кар’єра Паунду не вдалася. Лише чотири місяці працював він у Вобаш-коледжі, розташованому в м. Крофордсвілл, що у штаті Індіана. Тут вельми пишалися футбольною командою коледжу і тим, що у Крофордсвіллі доживав свого віку автор історичного бойовика

генерал Лью Воллес. Паунд – знавець романської літератури, поціновувач Ф. Війона та розмаїтої стародавньої поезії – був тут недоречний. Стало зрозуміло, що у ньому “занадто багато від Латинського кварталу”, і Паунд знову поїхав у Європу – збирати матеріал для дисертації про Л. де Вега. У Венеції він видав накладом сто примірників свою першу збірку віршів “Згасле світло” (“A Lume Spento”, 1908), після чого облишив дисертацію та перебрався у Лондон, аби цілковито присвятити себе поезії. Це було початком тривалого добровільного вигнання: 37 років прожив Паунд у Європі і лише у 1945 р. повернувся на батьківщину, далебі не з власної волі. Давня культура Європи вабила його до себе, тоді як Америка видавалася йому втіленням буржуазного духу, чи, кажучи словами Паунда, “лихварства”, вмістищем усіх видів вульгарності.

У Лондоні Паунд здобув авторитет у гурті поетів, що самоназвалися імажистами. їх об’єднувало прагнення творити принципово нову поетичну мову, яку вони розробляли, відштовхуючись від ідей молодого філософа Т. З. Х’юма. Головною турботою імажистів були свіжість і переконливість образу, звільненого від будь-яких пояснень. Х’юм вимагав викинути з поезії всі слова, які мали суто декоративне значення. “Точне слово” стало девізом імажизму.

Паунд означував образ як “те, що містить у собі інтелектуальний та емоційний комплекс, який доречний до даної миті”. “Чистий образ”, на якому грунтувалась поетична техніка імажизму, репрезентований у коротких віршах Паунда, написаних у стилі відкритого японського вірша:

Зелений миш’як

Плямою на білковому полотні,

Розчавлені полуниці!

Яка насолода для зору!

(“L’Art”, 1910)

У статті “Кілька заборон імажиста” (“A Few Dont’s by a Imagist”) Паунд писав: “Не використовуйте жодного зайвого слова, особливо прикметника, яке не виявляло б чого-небудь нового”. Він відкрив можливості японських танка та хоку, які завбачали максимальну концентрацію думки, точність вираження при мінімумі художніх засобів.

Імажисти оголосили анафему романтичному мистецтву, яке Х’юм вважав останньою стадією гуманізму, що зродила таке облудне поняття, як прогрес. З точки зору Паунда, звільнення від “романтизму, гуманізму й індивідуалізму” було рівнозначним звільненню від основних стереотипів буржуазної системи мислення. У пошуках поетичних форм він звернувся до мистецтва добуржуазної епохи. Предметом особливого зацікавлення Паунда були поезія трубадурів, італійська поезія “нового солодкого стилю”, стародавня поезія Японії та Китаю. У 1909 р. Паунд викликав бурю захвату в поетів-імажистів, коли прочитав їм секстину “Aha forte” – вірш, в якому використана одна із найскладніших форм давньої романської поезії.

Загальновизнаним є вплив Р. Браунінга та В. Б. Єйтса на творчість раннього Паунда. На думку Т. С Еліота, Браунінг і Єйтс, а також англійські поети 90-х pp. XIX ст. “привернули увагу Паунда до вірша як мови, тоді як студіюючи давнішу поезію, він осягнув вірш як пісню”. Поєднання розмовності і музичності вірша характерне для зрілого Паунда. На відміну від колег з імажистського гурту, він не зупинився на вільному вірші у прагненні втекти від умовності скам’янілих поетичних форм і привести ритм у відповідність до враження, що виражається. Працюючи зі старовинними віршовими формами, які становлять неабияку складність для поета, Паунд досягнув віртуозного володіння технікою вірша.

Але це не було його головною метою. Звертаючись до середньовічної поезії, Паунд мріяв відновити сув’язь часів, живу цілісність культури, і тим самим подолати духовну кризу епохи. Знову ж таки, услід за Браунінгом та Єйтсом він використовує у своїй поезії поняття “маска”. Так названо другу збірку П. (“Personae”, 1909). На думку Єйтса, “маска” одивовижнює переживання поета, робить їх об’єктивними. “Маски” Паунда передбачали вживання у далеку епоху. Його вірші сповнені описами подій, про які відомо лише поодиноким ерудитам, цитатами латинською та провансальською мовами, іменами давно забутих людей.

Свої переклади Паунд називав “ще витонченішими масками”. Властиво, вони не були пере-кладами у прямому значенні, радше – переспівами, у яких оживала та відкривалася читачеві література минулих віків. Т. С. Еліот зауважив, що Паунд “створив китайську поезію для нашого часу”. У 1915 р. він видав збірку віршів “Старий Китай: Переклади” (“Cathay: Translations”), у якій використав рукописи американського китаїста Е. Фенеллози. Паунд також знову продемонстрував величезні можливості алітераційного вірша, видавши переспів англосаксонського “Морського блукальця” (“Seatarer”, 1912). Ця частина поезії, вочевидь, – найвартісніший здобуток Паунда.

“Маски” Паунда мали сповнити життя сучасної людини змістом і смислом. У формулюванні Т. С. Еліота, “у віршах про Прованс та Італію він позначив те, що завжди притаманне людській натурі. Мені здається, він є набагато сучаснішим, коли пише про Італію та Прованс, аніж коли описує сучасне життя… Коли він має справу з древніми, то видобуває з життя саму суть; коли ж пише про сучасників, то часто зауважує лише випадкове”. Попри те, і в “Сучасних звичаях” (“Moeurs Contemporains”) – назва запозичена у Г. Флобера – Паунд використав техніку “масок”. Але “маски” тут надто прозорі, порівняння надто прямолінійні, а самі вірші легко могли би бути написані кимось іншим. Однак саме цей цикл здобув популярність серед широких читацьких кіл.

У середовищі лондонської богеми 10-х pp. Паунд був однією із найколоритніших постатей. Його пиха й ерудиція увійшли в легенду. З’явившись серед імажистів, коли гурт уже склався, Паунд став їхнім визнаним метром, учителем. Саме він зібрав і видав першу імажистську антологію (“Des Imagistes”, 1915). Саме П. поширив імажизм, а разом з ним і авангардні поетичні тенденції у США, ставши кореспондентом чиказького журналу “Поетрі”. Журнал зібрав навколо себе найкращі молоді сили Америки.

Популярність імажизму у США призвела до вторгнення у лондонську групу досить рішуче налаштованої американки Емі Лоуелл. Паунд перейменував імажизм в “еміжизм” і вийшов з гурту. У середині 10-х pp. разом зі своїми друзями В. Льюїсом, Дж. Епстайном та Г. Годьє-Бжезкою він розробив програму нової течії, названої “вортицизмом”. Своїм завданням вортицисти покладали втілення у мистецтві машинних ритмів XX ст., краси та потворності цивілізації. Нова течія виявилася недовговічною.

Під час Першої світової війни Паунд мешкав у Лондоні, а наприкінці війни переїхав у Париж. Увесь цей час він займався редагуванням журналу, роботою з молодими поетами. Паунд був талановитим учителем, небайдужим до долі учнів. Серед тих, кому він допомагав на перших порах і словом, і ділом, були Р. Фрост, Дж. Джойс, Т. С Еліот. Зокрема, Паунд редагував знамениту поему Т. С. Еліота “Безплідна земля” (1922), скоротивши її при цьому майже вдвічі.

“Безплідна земля”, що ввібрала в себе сумний досвід цілого покоління, чиє життя було зруйноване війною, має чимало спільного з одним із найкращих творів Паунда, сатиричним циклом “Х’ю Селвін Моберлі” (“Hugh Selwyn Mauberly”, 1920). Еліот вважав “Моберлі” прикладом рідкісної у творчості Паунда єдності форми та змісту. Його віртуозним віршам нерідко бракувало щирого почуття, як і яскравої, небуденної думки. “Моберлі” вирізняється серед усієї спадщини Паунда, оскільки в ньому втілене потрясіння, викликане війною. Безглуздя проминуло!’ війни оголило духовну кризу західної цивілізації. Крах ідеалів, занепад культури і пов’язаний з цим умонастрій епохи увійшли до історії людської свідомості в описі Паунда. Його майстерність сягнула у цьому циклі вершини. “Позірна нерівність і наївність вірша та римування у “Моберлі” – неминучий результат багатьох років тяжкої праці…” (Т. С Еліот).

У 20-х pp. вплив Паунда на сучасну йому поезію помітно підупав. У 1925 р. в Парижі були видані перші 16 пісень (“XVI Cantos”) із 117, над створенням яких поет працював решту життя. “Cantos” задумувалися як єдиний епічний цикл на зразок “Божественної комедії” Данте. Цілість мислилася як літературна подоба бахівської фуги, де повторювані теми мали відігравати роль контрапункту в поєднанні із зображенням сучасного світу. Перші опубліковані пісні були дуже високо поціновані Т. С. Еліотом та В. Б. Єйтсом. Але згодом “Cantos” дедалі більше нагадували, кажучи словами самого Паунда, “сміттєзвалище роздумів сучасного світу”.

У 1924 р. Паунд з Парижа виїхав до Італії. Наприкінці 20-х – початку 30-х pp. він захопився проблемами економіки, написав кілька політичних праць, у яких нападав на “лихварство”. Паунд чимраз більше відривався від реального світу і врешті-решт через свої умоглядні побудови прийшов до висновку, що диктатура Б. Муссоліні – єдине, що може врятувати світ від буржуазного зла. Під час Другої світової війни він виступав у пропагандистських передачах італійського фашистського радіо, за що 1945 р. був звинувачений США у державній зраді. Суд над ним відбувся у Вашингтоні, але вирок не був винесений, позаяк за висновком медичної експертизи поета помістили в лікарню для душевнохворих. Найтитулованіші поети Америки зробили все, аби Паунда звільнили з лікарні у 1958 р. та надали йому можливість доживати віку в Італії.

Під час ув’язнення в концентраційному таборі у Пізі у 1945 р. Паунд створив найкращу частину “Cantos”, що отримала назву “Пізанські пісні”. Та назагал “Cantos” залишилися нагромадженням імен і подій (індекс до повного видання займає 320 сторінок), політичних і економічних теорій, змішаних з потоком свідомості та спогадами про нікому не відомих людей. Цей твір практично недоступний навіть ерудованому читачеві. Для прикладу наведемо уривок із вірша “Cantos. XLV”:

Узура – це зараза, узура

Притуплює голку в руці дівиці

І спиняє прядильниці сприт. П’єтро Ломбарде

Не з’явився під узурою,

Дуччо не з’явився під узурою,

Ані П’єро делла Франческа; Зуан Беллін

Не під узурою,

Ані “Lacolunnia” не намальовано.

Не з’явився під узурою Анджеліко; не з’явився

Амброджо Предіс,

Не з’явилася церква з обточеного каменю,

Позначена “Adamo me fecit”.

(Пер. І. Костецького)

Українською мовою окремі твори Паунда переклав І. Костецький.

О. Половинкіна

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
ПАУНД, Езра Луміс